«Ця вистава змушує Європу дивитися в бік України…»

         Вересень характерний театральною метушнею, яка пожвавлюється в Україні в цей час.      Відкриття театральних сезонів. Біля кас метушня глядачів, які за літній сезон скучили за театральною атмосферою. Дзвінки: перший, другий, третій… Коломия гомонить. В цей час традиційно вона збирає вершки театрального надбання. Такі собі театральні жнива. «Коломийські представлення». Без перебільшення можна говорити, що саме цей фестиваль збирає на свої гостини одні з найавторитетніших і найколоритніших театральних колективів України. 10-й ювілейний фестиваль «Коломийські представлення» сповіщає світу площину надбань української театральної творчості. В цьому році театр імені Івана Озаркевича святкує свій 170-ти річний ювілей.


            Невід’ємною частиною фестивальних презентацій вже 6 років є участь у фестивалі колективу Полтавського академічного обласного українсько-драматичного музичного театру імені М.Гоголя. Гоголівці презентують коломийському глядачеві свої роботи, які полюбилися і добре смакують самим полтавцям. В цьому році на славетній сцені полтавці представляли виставу «Бог є любов (Едіт Піаф)». Оцінкою нашим землякам слугували довготривалі оплески, сердечні і щирі вигуки «Браво!» та одностайна схвальна думка експертної фестивальної ради, до якої за традицією входять авторитетні театральні критики, театрознавці, актори, літератори, журналісти, представники Міністерства культури України, режисери… Цей ювілейний фестивальний рік запам’ятається учасникам і гостям «Коломийських представлень» участю у роботі фестивалю Героя України, відомого поета та громадського діяча, Лауреата премії Тараса Шевченка – Дмитра Павличка. Сама присутність цього славетного українця на фестивалі в ці дні стала щирим натхненним свідченням, що площина досягань театрального мистецтва до справжніх зразків української писемної творчості зростає, збагачується і продуктивно розвивається.

b_400_0_16777215_00___images_1_edit_visnuk.jpg
            Після вистави нам вдалося поспілкуватися з Дмитром Васильовичем. У своїх відповідях він був емоційно послужливим і відвертим.

- Пане Дмитро, коли ви пишете про любов, то відчувається, що саме це почуття для вас є знаковим і вагомим. На що, на вашу думку насправді здатна любов?
           - Я не можу говорити тепер після цієї вистави на питання, на що любов здатна. Але я хотів би сказати, що ця вистава не можлива була б без тих, хто на мою думку був майже першим і вагомим на сцені після головної героїні, яку втілила на сцені Маргарита Томм. Вони – герої танців, любов в цьому дійстві не пролунала б без тих замаскованих жінок і чоловіків, які постійно рухалися, як герої розповіді. Це сама любов танцює на сцені. Адже це філософське мислення.


- Повертаючись до Едіт Піаф, якою ви її пам’ятаєте у далекі 70-ті та 80-ті роки?
          - Завжди, коли ми говорили про Піаф, я пригадую ще у радянські часи, її намагалися зробити, або комуністкою, яка постала проти буржуазного світу своєю позицією борця і своїми почуттями, але ж були й такі, що думали навпаки, що вона представниця розбещеної буржуазії, яка не може зрівнятися з соціалістичними життєвими нормами. В ній бачили кого завгодно, але не жінку з її страждаючим серцем. Ніжна, тендітна та зворушлива… такою вона здавалася мені тоді.


- А якою ви побачили цю французьку співачку у виставі полтавців?
           - Я думаю, що доля Піаф і те, як про неї поставив виставу Полтавський театр це не є ні комуністичне, ні капіталістичне, - це є загальнолюдське мислення і втілення дуже високе. Полтавський театр імені Гоголя показав сьогодні у Коломиї європеську виставу, над якою треба думати. Ця вистава змушує Європу дивитися в бік України.
Насправді страждання , яке переживає жінка, воно велике, вона шукає кохання і сама в собі його переносить. І тому вона постійно страждає, адже тільки отримує бажане, вона його втрачає. Що мені найбільше сподобалося в цій виставі це те, що вона приносить дитину, розгортає пелюшки, а дитини немає… Режисерові Владиславу Шевченку треба поставити високу оцінку , тому що тут раптом виникла думка про те, що тут у героїні є ще й материнське почуття, якого вона хотіла зазнати, але не зазнала… не зазнала в дитинстві і в момент своєї жіночої зрілості.
          А те, що над нею на сцені з’являється час від часу стилізований хрест, я не думаю, що це повинно постійно виявляти її , як ту, що невпинно його несе і страждає. Але вона все життя дійсно страждає.

- Тобто на вашу думку Едіт - втілення жіночого страждання?
            - Дуже важливо і приємно, що в цій виставі були елементи, коли Піаф була щасливою, це дійсно надзвичайно важливо, тому що фактично майже все своє життя вона такою не була, вона дійсно багато страждала.
І коли ми тут говоримо, що я сьогодні побачив у Коломиї таку несподівану європейську виставу, то я хотів би передати і самим акторам усього театру Гоголя і самій актрисі, що мене не хвилювало, що вона інколи зривалася на голос такий інколи драматичний, аби перенести біль героїні, - не в цьому справа… Справа в тому, що актриса була щира у кожному слові, у кожному жесті … Таке враження, що сама актриса страждає…

- Чого вам не вистачає у сучасному українському театрі?
            - Єдине, це вже не до театру, але загальне зауваження і побажання, так хочеться, щоб ми мали щось таке власне, не технічне, аби актори не підсилювали свій голос. Це так, як було за часів Шекспіра в його п’єсах, де було так багато різних почувань без механічних та електроних підсилювачів, але тоді усі чули. Я між іншим бував у Англії і в театрах там бував, у шекспірівському театрі бував, дослухався. Знаєте, там досі є театри, де збереглася ця традиція, акустичний рідний звук. І нам треба якось і від Європи навчитися так влаштовувати дійство… Аби в залах таких ми насправді говорили своїм власним голосом, в якому справжня цінність.

b_400_0_16777215_00___images_2_edit_visnuk.jpg
- Ми знаємо, що ви бували у Полтаві. Якою наше місто постає у вашій уяві?
              - Дякую дуже за те, що я зміг і потрапив на цю виставу. У Полтаві я бував і буваю дуже часто останнім часом , адже я приїздив до Полтавського Технічного університету не один раз. Крім того для мене Полтава – це Еней, і я його подумки постійно бачу, і це у мене відтворює усвідомлене відчуття величної Полтави.
         Театр Коломийський імені Озаркевича, він був перший у площині України справжньої. І цей театр поніс достойно своє завданyя. Ми, як нація, утворилися в багатьом піснею своєю, це по-перше, але тут у нас почалася розвиватися наша самобутня театральна культура. І ми в ці дні цю культуру демонструємо усьому світові мудро, а демонструємо чим? Тим, що приїхали люди з Полтави, а це говорить про те, що у нас немає нічого кращого за це об’єднання різних куточків багатої та неосяжної нашої України. І полтавці сьогодні показали, що вони прагнуть такої цілісності своєї Батьківщини.

 

Джерело: Святцева Н. / Н. Святцева // Полтавський вісник. — 2018. — №