Лесь Курбас, український режисер, актор, теоретик театру, драматург, один із представників розстріляного відродження, писав: «Початком мистецтва світу є театр». Театр був в усі часи й особливо потрібен зараз, коли ми переживаємо жахи російсько-української війни. Саме тому театральні діячі заслуговують на особливу повагу, оскільки вони не просто працюють, а врівноважують суспільство, піклуються про його ментальне здоров’я. Ці слова можна адресувати і колективу одного з найстаріших театрів України – Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. Гоголя. Виклики сьогодення стали поштовхом для адміністрації театру, акторів і режисерів щодо пошуку цікавих творів для постановок, яскравих театральних експериментів. І гоголівці не перестають дивувати своїми прем’єрними виставами.
Відомий в Україні режисер, заслужений діяч України, Сергій Павлюк поставив на полтавській сцені «Короля Ліра» за п’єсою англійського драматурга Вільяма Шекспіра. С. Павлюк – митець, який здатен глибоко прочитувати текст, відчувати його найбільш болючі проблеми і переносити їх у філософську площину. Усі його постановки змушують глядачів мислити, аналізувати, співпереживати героям чи засуджувати їх, тобто відчувати справжнє моральне очищення, той катарсис, про який говорили ще давні греки.
Хоча твір «Король Лір» було написано ще в XVII столітті (1606 рік), його проблематика залишається актуальною в усі часи. Вільям Шекспір як представник англійського Відродження головну увагу приділив людським пристрастям і переживанням, які є вічними і нетлінними. І цю думку драматурга-класика зумів передати в своїй інтерпретації п’єси Сергій Павлюк. Його вистава поза межами часу та місця дії і набуває всесвітнього масштабу, тому в костюмах персонажів є ознаки сучасної моди й класики, а в самому дійстві відчувається відгомін подій і натяків на сьогодення. Гоголівці обрали досить оригінальний переклад відомого сучасного українського письменника Юрія Андруховича, який вирізняється цікавими мовними рішеннями, наближеними до сучасного читача.
Останнім часом багато вистав гоголівці починають з фоє, не є винятком і «Король Лір». Глядачів зустрічає фотозона: посеред зали стоїть своєрідна клітка, крісло-трон, на якому сидить блазень і висить багато корон. Усі охочі можуть приміряти корону, посидіти на уявному троні, сфотографуватися з блазнем. Глядачі реагують по-різному: одні ніяковіють, інші посміхаються, але фотографуються. Така інсталяція є цікавим запрошенням до роздумів: багато людей прагнуть одягнути корону, яка відкриває шлях до влади. Важливим є інше: як довго вони втримаються на троні та чи зможуть правильно керувати.
Цікавим є й поява головного героя вистави. Король Лір з’являється на сцені на електросамокаті. Нічого дивного, адже 63% членів датського парламенту (Фолькетінгу), що знаходиться в центрі Копенгагена в замку Крістіансборг, їздять на роботу на велосипеді, також колишній прем’єр Великобританії Боріс Джонсон полюбляв цей вид транспорту. Це вважається нормою для багатьох європейських політиків.
Лір, як усі сучасні vip-персони, проводить безкінечні фотосесії, що фіксують кожен його порух і дію. Він має досить велику свиту, яка виконує його забаганки, навіть випереджаючи їх. Тут варто відзначити прекрасну роботу художника з костюмів Наталію Ридванецьку за оригінальне вирішення режисерського задуму. Завдяки одягу зникають часові межі, й видається, що ми потрапили у справжній вир світського життя з його постійними інтригами й колізіями.
Для виконавця головної ролі – заслуженого артиста України Олександра Любченка – ця вистава була бенефісною. Відчувається, що актор вкладає у свого персонажа всю душу, переживає разом з ним усі його проблеми, змушуючи співпереживати й зал. Його Лір на початку вистави самозадоволений володар, самозакоханий егоїст, який звик до лестощів з боку підлеглих і вимагає цього й від трьох своїх дочок. Упродовж вистави він змінюється: зіштовхнувшись із жорстокістю з боку доньок, спадає облуда з його очей, і він починає усвідомлювати неправильність свого вчинку. Але нічого вже не можна змінити, жереб долі невблаганний. Тому Лір стає похмурим, розгубленим і викликає співчуття. Роль короля Ліра вважається досить складною, але Олександр Любченко блискуче з нею справився, передавши весь трагізм свого героя.
Незвичною є інтерпретація ролі графині Кенти, яку талановито зіграла заслужена артистка України Тетяна Любченко. Річ у тім, що у Шекспіра граф Кент чоловік, він вірно служить королю і залишається з ним до кінця. «Переодягання» героя в жінку внесло нові нюанси в п’єсу: графиня Кента ніжно кохає короля, піклується про нього, прощає йому навіть те, що він розсердився на неї (захистила його молодшу доньку) і проганяє її. Тетяна Любченко – психологічна акторка, і вона змогла не просто передати складнощі стосунків героїв, а й внесла в них глибокий ліризм.
Загалом світ, який демонструють усі персонажі на сцені, вражає своїм лицемірством, ницістю, хтивістю. Тут нехтують не просто загальними морально-етичними нормами, а й сімейними зв’язками, стосунками між людьми. Цей світ нагадує справжній Содом і Гоморру, що є втіленням розбещеності й розпусти. Режисер досить сміливо вносить елементи еротики, які ще більше підкреслюють аморальність героїв. Вічні біблійні заповіді (шануй батька твого і матір твою; не вбивай; не чини перелюбу; не кради; не свідчи неправдиво на ближнього твого) в устах цих героїв набувають саркастичного відтінку.
У виставі можна виділити ще одну сюжетну лінію, пов’язану з образами графа Ґлостера (Тимофій Зінченко) і його дітьми: старшим сином Едґаром (Артем Батрак, Богдан Глік) і молодшим, позашлюбним Едмундом (Сергій Козубенко). Едмунд теж забажав спадку і не просто обмовляє свого старшого брата, а не гребує ніякими засобами для досягнення своєї мети. Молодий актор Сергій Козубенко тонко й артистично передає всі відтінки падіння брудної душі свого героя.
Вражає символіка вистави: буря, грім, розбурхана стихія нагнітають тривогу й трагічний фінал. Цікавим є ще один символ: квітка, яку постійно носить з собою король Лір. Вона є своєрідним уособленням дерева життя з трьома різнокольоровими квітками, які символізують трьох доньок Ліра: Ґонеріл (Юліана Романова), Ріґен (Наталія Бухалова, Марія Озерянко), Корделію (Марія Тіхонова). Квіти червоного, фіолетового і бежевого кольору, і саме такими є й сукні цих героїнь. Відомо, що дерево є символом безсмертя, безкінечності життя та його різнобарвного розмаїття, об’єднує минуле, теперішнє та майбутнє, стоїть поза часом та простором, воно є центром всесвіту, воно є сам всесвіт у всіх його вимірах. У виставі цей образ набуває дисгармонійного звучання, підсилюючи загальний трагізм дійства. Адже Ґонеріл і Ріґен виявилися жорстокими й негідними доньками, зрадили батька, але доля покарала їх (Ґонеріл отруїла себе й сестру Ріґен), у смерті чесної й порядної Корделії Лір винен сам.
Трагічно лунають останні слова короля Ліра: «Запрошую у темряву, панове!». Темряву чого? Божевілля самого короля, душевних ран, які причинили йому власні доньки, страшної несправедливості, яку батько вчинив проти власної дитини, усвідомлення необдуманості своїх вчинків чи того світового трагіфарсу, в якому він (і не тільки він!) живе? У Шекспіра король помирає, не витримавши смерті молодшої доньки. У Павлюка він залишається жити і нести тягар своїх помилок і нещасть. Фінал вистави відкритий і спонукає глядачів до роздумів, віднаходження Істини.
От заради цього театр і мусить існувати, оскільки він допомагає нам жити. А це так важливо в сучасний непростий період для українців.