ЛЕГЕНДИ ПОЛТАВСЬКОЇ СЦЕНИ

  Народна артистка України Валентина Кожевнікова

b_150_0_16777215_00___images_1cozhevnikova.jpg

Народна артистка України Валентина Кожевнікова

«Художник – це той, для кого світ

прозорий, хто наділений

поглядом дитини, але в погляді

цім світиться свідомість дорослої 

                                                                                                        людини"

 О. Блок.

Народилася Валентина Михайлівна у Москві, але дитинство пройшло у Сибіру, в Красноярську, де мати її, тікаючи від переслідувань після розстрілу чоловіка «ворога народу», знайшла притулок з двома малими дітьми у далеких родичів.

b_150_0_16777215_00___images_2cozhevnikova.jpg
   

      Її мати, Валентина Іванівна, впродовж свого життя була твердою опорою і взірцем для Валентини-молодшої. Багато чого передалося їй від неї, жінки надзвичайно мужньої, стійкої, умілиці-рукодільниці, напрочуд жіночої, охайної та старанної в усьому.
     Там пішла вона до школи, там застала її війна, там малою дівчинкою стала вона до станка на евакуйованому з Тули авіаційному заводі, опанувавши професію клепальника. Війна відібрала у неї доброго вітчима, а в лютому 1945-го і єдиного улюбленого брата. У 1943 році, після звільнення Харкова, вони разом з матір’ю перебираються до першої столиці України. Там реалізується давня мрія про театр – вона стає студенткою театрального інституту. Через багато років її старий педагог Олексій Борисович Глаголін згадував: «Я завжди називав Валю зіронькою. Вона дійсно в групі була зіронькою – теплою, щирою, яскравою. Я гордий своєю вихованкою».
    Валентина Кожевнікова встигала всюди. Її енергії вистачало на все – і на громадську роботу, і на спорт.

b_200_0_16777215_00___images_3cozhevnikova.jpg
В. Кожевнікова учасниця всесоюзного параду фізкультурників, 1946 р.
     

     Одразу ж хочу зауважити, що доля Валентини Михайлівни могла скластися зовсім по-іншому і на початку 50-х років минулого століття вона менше за все думала про Полтаву. Блискуче закінчивши Харківський театральний інститут, молода актриса одержала запрошення, про яке можна було лише мріяти, від видатного театрального режисера Миколи Охлопкова, керівника Московського театру ім. В. Маяковського і поїхала до Москви. Однак серце її залишилося на Україні і вона здійснює карколомний крок – кидає все і повертається до Харкова, де працює в Харківському обласному театрі ( гідна альтернатива столиці!.. Але в цьому була вся Кожевнікова!), працює асистентом з майстерності актора в театральному інституті.

b_400_0_16777215_00___images_4cozhevnikova.jpg
 На сходинках інституту: Б.Прокопович, В.Кожевнікова та однокурсник Б.Прокоповича О.Барсегян. Зима 1953 р.
     

     Та потім знову все кидає і їде в провінційну Полтаву, в якій театр не має навіть власного приміщення і працює в адаптованому під театр будинку. Наймана квартира, дров’яна піч, але поруч був коханий Борис Прокопович, тоді молодий випускник, режисер-асистент, талановитий та відданий.

b_400_0_16777215_00___images_5cozhevnikova.jpg 
Борис Прокопович, 1953 р.

     Хоча обидва були бідні, мов церковні миші, та позаду було найгірше – військове лихоліття, а попереду омріяна робота та наполеонівські плани. Цей нестримний і незламний оптимізм все життя підтримував актрису. Полтавський театр ім. М.В. Гоголя став для Валентини Кожевнікової головним театром її життя!

b_400_0_16777215_00___images_6cozhevnikova.jpg 
Перед театром за адресою: вул. Куйбишева, 6, нині школа №3.

      Згодом Борис Прокопович став режисером-постановником, головним режисером театру, обидва були вшановані високими званнями народних артистів України. Правду кажуть: «Щоб стати дружиною генерала, треба вийти за лейтенанта!».

b_400_0_16777215_00___images_7cozhevnikova.jpg
Щасливі! Подружжя Б.М. Прокопович – В.М. Кожевнікова.

     Три роки тривали масовки, невеличкі епізоди з розряду «їсти подано», перш ніж було одержано першу більш-менш значну роль, хоч і другого плану – роль Лізи у «Транзитних пасажирах», яка ствердила позицію актриси в трупі і привернула до неї увагу глядача.

b_200_0_16777215_00___images_8cozhevnikova.jpg
Сцена з вистави «Транзитні пасажири». Ліза –

В. Кожевнікова, Сєня – П. Юзефович.

     Відтоді щороку актриса впевнено долала сходинку за сходинкою, від ролі до ролі, набираючись досвіду та майстерності. І хоча більшість з них – дівчатка, школярки та студентки, серед них траплялися і головні, серйозні драматичні роботи. Про роботу у виставі «Час кохати» за п’єсою Б. Ласкіна писали: «… мила чарівна Маша, безумовно головна героїня спектаклю. У виконанні Валентини Кожевнікової вона стає нашою улюбленицею. Артистка зіграла вже чимало подібних до Маші дівчат. Як легко повторитися, як зручно зійти на шаблон. Але Маша з «Часу кохати» - це не Марфуша з «Небезпечних літ» і не Галка з «Сліпого щастя». Тому недаремно глядачі в залі, які першими дивилися цей спектакль, дружно скандували: «Ко-жев-ні-ко-ву!». (Ж. Коваленко. – «Зоря Полтавщини», 1962 р. ).

b_400_0_16777215_00___images_9cozhevnikova.jpg
Сцена з вистави «Людина шукає щастя». Віра – В. Кожевнікова.

     Але роль Вальки-дешевки з «Іркутської історії» О. Арбузова, можна розглядати, як етапну, бо саме в ній розкрився талант молодої Кожевнікової як непересічної драматичної актриси.
    Безперечно, драматичні образи з трагедійними нотами в її виконанні були прекрасні:

b_200_0_16777215_00___images_10cozhevnikova.jpg

"Машенька" О.Афіногенова

b_200_0_16777215_00___images_11cozhevnikova.jpg

Отрадіна-Кручиніна – В. Кожевнікова, Незнамов – О. Шеремет. «Без вини винуваті» О. Островського

b_200_0_16777215_00___images_1ak.jpg

Леді Мілфорд – В. Кожевнікова, Фердінанд – О. Шеремет. «Підступність і кохання» Ф. Шиллера

     Серед них Нора в однойменній драмі Г. Ібсена, де її героїня неначе безпорадний метелик биласяся в тенетах, та врешті знайшла в собі сили прийняти визначальне рішення. Романтична Тізбе в «Анджело, тирані Падуанським» являла собою приклад шаленої пристрасті, яка провокує самогубство від безсилля… А ще ціла низка образів Матері, в яких актриса, жодного разу не повторюючись, доносила до глядача історії жінок, що зазнали і радість материнства, і горе втрат, зраду, любов та вірність. Це були великі ролі, такі як Мати в п’єсі К.Чапека і епізоди, такі як Мати Евріала в «Енеїді» В.Котляра за поемою І.Котляревського.

b_400_0_16777215_00___images_12cozhevnikova.jpg
Сцена з вистави «Енеїда». В центрі – В. Кожевнікова

     Актриса завжди приділяла величезну увагу деталям. У неї ніколи не було нічого «взагалі». Я ніколи не забуду сцену з «Солдатської вдови» В.Анкілова, коли її героїня – Марійка Уварова забігає до хати, наливає у кружку окропу і гріє на ній долоні. Між персонажами йде діалог, а руки контрапунктом ведуть свою тему і від них неможливо відірватися.

b_200_0_16777215_00___images_13cozhevnikova.jpg
Сцена з вистави «Солдатська вдова». Ворохов – В. Репенко, Марійка –

В. Кожевнікова

     Але не можна оминути факту, що Кожевнікова була також блискучою комедійною актрисою. Ще малою дівчинкою я була просто вражена її гротесковою Мотрею з «Шельменка-денщика» Г.Квітки-Основ’яненка.

b_400_0_16777215_00___images_14cozhevnikova.jpg

    Відтоді минуло більше п’ятидесяти років, а перед очима стоїть, наче вчора сцена першої зустрічі її з Шельменком, з величезним соняхом у руках, якась клишонога, в козлових черевиках… веде діалог через лускання насіння – це був блискучий дует з Євгеном Лавриком! А чого вартий німий епізод в «Сорочинському ярмарку» так звана «Баба з раками»!

b_200_0_16777215_00___images_15cozhevnikova.jpg
Сцена з вистави «Сорочинський ярмарок». З правого боку стоїть в хустинці В.Кожевнікова.

     І в житті актриса любила і жарти, і розіграші. В деяких епізодах свого закулісного життя вона нагадувала Фаїну Раневську.
     Та не можна не зауважити, що ніколи актриса не виставляла на загал свої переживання. Завжди охайна, зачесана, елегантна. Вона всім своїм виглядом неначе говорила: «У мене все гаразд!», хоча як у кожного, і у неї були гіркі хвилини, хвилини розпачу та відчаю. Особливо після передчасної смерті чоловіка – Бориса Мироновича Прокоповича. Роки минали, ролей ставало все менше, 90-ті поставили крапку на акторській роботі.
     Останньою великою роботою в театрі стала роль місіс Севідж у виставі «Божевільна» за п’єсою Дж. Патріка «Дивна місіс Севідж».

b_200_0_16777215_00___images_16cozhevnikova.jpgb_200_0_16777215_00___images_17cozhevnikova.jpgb_400_0_16777215_00___images_18cozhevnikova.jpg
Місіс Севідж – В.Кожевнікова

     Валентина Михайлівна неначе відчувала, що це остання робота. Вона не захотіла припиняти репетиції, навіть, коли захворіла. Режисер вистави Роман Валько в інтерв’ю «Львівській газеті» в березні 2014 року згадує: «… Головну роль мала грати літня (нині покійна) народна артистка України Валентина Кожевнікова. І хто сказав би, що в неї була пневмонія?! Бездоганно вдягнута, доглянута, в доброму гуморі… Дізнавшись про хворобу, я віч-на-віч запропонував скасувати репетицію – вона відмовилась. А в перерві виходжу в коридор і бачу картину: безсила й залита потом Кожевнікова притулилася до стіни… Трохи постояла, прийшла до тями й, мов і не було нічого, зайшла в репетиційну залу, мовляв, зі мною все добре… І це не акторство в житті. Це – ставлення до своєї праці й колег: самовіддане і безоглядне. Це – сила особистості, яка нині так необхідна кожному з нас».
     Роман Валько лише в одній роботі зустрівся з Валентиною Михайлівною, але за його свідченнями саме вона надала йому кілька професійних і людських уроків, яким він наслідує й зараз.
     Незаперечним фактом є те, що Валентина Михайлівна володіла педагогічним талантом. Починаючи з 50-х років і аж до кінця 70-х в театрі з невеликими перервами працювали театральні курси. Серед викладачів була і Валентина Кожевнікова. Далі в театрі існував інститут наставництва. Багато хто з акторів та актрис, хто мав щастя спілкуватися з Валентиною Михайлівною, з вдячністю згадують її настанови.

b_400_0_16777215_00___images_19cozhevnikova.jpg
В. Кожевнікова (в центрі ) з слухачами драматичних курсів, 1961р.

     Є така думка, що театр не зносить суперників. В.М.Кожевнікова зуміла знайти баланс у цьому. Для неї завжди багато значила сім’я – дім, затишок. У домі Прокоповичів завжди радо вітали гостей. Оскільки більший період її життя припав на важкі часи безгрошів’я, вона, як і всі артистки сама шила і в’язала, куховарила та робила зимові заготівки. Вона безмежно любила своїх мужчин – чоловіка та сина Сергія, котрий пішов акторським шляхом, але найбільшою любов’ю її життя був онук Борис, названий на честь коханого чоловіка. Вона була доброю, турботливою свекрухою, як колись її мати була прекрасною тещею.
     Зазвичай, ми святкували її день народження 23 лютого і на ньому завжди подавали славнозвісний смачний «Закусочний» пиріг, який за рецептом Валентини Михайлівни багато хто з гоголівців готує і зараз.
     Народна артистка України Валентина Михайлівна Кожевнікова належить до покоління артистів, які стали легендою нашого театру. Притаманні їй велика працелюбність, безмежна закоханість у театр, майстерне володіння багатьма мистецькими засобами, неперевершена і самобутня акторська майстерність були втілені на гоголівській сцені в неповторну галерею образів, різних за духом, уподобаннями і характерами. На сцені театру актриса створила безліч яскравих багатогранних і цікавих образів від глибоко драматичних до характерних, комедійних і, навіть, гротескових, мов дітища виплекані у виставах української та зарубіжної класики, у творах сучасної драматургії.

 b_200_0_16777215_00___images_20cozhevnikova.jpg

Дженні. «Дженні Герхардт» Т.Драйзера

 b_200_0_16777215_00___images_21cozhevnikova.jpg

Ліда – В.Кожевнікова, Платон – В.Репенко. «Платон Кречет» О.Корнійчука

      І кожен з образів, створених народною артисткою України Валентиною Кожевніковою – то ціле життя, творчий пошук і радість подолання раніше незвіданого, філігранна витонченість і завершеність, злет майстра, що живить і збагачує таїнства прекрасного, кличе до роздумів і самопізнання, приносить естетичну насолоду вдячним глядачам.

     Згадуючи їх, тих, хто склав славу полтавської сцени, ми хоч і в незначній мірі, віддаємо належну шану їхній пам’яті.

 

Єлизавета Орлова, зав. музеєм театру ім. М.В.Гоголя

 PS. Фотографії з фондів музею театру ім.М.В.Гоголя та приватного архіву сім’ї Прокоповичів.