26 та 27 березня, у День театру, полтавські шанувальники театрального мистецтва разом із гоголівцями стали свідками народження нової музичної вистави – «Опери жебраків».

 

     Колектив Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.М.В.Гоголя, продовжуючи гарну традицію зустрічати Міжнародний день театру новою постановкою, цього року подарував глядачам прем'єру – «Оперу жебраків» за твором Джона Гея у сценічній версії режисера вистави Сергія Павлюка. Нова творча робота гоголівців – це звернення до драматургії, яка допомагає сучасною мовою говорити з сучасними глядачами на теми, що хвилюють їх сьогодні.

      Творці вистави запропонували всім нам поглянути на себе зі сторони. Кохання, зрада, людська байдужість, спрага наживи – усі ці фактори впливають на життя героїв, стають рушійними в побудові наскрізної лінії вистави. За всією легкістю, танцями, піснями, жартами персонажів криється глибока правда – сьогодні гроші правлять світом, люди гинуть, залишаючись байдужими одне до одного, і таке інше. Вистава має декілька змістовних пластів, що переплітаються, знаходять своє логічне вирішення.

      Авторитетна думка після прем'єри

       Режисер, педагог, головний режисер театру ім.М.В.Гоголя 1980–1982 рр., 1989–1996 рр., заслужений артист України Віталій Кашперський:

     – Не всякий театр може взяти цю річ до постановки, адже вона вимагає не лише великої режисерської роботи, а й акторського збігу. Це щасливий випадок, що в полтавському театрі стався саме такий збіг, коли поєдналася високопрофесійна режисура і хороший акторський потенціал. Режисер Сергій Павлюк, на мою думку, зміг найголовніше – донести свою громадянську і політичну позицію до нас, глядачів. Він усвідомлював, для чого бере цей матеріал. Режисер, прослідкувавши драматургію, побачив у ній аналогію з безладом, що коїться в сучасному світі. Він тонко провів ці паралелі із сьогоденням, вибудував модель, яка надзвичайно співзвучна часу.

      Нова творча робота театру – одне з визначних досягнень колективу. Думаю, ця вистава матиме успіх, бо вона виводить полтавський театр на новий рівень. Не скажу, що всякому глядачеві під силу її осягнути. Це вистава для певного рівня глядача, який зацікавлений матеріалом, розділяє ідеї творців постановки. Але театр же і повинен виховувати собі глядача! І не тільки на «Циганці Азі» та «Сватанні на Гончарівці».

       Мене вразила робота художника Ірини Кліменченко у цій виставі. Для мене це просторове рішення стало одним із головних факторів сприйняття вистави. Організація простору настільки органічна, що змушує глядача повірити в те, що відбувається на сцені. Прекрасний підхід до зорового вирішення матеріалу.

      Створені образи та сценічна група масових сцен вибудувані настільки чітко, що тут лише можу відмітити високий професіоналізм режисера. Я зміг прочитати всі характери, втілені акторами, які донесли мені те, що хотів ними сказати режисер. Тут є Меккі Ніж – Володимир Філатов – з його фактурою, подачею, таких акторів немає в жодному театрі України. Віталій Крапіва в ролі Пічема – це значна ґрунтовна робота актора. Богдана Чернявського побачив з нової сторони: роль Брауна для нього – особисте досягнення у театральній долі. Він зумів знайти не тільки пластику, а й психофізику персонажу. Був дуже переконливий, створив образ людини з подвійною сутністю: позитивний ззовні, а сам – негідник.

      Особливо хочу відмітити і жіночий склад вистави. Маргарита Томм (пані Пічем) багато досягла, додала своїй героїні таких кольорів, що гармонійно лягли в канву образу. Наталія Сизова (Дженні-Малина) – складний образ, у якому важко не переграти, показати достовірність, залишившись наповненою людським змістом. Молоді актриси на рівні вже з досвідченими – Лідія Кретова (Поллі) та Юліана Терещук (Люсі) дуже переконливо виглядали. Прекрасна режисерська знахідка – дати у руки Люсі скрипку. Живе виконання підсилювало образність, а скрипка гарно темброво перекликалася з акордеоном у руках Меккі.

      Гарна молодь у театрі! Павло Васильєв (Філч) – такий собі неврастенік, якого можна використовувати в різних жанрах. Він добре може показати трагедію людини. Тимофій Зінченко, Геннадій Продайко – мої учні, приємно, що далі розвиваються, отримують ролі, у яких удосконалюють свою майстерність.

      Можна говорити про кожного актора в цій роботі. Адже навіть у масових сценах це окремі персонажі. Це просто диво! Як танцювали, як створювали по декілька образів. Усі до одного у кожній сцені знають, що роблять, для чого виходять і виконують поставлене завдання.

      Це успіх трупи, успіх режисера. Він молодець, адже на інтуїтивному рівні професійно використав усі можливості кожного актора, усі обставини для створення гарної вистави, де кожен персонаж – вибудуваний режисером, утілений актором, існує у відповідному просторовому середовищі".

Джерело: Полтавський вісник, № 14 (1394), 31 березня 2016. Ольга Коваленко, с. 13.