Про вік жінки говорити не коректно, але про вік жінки-актриси говорить її творче життя. 50 років відданості театру, сотні зіграних ролей, тисячі гастрольних кілометрів, безліч цікавих творчих зустрічей, одна міцна родина, безмежний надзвичайний оптимізм та жіноча чарівність - так можна сказати про актрису Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Гоголя Майю Дем’янівну Іванову. Але одним речення розповісти про цю цікаву особистість просто неможливо.
     14 травня Майя Дем’янівна відсвяткувала свій ювілей, тому закономірною і зовсім не випадковою стала розмова з нею про творче життя і незабутні моменти, якими акторка радо поділилася під час нашої зустрічі. За час служіння полтавській сцені глядачі бачили її у глибоко драматичних, трагедійних, характерних, яскраво комедійних та гротескових ролях у виставах класичного та сучасного репертуару. Її Фру Альвінг із «Привидів» Г. Ібсена, трагічна Амата з «Енеїди» І. Котляревського, Химка з «За двома зайцями» М.Старицького, чарівно-насмішкувата аристократка Донна Роза Д’Альвадорес у «Тітоньці Чарлі» О.Фельцмана, Алла Жемчужна у мелодрамі «Покинута» золотими літерами вписані у літопис історії театру ім. М. Гоголя, та багато інших героїнь — Галя («Циганка Аза»), Ірма («Батько»), Горпина («Дай серцю волю…»), Тітонька Емм («Дві чарівні французькі штучки»), мадам де Сотанвиль («В очікуванні короля»), Ельга («Весела вдова»), Берта («Вільний вітер») Амата (« Енеїда»), Надія Дмитрівна («Замулені джерела»), Камеристка («Королева чардашу»), Мурка («Кримінальне танго»), Оришка («Лимерівна»), Мати («Лісова пісня»), Ілька («Маріца»), Леся «Маруся Богуславка», Галина («Ой не ходи, Грицю…»), Жемчужна («Покинута»), Фру Альвінг («Привиди»), Міс Гейл («Сестра Керрі»), Тетяна («Титарівна»), Аграфена Степанівна («Шельменко – денщик»), що полюбилися глядачам.

        Актриса не уявляла для себе іншої долі, окрім акторської, з вдячністю згадує своїх партнерів по сцені, із задоволенням розповідає про зіграні ролі, з посмішкою – кумедні історії, що траплялися на творчому шляху, які навіки залишаться у її пам’яті, з радістю продовжує виходити на рідну улюблену полтавську сцену.

— Згадуючи творчий шлях, дуже приємно, що довелося переграти стільки ролей. Колись нам здавалося, що дні набагато довші, ніж зараз. Ми стільки всього встигали! Паралельно ставилося по декілька вистав різними режисерами, де можна було реалізуватися у різних жанрах. Актори мали шалену практику, хотіли працювати., всі горіли новими постановками. Тягнуло нас у театр! Всі працівники цехів завжди допомагали один одному, були однією великою родиною.
       

      — То відкрийте секрет, де тоді брали сили, щоб вистачало на такі довгі дні і тижні? Тим паче, що окрім театральної родини, дома чекав люблячий чоловік та донька.
      — Все встигали. І дома приготувати, і в театр прибігти вчасно. У декреті сидіти ніколи було, тому часто й з дитиною у театр (бо чоловік був льотчиком). Донька у мене в масовці в «Циганці Азі» виходила. Я вам більше скажу, окрім театру, сім’ї, встигали ще й кожного вівторка перед репетицією ходити на навчання. Емоційна закалка була така, що навіть із температурою виходила на сцену. Бо не могла інакше. Магія сцени допомагала! На сцені всяка втома і хвороба відступає.
       Просто все життя намагалася робити добре свою справу. Тому що любила і люблю. Я не марнославна людина, не звертала уваги на інтриги, негатив, а йшла до глядача. А після вистави – завжди поспішала у родину. Уявляєте, як це приємно: після двомісячних гастролей перед театром тебе зустрічає чоловік з букетом квітів! Він завжди знав, коли ми приїдемо і де саме мене зустрічати!
     

     — Чоловіка зустріли у театрі?
      — Скажемо так: театр нас познайомив. Валерій ходив на мої вистави, коли я ще працювала у Білій Церкві, через адміністратора передавав квіти. А потім одного дня він мені показав запрошення на прослуховування у полтавському театрі, він домовився. Виявляється, він показав мої фото режисеру Борису Прокоповичу, розповів йому, які я граю ролі. Після особистого спілкування з режисером та директором, погодилася працювати у Полтаві. Чоловік мій любив займатися фотографією, тому співпрацював із театром як фотограф: робив акторам портрети, фото на афіші, фільмував вистави.
     

      — Згадали про Бориса Мироновича, головного режисера полтавського театру з 1965 по 1980 рік. Які ще режисери зіграли у вашому творчому житті важливу роль?
      — Мені доводилося працювати з багатьма режисерами. Але мені подобалося міркувати над роллю, тому багато пропонувала, розповідала режисерам про своє бачення образу. Намагалася проаналізувати всі ситуації, що сталися з моїми героїнями. Знайшли спільну мову з режисером Володимиром Бегмою. Почала з ним працювати з першої його постановки у нашому театрі «Засватана невінчана». Потім у кожній його роботі для мене знаходилася роль. Жартома казав, що я його талісман. Але багато що залежало і від партнерів по сцені, на яких мені щастило. Всі красені – високі, талановиті: Кашперський, Плахотінченко, Зазимко, Мірошниченко! З кожним працювалося по різному, але головне – ми могли залишитися і зробити наші сцени, домовитися, поговорити про мотивації і стосунки, з яких виростала взаємодія на сцені. Від партнера завжди багато залежить, треба пристосовуватися, вміти чути одне одного, зробити все, щоб глядачеві було цікаво на нас дивитися, спостерігати за нашими героями.
     

   

      — Серед такої плеяди різнопланових ролей були такі, з якими пов’язані особливі емоційні переживання?
     — Мені завжди хотілося грати характерних, ексцентричних героїнь. На останньому курсі, наприклад, випросила у режисера Кіри Володимирівни Треплєвої, щоб дала мені зіграти у дипломній виставі роль Уліти — служниці у домі Гурмижської у п’єсі «Ліс» О. Островського. Потім, подібною до цієї ролі, стала Химка у «За двома зайцями». В образі Уліти вирішила трохи пожартувати. Одягла коротеньку перуку, сукню до підлоги з барського плеча господині, хустку, щоб вушка виглядали і почала свою розвагу. Режисер сиділа на стільці у залі, не дивлячись на сцену, робила всім зауваження. Думаю: мене не побачить, тож буду придумувати смішні ситуації. Створила образ такої повзучої служниці, яка завжди підслуховувала (про що свідчили вуха, які виринали нізвідки: під час розмови у альтанці, коли молоді хотіли цілуватися, інше). Так моя Уліта пройшла червоною лінією через всю виставу і залишилася без зауважень.
       Однією з вистав, в якій мені довелося створити образ, який надзвичайно відрізнявся від усіх, була «Привиди» Ібсена у постановці Віталія Кашперського. Я грала фру Ален. Репетирували ми з Валерою Івакіним, який по сюжету був моїм сином. Це був Ібсен, тому потрібно було по-іншому грати, щоб передати інший театр – інтелектуальний. Важка і дуже прониклива була сцена, де я розповідаю про життя, як чоловік знущався наді мною. Але я не плакала (нерви скандинавські), намагалася стриматися, сиділа у чорному вбранні. Через це ефект був ще сильнішим – плакали люди у залі. Віра Чазова — відома журналіст, яка постійно слідкувала за творчим життям театру, назвала цю постановку визначною подією для театру.
       Такі героїні як Фру Альвінг були мені близькі, бо через внутрішні переживання можна було досягти найвищого емоційного ефекту. Улюбленою в українській драматургії багато років була Химка у постановці Романом Вальком «За двома зайцями» – така кумедна і близька мені, де я могла пожартувати.

       

     — А як щодо цікавих і смішних історій із творчого життя?
        — Одного разу смішний момент був, пов'язаний із «Циганкою Азою». Я мала їхати на виїзд до Кременчука з виставою «Покинута», але змінився склад виконавців і я залишилася у театрі. У мене виявився вільний вечір, адже тоді давали «Циганку Азу», де цього вечора грала Ніна Шалінцева, з якою ми на одній ролі Галі. Вирішила пожартувати. Домовилася з костюмерами, взяла циганську сорочку, перуку у гримерному цеху, зробила грим і переодяглася у циганча. На перший вихід вийшла з циганами, почала витанцьовувати перед старим циганом, якого грав Плахотніченко. А він же знає, що цього у виставі немає, дуже здивувався. Але ще більше здивувався директор Євген Тимофійович (Калганов – директор полтавського театру з 1963 по 1975 рр. — арт.) — він завжди дивився початок вистав у ложі. Взагалі вирішив, що це новий артист. Прийшов за куліси – каже: хто тут хуліганить, тільки по голосу мене впізнав, посміхнувся і жартома попросив не збивати артистів. Отак ми раніше не поспішали з театру додому…
      — Все та ж магія сцени не відпускала та увага улюбленого глядача?
      — Увага важлива, але потрібно було дуже багато сил, щоб виходити на сцену і дарувати глядачам емоції, які кожного разу були правдивими, чесними. У кожній ролі шукала щось цікаве, не припиняла працювати над собою. Настільки входила в ролі, що одного разу навіть болю не відчула, коли мене Юрій Попов у виставі «Комуніст» під час сварки з бандитами випадково вдарив табуреткою по спині. Всі перелякалися, а мені хоч би що.

      — Ви стільки років на сцені. Колись, хоч на мить, могли себе уявити в іншій професії?
      — У моєму житті була тільки одна дорога – театр! Здається і зараз можу згадати будь-яку роль! Скільки б не було труднощів, переживань, важких ролей, зовнішніх факторів, довгих доріг та катастрофічної втоми, на сцені все забувалося, залишалася твоя героїня і глядач, до якого ми актори завжди йдемо зі своїм відкритим серцем, щирими емоціями, оголеними почуттями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      Джерело: Коваленко О. Майя Іванова: «У моєму житті була тільки одна дорога – театр!» / Коваленко О. // Коло. — 2016. — № 20 (726). — 19-25 травня. — С. 13.