Українська Суламіта

b_150_0_16777215_00___images_gercuk.jpg

    15 жовтня цього року виповнюється п’ятдесят років із дня смерті видатної, не побоїмося цього слова, нашої землячки Олександри Герцик.
    Полтавська земля багата талантами. Відомо, що наше місто здавна приваб-лювало культурних діячів. Ще на початку ХХ століття Полтаву відвідали Микола Лисенко (1903 і 1911 роки), Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Олена Пчілка, композитор Микола Аркас (усі були присутні на відкритті пам’ятника Івану Котляревському у 1903 році), гастролювали Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.     У Полтавській семінарії учителем словесності працював Іван Нечуй-Левицький (саме в цей період, у 1865 році, він написав повість «Дві московки»). Жили і працювали художник Григорій Мясоєдов, відомі вчені-медики Микола Скліфосовський, Михайло Коробкін (уродженець Полтави, який вперше в Росії здійснив операцію на легенях), влаштовувалися виставки передвижників. З 1875 року (за іншими даними з 1880 року) у По-лтаві працював фотограф-художник, автор і видавець фотоальбомів «Гоголь на родине» і «Земский дом в Полтаве» Йозеф Хмелевський. На початку 70-х pоків XIX століття у нашому місті жив і творив композитор Петро Щуровський — автор опери «Богдан Хмельницький». Його учнями були український хоровий диригент, педагог і композитор Гордій Гладкий (автор музики до «Заповіту» Тараса Шевченка) та відомий полтавський хормейстер Іван Різенко. Улітку 1879 року до Полтави приїздив Модест Мусоргський. У липні він разом з солісткою петербурзького Маріїнського театру Дар’єю Леоновою дав два концерти в залі Дворянського зібрання. У 1880 році в нашому місті перебував російський піаніст і композитор Антон Рубінштейн, 1897 — російський співак Федір Шаляпін. У 1899 році було відкрито Полтавське відділення Російського музичного товариства.
    У кінці XIX — на початку XX століття диригент Дмитро Ахшарумов створив у місті симфонічний оркестр, а потім став першим директором Полтавського музичного училища. У той же час у Полтаві працювали такі відомі живописці, як Сергій Васильківський, Василь Кричевський, Опанас Сластіон, Порфирій Мартинович. Тут жили письменники Володимир Короленко (з 1900 по 1921 рік), Панас Мирний (з 1871 по 1920 рік).
    Прізвище Герцик теж не випадкове для Полтави. За часів Полтавської битви у нашому місті жили батько і сини Герцики, наказні полковники.
    Черговий спалах популярності імені пов’язаний із творчою долею Олександри Герцик (15 (27) травня 1892 — 15 жовтня 1964) — актриси, яка упродовж тривалого часу працювала в Полтавському театрі.
Батьки нашої героїні, Олексій Костянтинович та Віра Василівна, мали чотирьох доньок — Олександру, Катерину, Віру та Анну. За родинними переказами, батьки часто змінювали місце проживання, і діти народжувалися в різних містах. Зокрема відомо, що Олександра народилася в Одесі. Доньки виховувалися в аристократичному дусі, були освіченими, мали вишукані манери і вміли поводитися в товаристві. Батьки думали про майбутнє доньок і бажали для них гарної партії з хорошого роду.
     Дівчата росли розумними, високоінтелектуальними особистостями. Та кожна мала своє уподобання. У Олександри був гарний голос, з юних літ її приваблював театр, тому не дивно, що вона стала актрисою. Її сестра Катерина змалечку добре шила. Це знадобилося їй, коли вона створювала театральні костюми для своєї старшої сестри.
    За архівними свідченнями з історії Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. Гоголя, Олександра Олексіївна упродовж 1906—1909 років грала у трупі Миколи Садовського. Як відомо, у 1906 році в нашому місті діяв стаціонарний професійний театр Садовського, у трупі якого виступали такі корифеї української сцени, як Марія Заньковецька, Ганна Борисоглібська, Любов Ліницька. Безумовно, що молода актриса мала хорошу нагоду вчитися театральному мистецтву у цих прекрасних акторів. Олександра Герцик у трупі Садовського зіграла багато ролей, серед них Софію у п’єсі Івана Карпенка-Карого «Безталанна», Одарку у виставі «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, Орисю у «Лісовій квітці» Любові Яновської та ін.
Після того, як Садовський з трупою поїхали до Києва, Олександра Олексіївна залишилася у Полтаві і грала в музично-драматичному гуртку, що діяв при Полтавському просвітницькому будинкові імені М. Гоголя (нині — кінотеатр «Колос») і через деякий час стала його провідною артисткою. Саме вона грала головну роль у прем’єрній виставі, поставленій за драмою Михайла Старицького «Не так сталось, як гадалось». За спогадами сучасників, Олександра Герцик у цій виставі, прем’єра якої з величезним успіхом відбулася 10 грудня 1911 року, зіграла роль Катрі Дзвонарівни, обдуреної і збезчещеної дівчини, «правдиво і натурально з такою силою, яка примусила глядачів сприймати з великим хвилюванням і сльозами, які дарували їй весь час бурхливі овації». Окрім того, молода актриса з не меншим успіхом грала у виставах «Назар Стодоля» Тараса Шевченка (Галя), «Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького (Олена), «Наймичка» Івана Карпенка-Карого (Харитина).
    На період роботи у гуртку припав і щасливий період у житті Герцик: вона вийшла заміж за М.Г.Орла (Степняка). За спогадами родичів акторки, це був другий шлюб Олександри Олексіївни. Її першого чоловіка звали Євгеном, він був інженером. Їх вінчали у церкві. Степняк теж уже був одружений і мав від першого шлюбу доньку Наталю, яку Олександра Олексіївна прийняла як рідну. Подружжя прожило разом близько десяти років, але потім їхні шляхи розійшлися. Та Наталя залишилася жити у сім’ї Герциків.
    За спогадами сучасників, Олександра Герцик була напрочуд гарною жінкою, мала чудовий голос, світлий розум і веселу вдачу. Полтавська журналістка Лариса Тесленко у своїй книзі «У світі мистецтва» наводить уривок з листа відомого українського письменника, педагога, літературознавця Івана Пільгука до полтавського краєзнавця Петра Ротача, в якому так відгукувався про гру актриси: «Це першокласна артистка українського театру… Взявши від народу його духовні скарби, вона бережно користувалась ними, приковувала увагу глядачів до кожного свого слова, до кожного поруху граційної постаті… З великою силою виявився талант артистки у п’єсі Спиридона Черкасенка «Про що тирса шелестіла…». Монолог Олександри Герцик про шелестіння тирси назавжди залишився в моїй пам’яті як неперевершений зразок сценічного мистецтва».
    У березні 1913 року у Полтаві готувалася ювілейна вистава-концерт, присвячена пам’яті Тараса Шевченка. Олександра Герцик вразила глядачів роллю Галі у виставі за п’єсою «Назар Стодоля». Того ж року відбувся бенефіс актриси, де вона зіграла у драмі Карпенка-Карого «Наймичка» Харитину та в жарті Степана Васильченка «На перші гулі» Олену.
    Розквіт таланту Герцик припадає на 20—30 роки XX століття. У той же час сталася подія, яка різко змінила життя вже відомої на той час по-лтавської актриси Олександри Герцик. Доля знову подарувала їй палке кохання і звела з тоді ще нікому не відомим красенем із дивовижним голосом — Іваном Козловським.
    У 1920 році Козловський, якому тоді було двадцять років, закінчив Київський музично-драматичний інститут імені М.В.Лисенка, і його запросили на роботу до оперного театру. Але юнак вирішив інакше: він пішов служити до лав Червоної армії, адже йшла громадянська війна, і в цей тяжкий для України час Козловський не лишився байдужим до долі країни.
    Упродовж 1920—1923 років співак, який з дитинства любив коней, служив в інженерних військах полтавського гарнізону. Молодий Козловський любив співати і не полишав це заняття навіть в армії. Він був постійним заспівувачем у строю, зініціював створення хору в гарнізоні, самостійно підбирав для нього музикантів і співаків із солдатів. Іван Семенович співав також і в хоровій капелі, якою керував уже відомий у музичних колах Полтави композитор, диригент і педагог Федір Попадич.
    Полтавка Єлизавета Фінкельштейн, палка шанувальниця таланту Козловського, яка на той час працювала буфетницею у театрі (знаходився у приміщенні нинішнього кінотеатру «Колос»), любила згадувати про те, як молодий співак приїздив на коні, прив’язував його і приходив до неї пити чай. І лише потім ішов на репетицію. Єлизавета Михайлівна зачиняла буфет, проходила в зал, де тривала репетиція, і поринала у таємниці театрального дійства.
    Саме в Полтаві відбулася щаслива зустріч зірки театральної сцени, прими театру Олександри Герцик і майбутнього соліста Большого театру Івана Козловського. Молоді люди одружилися у 1920 році й оселилися у винайманому будинку на вулиці Панянка, 6.
    Олександра Олексіївна була старшою за чоловіка на чотирнадцять років, більш досвідченою і в акторському плані, і в життєвому. Цей крок актриси викликав подив у багатьох її друзів і знайомих, які вважали, що шлюб аристократки з давнього роду і простого юнака з бідної сільської родини є неможливим. Та Герцик була мудрою жінкою, її поради, турбота, робота над вихованням манер простого хлопця з народу незабаром дали свої позитивні наслідки. Можна сміливо сказати, що саме вона вимостила Івану Семеновичу шлях до його майбутньої слави. У ті далекі часи Козловського, «юного, завжди голодного червоноармійця», називали «чоловіком самої Герцик», йому багато хто заздрив.
    Після демобілізації Козловського запросили до Харківського оперного театру. Олександра Олексіївна поїхала за чоловіком, полишивши полтавську сцену. Потім був Свердловськ, у якому працював чоловік. У 1926 році   Козловського запросили до Большого театру, і Олександра Олексіївна переїхала з чоловіком до Москви. Він став зіркою театру, а вона так і не знайшла себе у далекій столиці. Тепер Герцик стала «дружиною самого Козловського», домогосподаркою і всю себе присвятила чоловікові, який з роками змінився на дуже вибагливу і примхливу людину. Іван Семенович цінував турботу і опіку Олександри Олексіївни, називав її ідеальною дружиною.
    Олександра Олексіївна та Іван Семенович прожили разом двадцять п’ять років. Та Бог не послав їм діточок. Можливо, далося взнаки те, що Олександра Олексіївна перенесла у молодості декілька операцій. Але дітей вона любила і, взагалі, була дуже доброю жінкою. За спогадами рідних акторки, у голодні роки до них у Москву приїздили родичі й односельці Івана Семеновича, і вони усім допомагали, годували, вчили.
    Так, мабуть, було записано в їхніх книгах буття, але життєвим дорогам Козловського і Герцик все ж таки судилося розійтися.
    Улітку 1945 року в Місхорі Іван Козловський, у якого була закохана половина жінок колишнього Радянського Союзу (інша половина захоплювалася Сергієм Лемешевим), зустрів жінку, яка змінила його життя. Це була заслужена артистка республіки, красуня Галина Сергєєва. Через три роки вони побралися. У них народилися дві доньки — Анна і Анастасія. Чи був він щасливим у новій сім’ї? Важко судити, та й права не маємо. Але відомо, що щастя полишило і цю родину. Галина Сергєєва пішла від чоловіка, незабаром вийшла заміж за іноземця і виїхала за кордон. Вихованням доньок займалася сестра Івана Семеновича, яка мала двох своїх синів, вона також вела і домашнє господарство Козловських. Та все своє подальше життя Іван Семенович почувався винним перед жінкою, якій багато чим завдячував, можливо, саме тому не полишав її «ні подумки, ні фінансово».
    Олександра Олексіївна важко пережила зраду чоловіка, якому присвятила усе своє життя. Але вчинила мудро: просто у 1946 році повернулася до Полтави. Відомо, що артистка оселилася у своєї молодшої сестри Віри Олексіївни, яка мешкала у півтораповерховому будинку на вулиці Панянка, 7. До речі, цей будинок для родичів дружини ще у 1928 році купив Іван Козловський. Жінка жила на скромну пенсію, адже далася взнаки велика перерва у трудовому стажі, оскільки у Москві вона так і не працювала. Олександра Олексіївна допомагала сестрі виховувати дітей, доглядала за садом, вирощувала квіти.
    Родичі Олександри Герцик згадують, що вона завжди з теплом і приязню згадувала Козловського. А він досить часто неофіційно приїздив до колишньої дружини, привозив багато подарунків, любив з нею спілкуватися.
Відома полтавська журналістка Віра Чазова, яка тривалий час працювала на обласному радіо, розповіла тремтливу історію-спомин, пов’язану з цією родиною. У 1956 році працівники радіокомітету отримали з Москви магнітофон і привезли разом з ним плівку від Козловського, який передав це для колишньої дружини. До радіокомітету привезли Герцик. Вона була вже похилого віку, невисокого зросту, худенька, напівсліпа. Під руки її завели до кімнати, увімкнули запис (там були записані декілька слів звертання й українська пісня, яку співак виконав акапельно). Олександра Олексіївна уважно слухала і тихенько плакала, а потім попросила ввімкнути запис ще декілька разів.
    В останні роки життя Олександра Олексіївна дуже хворіла, перенес-ла ще одну тяжку операцію. Померла Олександра Герцик 15 жовтня 1964 року. Її поховали на Монастирському цвинтарі. Було їй 78 років.
    У Полтаві залишилися родичі Олександри Герцик — нащадки її сестри Віри Насвєтової. Сестра Катерина, про яку згадувалося вище, жила у родині Козловських у Москві. Після тривалої хвороби там, у Москві, вона й померла. Дітей у неї не було. Наймолодша, Анна, потрапила за кордон. Про неї мало відомостей. Говорять, що багато років тому «баба Тома» (жінка, яка допомагала по господарству Олександрі Олексіївні) два дні підряд бачила красиву, струнку, незважаючи на вік, по-європейському зодягнену жінку, що довго ходила біля будинку, в якому колись жили Олександра Герцик і Іван Козловський. Баба Тома поговорила з таємничою незнайомкою. Та назвалася Анною Герцик, але зустрітися з сестрою Вірою через невідомі обставини не змогла.
     Віра Герцик вийшла заміж за Бориса Насвєтова, представника знатного роду (до речі, Насвєтови були багатими людьми і відомо, що вони часто давала гроші на процвітання церков). Декілька років вона працювала медсестрою, але через вади слуху змушена була полишити медицину. Їхній син Федір став військовим, служив у технічних військах. Федір Борисович теж мав сильний, красивий голос, любив співати. На жаль, він уже відійшов у засвіти. Декілька років тому помер і його син, Володимир Федорович. Усі вони жили у будинку Герциків на Панянці, 7.
Сьогодні там живе невістка Федора Борисовича — Валентина Насвєтова. Разом з нею проживає її донька Вікторія Володимирівна. Є ще й син, Микола Володимирович, який мешкає окремо.
     Будинок Герциків з роками зруйнувався, його продавали частинами. Нові господарі його відбудували, перебудували, і зараз у ньому мешкає три родини. Найменшу частину займає Валентина Насвєтова з донькою. Саме вона й розповіла нам про долю цієї родини. До речі, їй пощастило бачити Олександру Олексіївну, спілкуватися з нею. До цього часу вона з теплотою і захопленням згадує цю жінку, тривалі розмови з нею. Валентина Михайлівна доглядає і за могилою актриси.
     З найліричнішої біблійної «Пісні над Піснями» дійшла до людей згадка про Суламіту, яка заворожила своїм співом Соломона, наймудрішого з усіх царів. А полтавська Суламіта, Олександра Герцик, багато років зачаровувала усіх полтавців. Тож гадаємо, що цю дату, 50-річчя з дня смерті Олександри Олексіївни, не зайвим було б відзначити меморіальною дошкою.

b_400_0_16777215_00___images_gercuk1.jpg

Джерело: "Вечірня Полтава" № 42 (1129), Людмила ЧЕРЕДНИК,кандидат філологічних наук, викладач Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. — 15 жовтня 2014 року.