Народний артист України ВІКТОР МІРОШНИЧЕНКО

b_200_0_16777215_00___images_1mirownuchenko_portret.jpg       Нині, 21 вересня виповнюється 80 років від дня народження народного артиста України Віктора Панасовича Мірошниченка. Вже пятнадцять років, як його немає з нами, але той, хто бачив його на сцені, хто спілкувався з ним, ніколи його не забуде. 

      Свій шлях він обрав ще у дитинстві і з нього не збочував, а лише набирав обертів – пробував себе в різних іпостасях і як актор театру, і як кіноактор, згодом працював, не полишаючи акторської роботи, режисером і в драматичному театрі і в театрі ляльок, був директором театру, художнім керівником і головним режисером. Останні роки його життя були присвячені педагогічній роботі – вихованню молоді на театральному відділенні Полтавського музичного училища ім. М.Лисенка, випускники якого працюють не тільки в Полтаві, але й у інших театрах нашої країни, викладають в театральних вузах і створюють власні театри. Мені випало щастя працювати поруч з Віктором Панасовичем і завлітом, коли він очолював наш театр, і в школі мистецтв – він керівник курсу, я – ст.викладач, так само і в музичному училищі, де найперший курс ми набирали разом, і я щиро вдячна Майстру за ті уроки життя, які він мені надав, за підтримку і допомогу, які згадую все життя.
     Якщо б мені запропонували назвати найголовнішу рису його характеру, то я б сказала – азарт. Він наче відчував, що доля не дасть йому довгого часу життя - відійти у кращий з світів у 65 для людини в якій буяло стільки енергіїї, у якої було стільки планів і намірів для мене це нонсенс!
    В цей день хочеться щоб і ви, любі гості нашого сайту, поспілкувалися з Віктором Панасовичем через інтервю, яке взяла у нього в його шістдесятилітній ювілей видатна полтавська журналістка і поетеса, великий друг нашого театру Лідія Миколаївна Віценя.

                                                 В ОЧАХ ЖИТТЯ – ОДВІЧНА ТАЄМНИЦЯ


        Напиши про мене так, неначе тобі самій оце 60 років! – сказав на закінчення нашої, досить тривалої розмови мій співбесідник.
       Я спеціально роблю паузу, не називаючи його імені, щоб усі, хто його знають , здивувалися: 60! Так, за цією цифрою – досвід і мудрість, розважливсть мислення, оригінальність висновків, але жодних прикмет втоми чи розчарувань, жодних скарг на життя чи літа. Навпаки, можна лише подивуватися, як сміливо й енергійно він береться за нові справи, як захоплено – молодо віддає їм тепло душі, досвід майстра.
         Сьогодні він, народний артист України Віктор Панасович Мірошниченко святкує свії ювілей. Вітаємо його разом з нашими читачами, разом із глядачами, і завітаймо в його творчу майстерню – поспілкуватися, заглянути за куліси, познайомитись ближче.
     

      - Вікторе Панасовичу, у вашому гороскопі я прочитала зокрема таке: ви завжди домінуватимете над оточенням, у вас залізна воля, ви здійсните всі свої наміри. Ваша зірка – щаслива, а небезпека єдина – прагнення стрибнути вище власної голови. Чи так усе насправді?
      - В написаному є, звичайно, й частина домислу. Я не вірю,що людина може до кінця розкритися, завжди має бути в стосунках якась недомовленість – так цікавіше жити. Як є нерозгадані чорні дірки, і вони впливають на нас.Мабуть, тому я і метався все життя від однієї справи до іншої – вабили оті 2»чорні дірки», хотілося дізнатися, а що там? До того ж, творча людина без гонору нецікава – а що, я мріяв бути і народним артистом СРСР – піднімав собі планку. Бо творча лдина ще й лінива. Як казав Наполеон, треба встрявати в бій, а там уже в процесі боротьби все проявиться…
       

         - Ви якось розповідали про той момент, коли дізналися, що вам присвоєно звання народного артиста України…
         - Це було у 82-му чи 83-му. Знаю, що навесні, у березні. До речі, перед тим мене дивилася серйозна комісія у п’яти чи шести спектаклях. Зараз все робиться простіше. Тоді і преса була у мене всесоюзна, республіканська, обласна. Коли мені сказали по телефону про звання, я, розмовляючи, і не помітив, що… плачу.
     

       - А як ви вважаєте, чи взагалі ці звання потрібні? Дивно було б почути, наприклад, таке: народний артист Франції чи Англії…
       - Може, вони й не потрібні, але чи змусив би хто, скажи, Ів Монтана піти виступати на ферму чи на завод? Він би не пішов – у нього ім’я. А у нас звання – це компенсація від держави за те, що вона не оплачує талант по заслузі, не цінує його, як годилося б.
     

        - Ви сьогодні не лише актор обласного музично-драматичного театру, а ще й викладач, педагог. Впізнаєте себе юного у своїх студентах?
     - Поки що не впізнаю. Але це чудово, що вперше в історії при Полтавському музичному училищі відкрито театральний відділ. Там вчаться зараз п’ять юнаків і три дівчини. Дозвіл на відкриття відділення ми одержали за тиждень до набору студентів - добре, що допомогло повідомити людям про це обласне радіо. Я давно про таке мріяв і зробив би це 15 років тому. Бо шукав, де і як ще міг би реалізувати себе. Режисер – це й вихователь. Спочатку, рік тому, я прийшов у міську школу мистецтв на такий же відділ. Тут дуже багато зроблено – починали цю справу Світлана Анатоліївни Довженко і Марина Олексіївна Козуб. А я прийшов з Єлизаветою Петрівною Орловою – і в училищі ми викладаємо разом, це дуже цікава людина. Тепер я зрозумів, що найголовніше для педагога – це колосальне терпіння. Я навчився тут терпінню, став милостивим, навіть вдома змінився.
     

       - Актор, народний артист, режисер – який з означених цими словами періодів у вашому житті був найпамятнішим, найцікавішим?
      - Він постійний , цей період – це пошук. він триває все життя. Були і чорні дні, й «заносило» - недооцінював певних речей, стосунків. Менен запрошували в ленінградський театр, у Київ – в театр Франка – двічі. А я якраз став головним режисером театру ляльок – як же ч покину? Мабуть, така моя доля – я фаталіст. оглоблін хотів, щоб я зіграв Фамусова в «Горі з розуму»… Хоч я йдосі шкодую, що пішов з театру ляльок – це мій біль і моя вина. Було кілька хороших вистав – «Смерть Медузи», «Колосок». Мій принцип такий: якщо театр не має сучасного репертуару – він перетворюється на музей, хороший чи поганий. В театрі Гоголя були «Діти Арбату» - вчасно,гадаю, поставлений спектакль,»Срібне весілля» - обидва сучасні. То була акторська режисура: точний розподіл ролей – 90 процентів успіху. Театр імені Гоголя дав мені багато, але, на мій погляд, зараз його треба було б доукомплектувати: старше покоління відходить, а яскравих особистостей немає…
       А ще я дуже люблю народні театри – в області немає такого колективу, якого б я не знав, не дивився. там працюють справжні ентузіасти.
     

      - Мабуть, тішить душу й те, що донька пішла по вашій дорозі?
      - Так, Вікторія – актриса Петербурзького академічного театру імені Пушкіна. Я пишаюся нею..
   

        -Ваш голос добре знають навіть ті з полтавців, хто не мав змоги бачити вас у театрі. Що дає вам робота на радіо?
      - О, там продовжується і моя режисура, і пошук – мені довіряють, я там відпущений на волю, все роблю сам. Душею вдячний їм. Це моє вільне творче буяння. Читаю і класиків, і сучасних авторів – поезію, прозу, гумор. Це, власне, моє продовження життя як актора.
   

        - А який ви вдома, чим займаєтесь у вільний час?
      - Якби не моя дружина… Я, звичайно, допомагаю їй, але дуже мало: ну, комод пересуну, великий палас виб’ю. А маю все завдяки її турботам, її праці, присвяченій мені одному… Все лише завдяки моїй подрузі, моїй дружині Марії Іванівні. А вона ж до того сорок років пропрацювала старшим інженером у ливарному цеху турбомеханічного заводу… А я – різний. Буваю лагідним, терплячим, а буваю й нестерпним. Ну, не такий, як моя дружина… Хоч я стараюсь. А про хобі? Окрім творчості, у мене немає нічого. Тим більше зараз, коли став початкучим педагогом. Почуваю себе студентом – забуваю про валідол, адельфан…
     

        - А що б ви побажали самому собі напередодні ювілею?
        - Я хочу. щоб мої учні – акторська доля коротка – згадували про иене колись так, як я зараз згадую про свого педагога Якова Григоровича Азімова, як я пам’ятаю своїх шкільних уителів… І акторів, яких я бачив ще молодими з-за куліс, у приміщенні третьої школи – Петра Лисенка, Тамару Кислякову, Дмитра Степового, Сидора Рауха, Бориса Прокоповича – всю плеяду полтавських акторів, які виховували мене з дитинства. Але повитухою моєю була Емілія Львівна Болотна з ТЮТ’у – вона все життя віддала дітям… А про те, що я буду актором, сказав мені мій дід Антон із села Полузір’я, коли я співав і танцював у п’ять – шість років, гостюючи у нього.
       

      - Дякую вам за розмову і ще раз – із ювілеєм!

        Л.ВІЦЕНЯ. 21 вересня 1996 р. «Зоря Полтавщини».

         А це – галерея найбільш значних образів,створених Майстром:

b_350_0_16777215_00___images_2_platon_mirownuchenko.jpg

 

b_345_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_latun_.jpg.jpg

 


















Платон Ангел. О.Коломієць «Дикий Ангел»                      Латин. І.Котляревський «Енеїда»                  

b_300_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_andrij.jpg.jpg

b_300_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_falstaf.jpg




       





              Андрій. В.Винниченко «Брехня»           Фальстаф. В.Шекспір «Віндзорські жартівниці»

b_400_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_martun.jpg                                   Мартин. І.Карпенко-Карий «Мартин Боруля»

b_350_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_gus.jpg b_320_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_fedir.jpg 

  Борис Семенович Гусь. М.Булгаков «Зойчина квартира»      Федір Протасов. Л.Толстой «Живий труп»       

b_400_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_baskov.jpg

 Васков. Б.Васильєв «А зорі тут тихі…» 

b_400_0_16777215_00___images_1mirownuchenko_bacana.jpg

                                            Бачана Рамішвілі. Н.Думбадзе «Закон вічності»

b_160_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_miller.jpgb_160_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_kronstad.jpgb_150_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_miwka.jpg

           Міллер. Ф. Шиллер                                Крогстад. Г.Ібсен                       Мішка Япончик. О. Сандлер 

        «Підступність та кохання»                             «Нора»                                        «На світанку»


b_400_0_16777215_00___images_1_mirownuchenko_stecko.jpg

                            Стецько. Г.Квітка – Основ’яненко «Сватання на Гончарівці»

 

Матеріал надано: Єлизавета Орлова, зав. музеєм театру ім. М.В.Гоголя

Фотографії з фондів музею театру ім.М.В.Гоголя