Давні мудреці говорять, що доля кожного з нас написана на небесах. Можливо, це так і є. Але своє призначення на землі особистість обирає сама і з наполегливістю має його реалізувати, якщо хоче, щоб життя не пройшло марно.

       Людина, якій присвячено нарис, упевнено крокує своїм життєвим шляхом. І хоча доля неодноразово готувала цьому чоловікові різні сюрпризи, не боявся протистояти планиді, долав різні життєві колізії та завжди вірив у краще. І це недивно, адже він – не просто керівник, а директор Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя. Мова йдеться про заслуженого працівника культури України Олексія Миколайовича Андрієнка.

        Його перші дитячі роки пройшли Красноярську, де він народився у родині військового. Батько був фронтовиком, пройшов дорогами страшної війни. Можливо, саме після усього пережитого, батько й мати і назвали сина Олексієм, що означає «захисник, оберіг», тим самим накресливши у чомусь його призначення у цьому світі.
Із Сибірським краєм у нашого героя пов’язано багато спогадів: там довго жив із батьками, там народилися його сестра і брат. Та все ж своїм рідним містом Олексій Миколайович уважає квітучу Полтаву, куди родина переїхала після демобілізації батька. Це місто увійшло в його життя з 1967 року і залишилося назавжди у серці. Куди б не закидала доля, він завжди повертався до Полтави.
       Навчався у середній школі № 10, брав участь у художній самодіяльності, гарно співав, декламував. У нашому місті зустрів багато нових знайомих, які стали друзями усього життя. Один із них – С.Б. Безшапочний, відомий в Україні лікар. Саме він привів Олексія Миколайовича до ТЮТу (театру юнацької творчості), який працював тоді у Палаці піонерів. Керувала ним Міля Львівна Болотна. Зазначимо, що у колишньому Радянському Союзі було лише два таких театри: один у Ленінграді, інший – у нашому місті. Юних акторів з Полтави навіть запрошували до Ленінграда.
       Життя і діяльність М.Л. Болотної – це окрема яскрава сторінка в історії не тільки Палацу піонерів, а й театрального життя нашого міста. Усі колишні тютівці донині з величезною теплотою згадують рідкісної душі жінку і прекрасного педагога, яка врятувала багатьох дітей від, так званого, поганого впливу вулиці. Олексій Миколайович говорить, що вона була «справжнім Макаренком у спідниці», тютівці її безмежно поважали і любили. Та окрім прекрасних спектаклів, на які з величезним задоволенням приходили полтавці, Міля Львівна подарувала своїм учням найбільший дар – дружбу, якій вони залишаються вірними упродовж усього свого життя. Незважаючи на те, що у кожного з колишніх учасників театру по-різному склалося життя, яке розкидало їх навіть по різним країнам, у кожного з них своя професія, вони й зараз збираються разом, поринають у спогади дитинства і з вдячністю згадують цю по-справжньому велику жінку.
      До речі, із ТЮТу, який з 1952 року працював при Палаці піонерів, вийшли багато акторів нашого театру і відомих людей Полтави: С.Б. Прокопович, Є.П. Орлова, Т. Б. Грицай, Л. Б. Семеняга та багато інших.
       Саме М. Л. Болотна, за словами О.Андрієнка, прищепила йому любов до театру, який з того часу назавжди увійшов у його життя, змінивши навіть деякі плани родини. Адже Андрієнко-старший мріяв, щоб син став військовим, продовжив його справу. Олексій вступив у військове училище, провчився там два місяці і… кинув, незважаючи на величезну любов до свого батька. Та рідні зрозуміли юнака і не стали перешкоджати. Але навчання в усіх вузах уже почалося, тож О.М. Андрієнко пішов працювати на місцевий завод № 20. Потім були роки служби в армії, і лише у 1978 році після демобілізації Олексій Миколайович нарешті вступив до Київського театрального інституту імені І. К. Карпенка-Карого на акторський факультет. Два роки відучився, та, зрозумів, що це не його, залишив навчання і вступив на інший факультет – театрознавчий, на спеціальність «Організація, планування і управління театральною справою».
       Як і багато студентів , юнак відпрацьовував. І тут доля знову подарувала йому ще одну знакову зустріч з цікавою, талановитою і прекрасною людиною – Є. Т. Колгановим, який узяв його на вечірні чергування до театру оперети.
А потім були роки роботи у Сімферополі, кули потрапив ще студентом четвертого курсу. Олексій Миколайович проходив практику в Кримському музичному театрі. Після її успішного захисту, талановитого студента запросили працювати заступником директора театру.
       У 90-х роках минулого століття за сімейними обставинами знову приїхав до Полтави, працював в обласному управлінні культури. Згодом була робота в Грузії: близько двох років Олексій Миколайович керував республіканським об’єднанням танцювальних ансамблів.
       Рідне місто покликало Андрієнка у 1992 році, куди він і повернувся. Деякий час працював в обласній філармонії пліч-о-пліч з тодішнім директором Г.Ю. Юрченком. Це була досить плідна співпраця, заснована на професійному навчанні і підтримці. Герман Юрійович, згадуючи ті роки, так сказав про свого заступника: «Сила директора у його заступникові. Мені пощастило. Щоб не доручив, усе зробить. В Олексія Миколайовича є рідкісне вміння: зробити краще, ніж доручив. Рідкісна риса!».
      Згодом О.М. Андрієнко очолив Палац дозвілля «Листопад», і лише у 2008 році став директором обласного драматичного театру. Нового директора сприймали по-різному:були друзі, не обійшлося й без недоброзичливців. Та це не зупиняло. Андрієнко почав працювати і незабаром результати побачили всі. Театр, який сімнадцять років не виїздив на гастролі, почав гастролювати. Колектив брав участь у престижних театральних фестивалях: «Мельпомена Таврії» (Херсон), «Слов’янські зустрічі» (Чернігів), «Кримський ковчег» (Сімферополь), «Театр. Чехов. Ялта» (м. Ялта), «Тернопільські театральні вечори. Дебют» (м. Тернопіль). Були започатковані фестивалі, що стали вже традиційними: «В гостях у Гоголя», родоначальниками якого є Є. Колганов і Г.Юрченко, «Шевченко в гостях у Гоголя». Нині актори театру регулярно виїздять з концертами у зону АТО, вітають бійців Національної гвардії з новорічними святами, відвідують Чорнобиль і Слов’янськ.
        Наш театр довгий час не мав головного режисера, та був розумний директор-професіонал, який піклувався про розвій мистецтва у місті, збереження давніх театральних традицій, що мають гоголівці. О.М. Андрієнко зумів запросити відомих талановитих режисерів, що подарували полтавцям і гостям міста цікаві вистави. Серед них: заслужений діяч мистецтв України Юрій Кочевенко, Ірина Нестеренко, заслужений артист Росії Олександр Дзекун, режисер із Тбіліського академічного театру ім. Коте Марджанішвілі Цицино Кобіашвілі, Сергій Павлюк. У будівлі театру були проведені тривалі ремонтно-реставраційні роботи ( 2008-2011 рр.), але і тоді театр не припиняв своєї роботи, випускалися нові вистави («Безталанна», «Тев’є-Тевель», «Шинель», «Енеїда» та інші).
Можна без перебільшення сказати, що театр – його дім. Андрієнко говорить, що він гордий з того, що першим директором театру був І.П.Котляревський, що тут грав М. Щепкін, І.С.Козловський, що він зараз працює у тому самому театрі, де грав ще маленьким хлопчиком.
        На думку Олексія Миколайовича, головним у театрі завжди був і є актор. Тому і вбачає своїм обов’язком як адміністратора створити такі умови, щоб акторам добре працювалося.
        Його життєвим кредо слугують слова відомого театрального критика Ф. О. Коні: «Я думаю, в цілому світі немає управління складнішого, ніж управління великим театром…Його[тобто, директора – Л.Ч] вивченню та управлінню підлягають і внутрішня і зовнішня частина театру: артисти і публіка (...). Для цієї людини потрібні тільки: сила душевна, довготерпіння каменю, проникливість базіліска, дбайливість крота, працьовитість бджоли, міцність дуба, спритність коника і любов до мистецтва мало не божевільна».
       У акторському середовищі прийнято говорити: «Служу театрові». Цю фразу завжди повторює О.Андрієнко, коли заходить мова про цей давній вид мистецтва. Так, директор завжди служив і служить театрові з відданістю своєї великої, доброї і щирої душі.
       Він народився у перший день весни. Це досить знаменно: адже весна – це час пробудження природи, час нових мрій, нових сподівань, нових ідей. Тож, шановний Олексію Миколайовичу, нехай завжди у Ваше віконце споглядає сонце, що принесе Вам здоров’я, радість, гармонію зі світом, невичерпний оптимізм. Хай завжди оберігає Доля, наснаги у благородному покликанні: служити його величності – Театру.

 Джерело: Чередник Л. / Л. Чередник // Полтавський вісник. — 2017. — № 9 (1442). — С. 11.