Юрій Попов — 50 років на сцені

IMG 9240

Юрій Попов – народний артист України, який не так давно відзначив 50-річчя своєї акторської діяльності. Уже півстоліття він радує глядачів своєю неперевершеною грою на сцені Полтавського обласного музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя.
– Юрію Васильовичу, півстоліття на сцені – це значна частина життя. Скажіть, де вас більше, вдома чи на сцені?

– Акторська праця така, що актор працює цілодобово. Навіть коли щось робиш по господарству чи на дачі, ти все одно думаєш про роботу, про роль. Тому на питання, де мене більше, у житті чи на сцені, однозначної відповіді немає. Актор – це людина, котра все життя працює і постійно вчиться.
– Що відрізняє Юрія Попова-актора від Юрія Попова вдома?

– Я в житті дуже скромний, намагаюся триматися в тіні. А от на сцені я в образі і можу реалізувати ті емоції та переживання, яких не маю можливості показати в житті. На сцені я не Юрій Попов, а той чи інший образ.

– Ви зіграли дуже багато ролей. Чи позначилися вони якось на вас?

– Справді, зіграв я немало. Коли підраховували, то вийшло десь 115 образів. Не думаю, що вони суттєво відбилися на моєму характері чи на моєму житті, але, можливо, десь трохи вплинули. Мені дуже близький образ Тев’є-молочника. Він настільки багатий філософськими роздумами, змістом, що не міг не вплинути на мій життєвий досвід. Вважаю, що якраз завдяки саме цьому образу по-іншому став дивитися на навколишній світ. Хоча, якщо бути відвертим, я й так усе життя притримуюся тих поглядів, що й Тев’є: бути принциповим, справедливим, порядним.

– Які ролі подобається грати найбільше?

– Я вважаю, що кожна роль важлива і цікава, якщо актор вкладає у неї всю свою душу. Краще порахувати ті ролі, які не любиш, які неприємні. Тут усе залежить не від того, який образ – негативний чи позитивний. Негативного персонажа, наприклад, навіть цікавіше грати, бо там є можливості відкритися по-іншому. У «Весіллі в Малинівці» я грав куркуляку, але цю роль дуже любив. Так що тут важко сказати, які характери кращі. Просто є, може, не до кінця розкритий образ, не до кінця зрозумілий для мене як для актора і не вирішений по-режисерському. Саме ця невизначеність впливає на образ, і тоді задоволення від роботи не відчуваєш. Буває ще конфлікт між драматургією тексту і тим, чого від тебе вимагає режисер, коли вони несумісні. І цей конфлікт тексту і бажання режисера теж викликає протиріччя. Хоча бували випадки, коли мене переконували в протилежному, і я з задоволенням грав.
– Свого часу ви грали Володимира Леніна. Ця роль вважалася дуже відповідальною і почесною. Що це була за вистава?

– Це був 1967 рік. Святкували 50-річчя Жовтневої революції. Потрібно було в концертній програмі вийти в образі Леніна. А я ще був зовсім молодий (у театр прийшов у 1963 році). Дуже мріяв про цю роль. Мені нанесли грим, подивилися, перевірили, а потім затвердили. Після того я грав роль Леніна в концертах. А в 1970 році до 100-річчя від дня народження вождя світового пролетаріату ми поставили виставу «Сім’я», у якій я зіграв молодого Ілліча.

– Якусь напругу відчували, адже це непроста роль і непроста людина?

– Звичайно, була напруга, причому настільки велика, що, коли бачив у розкладі виставу «за участю Леніна», у мене ще за тиждень піднімалася температура, були проблеми з тиском. Проте, вважаю, мені вдався цей образ. У 1972 році ми грали в Москві виставу про родину Ульянових, то були дуже схвальні відгуки критиків про образ Леніна. Є така цікава історія. У мене був однокурсник Артеменко, який потім закінчив ще й режисерський факультет. Він хотів зняти документальний фільм про всіх акторів СРСР, які колись грали Леніна. І, перебравши всіх, сказав мені: «Ти був єдиним актором, котрий зіграв Леніна, не будучи при цьому партійним. Усі інші були членами партії».

– А є така роль, яку мріяли зіграти і не зіграли?

– Розумієте, ролі є, але ж… Актор – людина залежна. Ми не диктуємо репертуар. Працюючи в театрі, я зіграв багато тих ролей, про які мріяв і які мені справді подобалися, що бралися до репертуару. Це і Солопій Черевик, і Шельменко-денщик, і Санчо Панса, а в «Степах України» Олексія Корнійчука я зіграв Галушку. Звичайно, є ролі, які вже, мабуть, не зіграю… Єдина роль, яку обрав сам, це Тев’є-молочник. Це був єдиний випадок, коли мене спитали, що б я хотів зіграти. Звичайно, хочеться ще попрацювати, але вже фізичні можливості не ті. Є бажання ще щось робити. Проте під час бенефісу, коли грав Тев’є, зрозумів, наскільки високо піднята акторська планка після цього образу, що совість не дозволяє зробити надалі вже щось гірше. Хочеться росту.

– Усе ваше акторське життя пов’язане з полтавським театром чи ви грали ще десь?

– Так, лише з полтавським.
– А ви родом з Полтавщини?

– Ні, я з Сумської області. Народився і виріс у селі Чернеччина Охтирського району.

– А як потрапили сюди? Чому вибрали саме Полтаву?

– Я з відзнакою закінчив Харківський театральний інститут. На державних екзаменах був представник з міністерства, який запропонував поїхати у театр ім.Івана Франка у Києві. А на дипломних виставах сидів головний режисер полтавського театру Віталій Смоляк. І він мені запропонував грати в них.
– Полтава і Київ… А чому не обрали столицю?

– Це зараз престижно жити і працювати в Києві. Тоді ж я думав тільки про роботу, а не про те, у столиці театр чи в провінції. Я запитав у Віталія Олексійовича, чи буде робота, на що він відповів, широко розводячи руки: «О, так!». Мені навіть дві доби давали, аби я подумав. Проте я все одно вибрав Полтаву.

– 50 років на сцені – це людина у віці. А ви настільки жвавий, цікавий, що спілкуватися з вами неабияк легко. У чому секрет?

– Вік – це не кількість років, а те, наскільки ти себе почуваєш. Крім театру, у мене, на щастя, є компанія друзів, з якими ми двічі на тиждень, у вівторок і суботу, ходимо грати у великий теніс і в сауну. І так уже 25 років. Вважаю, що це мене підтримує. Та й узагалі це така віддушина: коли настрою немає, щось не виходить, то після того, як у вузькому колі пограєш, відпочинеш, усе налагоджується. Ще я дуже люблю природу, ліс, збирати гриби. Зараз рідше ходжу в ліс, бо ноги підводять. Тривалий час мав велосипед. Коли було мені років 50, то я з Полтави на Сумщину їздив на ньому, а це 110 кілометрів. Для мене відпочинок – це активний спосіб життя. Не можу лягти й лежати. Завжди шукаю якусь роботу, щось майструю. Тільки так відчуваю, що життя прекрасне, черпаю наснагу для нових образів і ролей.

– Дуже дякую за розмову, Юрію Васильовичу, і бажаю ще багато-багато років радувати нас своєю чудовою грою.

IMG 9322    16   IMG 7818


Джерело: "Полтавський вісник", № 1, 3 січня, 2014 року.

http://www.visnyk.poltava.ua/articles/1389188902/#