Чи міг мріяти колись звичайний сільський хлопець із Диканщини, що йому аплодуватимуть стоячи на театральних сценах Італії, Канади, Америки, Польщі? Задарюватимуть квітами й ще довго не відпускатимуть зі сцени з оваціями: «На біс!». Що так тонко й щемно пройматиме до сліз душі слухачів своїм співом і декламуванням віршів? …А життя розпорядилося саме так. І подарувало Василю Голубу долю улюбленого тисячами глядачів актора і звання істинно Народного артиста України!

«Наталка Полтавка», «Страшна помста», «Майстер і Маргарита», «Вій», «Енеїда», «Остання любов гетьмана», «Трембіта», «Легенда про Тараса», «Безталанна» – це далеко не повний перелік творів, роль у яких зіграв. 26 березня Василь Григорович святкує поважний ювілей – 75 років! І дуже символічно, що вже наступного дня, 27 березня, спільнота відзначатиме Міжнародний день театру. Тож, Вам слово, метре сцени!

«Званням «Народний» ніколи не хизувався. Бо дзвінко брязкоче те, що пусте всередині…»

Наша розмова з Василем Голубом тривала в його гримерці. Саме тут актор завжди готується до виходу. Козацька шапка, убрання, пояс, національний костюм один, другий, третій, ряд дзеркал, а на стінах – плакати акторів-колег. Кожен сантиметр пройнятий театральною аурою.

– В унісон із залом неодноразово аплодували Вам усією редакцією, а зараз маємо за честь поспілкуватися так близько, – почали розмову…

– Я лише на сцені актор, а в житті абсолютно простий, навіть більше, аніж простий. Як там говорять у народі: дзвінко брязкоче те, що пусте всередині? – відповів посміхаючись Василь Голуб. – Але, звісно ж, приємно, що оцінили, визнали напрацьоване трудом і мозолями. Бо буває в театральній діяльності й таке, що робиш-робиш, а й не заслужиш... Ну не помічають і все… (витримує паузу).

Василь Григорович зізнається, що ніколи значка «Народного» в люди не вдягав і до речей не пришпилював, красуючись.

Та має ювіляр ще одного ордена – імені Георгія Побідоносця. «Він дійсно мені дуже дорогий і близький, – говорить. – Найперше тому, що я народився в невеличкому селі Кам’янка, де була церква, названа на честь святого. У нас така глибинка була, що в одного лише гармошка на куток. І грав він усе теж: бринь-бринь (сміється). А так я побачив справжнє піаніно лише в Диканьці на олімпіаді. І, мабуть, артистом не став би, якби не мій дядько Андрій Кикоть. Про нього є книга «Планетарний голос». Родом він також із мого села. Закінчив два класи лише, а прославився на весь світ завдяки своїй «політності» звуку й голосу. Часто дядька запитували: звідки таке вміння? І хто навчав такому? На що він відповідав: «Удома, як корови пас, часто худоба йшла в шкоду. То треба так гострим слівцем було загнути, щоб вона не тільки почула, а й повернулася (посміхається)».

Дорога до театру…

Так склалися обставини, що свої юні роки – 10 та 11 клас навчання – Василь Голуб змушений був провести в рідної тітки на Західній Україні. Не приховує, тітонька була суворої вдачі. Але за все без винятку їй вдячний і по сьогодні! «Часто мені закидали: «Як ти там жив, із тими бендерами?! Боже, які це люди! Там я і батька другого знайшов, і маму, і братів, і сестер», – пригадує ювіляр.

І от коли Василь Голуб повертався із Західної України на новий рік додому, за допомогою адресного бюро в Києві знайшов і свого дядька Андрія Кикотя. Той детально ознайомив із умовами вступу до місцевого театрального інституту імені Карпенка-Карого. І Василь вирішив: буде вступати туди.

– Ідучи просторими розкішними коридорами столичного вишу, я так буквально перед дверима до відділу кадрів дав заднього ходу: як то я буду по блату вступати? Узяв чемодани й, нікому того не сказавши, не здав документів, – розповідає Василь Григорович.

Тоді Василь Голуб вступив до культосвітнього училища в Снятині. «Яке це місто прекрасне!», – пригадує з ностальгією. Молодого талановитого юнака відразу ж помітили. Але все ж мрію підкорити столичний театральний вуз він не полишив. І, можливо б, друга спроба була стовідсотково вдалою, якби не прохання педагогів училища: «Коли якась комісія приїздить, ми відразу показуємо тебе, як доказ того, що потрібен цей заклад і факультет».

І от нарешті з третьої спроби здійснилося, попри чималий конкурс – 100 осіб на місце. Справжній талант із легкістю пройшов усі прослуховування. На одному подиху, невимушено пройшли і роки навчання в Києві. «…бо воно було моє. Інколи навіть ображався на педагогів, чому приділяють іншим студентам так багато часу, а мені ні. На що один із викладачів відповів прямо: «А у Вас і без того все є!» – пригадує Василь Голуб.

«Увесь мій професійний і творчий шлях пов'язаний із рідним Полтавським академічним обласним українським музично-драматичним театром імені Гоголя, і триває він 50 років»

Після навчання Василь Григорович повернувся на Полтавщину. І жодного разу в своєму виборі місця роботи не розчарувався. Хоча, не приховує, отримував багато пропозицій переїхати працювати в Івано-Франківськ, Київ, а в Черкасах навіть трикімнатну квартиру йому пропонували! Було чимало відкритих доріг. «Та тут мої батьки, тут моя Батьківщина. По-іншому не зміг», – аргументує Василь Голуб.

– Скажіть, відчували важкі подихи конкурентів чи ревнощі до успішності, які, вочевидь, притаманні людям творчих професій? – цікавимося.

– Конкуренція всім притаманна. До речі, з цього приводу є театральний жарт: актор може тиснути другому руку, вітати з прем’єрою, але водночас додати: «В очі тобі не дивлюся, бо я нещирий». Намагався бути справедливим і правдоборцем. Сьогодні ситуація в світі театру діаметрально інша: він суттєво оновився, осучаснився, кожен зайняв свою нішу, місце під сонцем, своє покликання.

– Ваша улюблена зіграна роль? Коли знаєте, так «у десятку» попадання?

– От у цьому плані я, певно, самоїд. Якщо за все життя, за всі виконані ролі я був разів десять задоволений, то це добре. Часто друзі кажуть компліменти, а мені соромно. Думаю, чи вони не бачили, що десь недопрацював? Узагалі почуття впевненості в собі, самозадоволення – досить оманливі. Буває, думаєш, наче й добре зіграв, а в режисера інше бачення. Добре? Недобре? Де тут баланс? Це вічна боротьба!

«Сьогодні люди ідуть у театри. Їм хочеться «живого»!»

Нещодавно Василь Голуб знявся в фільмі «Злегка привідчинені двері». Про такі близькі й такі різні театр і кіно він міркує далі:

– Я, знімаючись, збагнув, чому свого часу інститутський куратор не пускав нас до зйомок у кіно та на вистави у театр оперети. Пояснення єдине: на сцені ти вживаєшся в роль, проживаєш її «від» і «до», входиш у неї й тій динаміці немає зупинку. Вона на одному подихові, як потяг, що мчить. Повсякчас ти ростеш із роллю, її можна переграти, проаналізувати. А кіно? Сьогодні ти можеш знімати останню сцену, завтра – епізодичну, після – головну й титри. По фразах, по дублях, окремо, до «знято». Хоча, безперечно, є дуже талановиті кіноактори. Але перериваючи процес гри, ти вже стаєш іншим. Будьмо відвертими: зараз ми дивимося часто примітивні, банальні стрічки. Останнім часом усе переходить на «хохму». А де серйозність? А глибинність? А проблематика? Я часто під час гри відчуваю й бачу людські сльози. Це значить, що таки вдалося актору достукатися до душі. Власне, для того люди й ходять у театр, щоб пройти очищення. І за 50 років діяльності мені приємно констатувати, що театральне мистецтво відроджується, люди приходять на вистави з дітьми, родинами, друзями. Їм хочеться «живого». А були на моїй пам’яті й такі часи, коли відмінялися спектаклі, коли нас на сцені було більше, аніж у залі глядачів. Але все одно люди шукають істинного, справжнього. Вони в залі, а я, як актор, на сцені – одне ціле. І якби не цей карантин…

– До речі, яким чином він відобразився на Вашій діяльності, світосприйнятті?

– Навчив розуміти важливість здоров’я. Думаєш, із усім можна змиритися, але не з його втратою. А ще навчив цінувати життя: тут і зараз. Що сьогодні відбувається, те й цінно, те й потрібно саме тобі! І, звісно ж, якими б не були можливості онлайн-постановок, але гірко бачити екран, а не людські очі. Хочеться відчувати емоції… Що ж до останніх, люблю віддаватися їм до останку. Буває, після вистави жодного сухого місяця на тілі немає.

І на цих словах Василь Голуб пригадує найяскравіші театральні миті:

– Приміром, виконання пісні «Чорна рілля незорана» у постановці «Легенда про Тараса» – то був крик душі! Пригадую й тур Америкою із моновиставою «В степу безкраїм за Уралом» – це була неповторна атмосфера. Півтори-дві години я читав вірші Кобзаря, писані ним у чужій стороні, та співаючи пісні на його поезії, відчував, наскільки глибоко можна торкнутися людського серця.

А в Чикаго, де діє український драматичний театр «Гомін», був узагалі унікальний випадок… Якщо ви знаєте, у Штатах узагалі до дітей особливе ставлення – їм фактично все дозволяють і ніколи не сварять. І в закладах культури їм теж можна вести себе досить невимушено. На мій виступ у театр прийшло тоді чимало дітлашні: рухливої, жвавої, активної. …Починає лунати музика й перші слова «Молитви». Принишкли… До кінця заходу можна було почути, як муха пролітає… Хоча вони, зауважу, не розуміли жодного слова. От що означають емоції, помножені на силу мистецтва!

Також якось у Полтаву приїздила японська делегація. Перед ними я читав уривок із «Все йде, все минає». Помічаю: одна японка плаче… Її запитують, мовляв, що сталося? А вона показує: «Ось… до серця дійшло».
Під час закордонних поїздок, часто виконуючи українських пісень і представляючи там мистецтво України, я завжди залишався гордим із того, що я – українець, що наші пісні емоційно можуть зворушувати людей усього світу. Щиро вдячний Богу за такі миті! – зізнається.

– А з перших ролей, що емоційно запам’яталося?

– Пригадується перша роль, дебютна у Полтавському театрі – Чаклуна в «Страшній помсті»… Дійсно страшна, важка роль. Режисер мені говорив: «Не вірю! Не відчуваю страху у твоїх очах». Тоді я дві ночі поспіль ходив на кладовище, щоб пройнятися тими страшними емоціями й зіграти максимально правдоподібно.

– Нічого собі!

– Страшно було… (витримує паузу). Та інколи живі, гірші за мертвих… Я емоційно дуже тяжко виходив із тієї ролі. Як людина, я завжди вірю в добро, але, як актор, навіть негативному героєві, намагаюся знайти мотив його поведінки і виправдати.

Характерно, що, маючи такий досвід за плечима, Василя Голуба ніколи не покидає хвилювання перед сценою. «За п’ять хвилин до виступу перехрестився і пішов», – каже Василь Григорович.

– А форс-мажори театральні були? – цікавимося.

– І не раз (сміється). Буває з певних причин партнер вчасно не виходить на сцену, і цю паузу треба заповнити. Не бігти ж за куліси кликати. І починаєш мудрувати й складати слова на ходу… Отак буває, що в п’єсі може бути ще одна п’єса.

«А ще у мене є село…»

Часто народний улюбленець, який переграв сотні тисяч ролей за життя, запитує себе: «Василю, ким ти є насправді?». Попри визнання, популярність, заслужену пошану, він так і лишився тим сільським чоловіком, а в душі – хлопцем, який лине у батьківську хату на Диканщині, любить там кожен квадратний сантиметр, свій садок, хату, вулицю, пасіку, город.

– Які б вершини не брав, лишився сільським хлопцем, – говорить задумано. – Люблю село. Ми сідаємо із сусідами, спілкуємося то про те, то про інше. Я тут за свого, і всі мені тут за своїх. Бо насправді всі ми однакові: ми плачемо одними сльозами й сміємося, однаково нас мучать негаразди, так само сумуємо, коли зачиняємо за собою двері… Лише кожен у житті одягає маску певного героя...

P.S. Життєво мудрою, щирою і наскрізь пройнятою теплом і довірою видалася наша розмова. Хочеться сказати: «На біс, Василю Григоровичу! Многая літа!»