15 травня у міському Будинку культури відбулася прем’єра вистави «Наймичка», приурочена до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
    Незважаючи на те, що ця вистава вже має свою не дуже приємну історію (її прем’єрі, запланованій на День театру — 27 березня, завадила пожежа у театрі), гоголівці з великим творчим запалом продовжили роботу і все ж порадували полтавських театралів новою постановкою. 
    Нова вистава гоголівців — це сучасне прочитання вічної теми материнства, кохання, прощення, доброти та милосердного ставлення до ближнього. Історія про покритку, яка змушена була залишити свого сина заможним стареньким людям і волею випадку найнялася до них на роботу, перетворилася на зворушливу мелодраму у постановці головного режисера театру Влади-слава Шевченка. Наймичка весь вік прожила поруч із рідним сином, не маючи права відкрити йому правду. 
    Ціле життя своєї героїні, з його горем і радощами, «прожила» на сцені виконавиця головної ролі наймички Марини Тетяна Любченко. На початку вистави — це безтурботна дівчина, яка у легкому зворушливому танку (балетмейстер-постановник — Світлана Мельник) обирає собі пару — статного офіцера (Тарас Краюха). Однак швидко радість змінюється щемливою тугою — вона вже у темній хустині з дитиною на руках. Надзвичайно важко було витримати Марині прихований у серці, застиглий в очах скупою сльозою, біль батька (народний артист України Юрій Попов), голосіння і докори матері (Ніна Савченко). Розпач і страждання дівчини, яка зганьбила своїх рідних. 
Світлі нотки з’являються у виставі з появою на сцені вже немолодого подружжя добрих і роботящих Трохима (народний артист України Василь Голуб) та Насті (народна артистка України Неллі Ножинова). Лише деякий присмак туги відчувався у пісні та спогадах про минуле, бо бідкалися старенькі, що Господь діточок не дав. Саме під їхньою хатою і залишить малого Марка покритка Марина, а старі зрадіють йому, як своєму власному синові.
    Дещо комічного забарвлення, що контрастує з основним драматичним характером, виставі додає пара кумів — Домаха (Майя Іванова) та Федір (заслужений артист України Володимир Морус), сварки яких здаються кумедними, а типажі — такими простими і водночас «живими». Ще одна парочка «з перчинкою» — Потап (Сергій Озерянко) і Гапка (Тетяна Бєлєнька). У ній Потап — нерішучий, вайлуватий, простий сільський наймит, а Гапка — саме та «перчинка», яка по-доброму насміхається над хлопцем. Вона все ж «осідлає» свого залицяльника, навіть коли від її «виховного моменту» хлопець із цяцькою під оком опиниться. 
На фоні цих подій ще масштабніший вигляд матиме трагедія дівчини.
    У другій дії події переносяться на 20 років уперед. І знову молоденьке дівча, як потім дізнаємося, наречена Марка — Палажка (Аліна Лущай) та красивий парубок Марко — син Марини (Олександр Бородавка) зливаються у танці, як колись Марина та Андрій… Що це — марево чи натяк? І тривожна думка: невже Марко такий же, як його батько? 
    А ось і Марина-наймичка, яка побивається за Марком, в її очах і словах — любов і турбота про сина. При всій своїй прихильності до наймички, яка замінила йому рідну матір, хлопець страждає, що не пізнав ласки справжньої матері. З яким болем вуста Марини повторюють усі слова Марка про пробачення рідної матері.
Рішучість хлопця змінюється сум’яттям, гнів — невимовною тугою. Тільки наречена Палажка здатна «розтопити» його серденько. Проворна дівчина, яка вже натякає хлопцеві на одруження, зваблює його, а він все зволікає поговорити зі своїм батьком. Та він наважиться, і весілля буде, і материні сльози радості. Режисер використовує прийом уповільненого руху на сцені: дійство відбувається у напівтемряві, видно лише Марину, яка радіє за дітей. Такий прийом додав виставі містичності, а святковому дійству — примарності. Адже мати-наймичка не побачить свята на власні очі, бо піде у чужі світи на прощу, так і не наважившись поговорити з сином, відкрити йому правду…
    Найтрагічнішим моментом у виставі гоголівців стане сповідь Марини.
    …На сцені лише ліжко, змарніла жінка, її невимовна туга і чекання. На хвилину вона зрадіє приходу Марка, відкриє йому таїну, що крилася у серці, і полетить птахом в інший світ. Їй легко, адже вона знає, що син її пробачив, що вона спокутувала свій гріх. Така метафоричність, при всій драматичності фінальної сцени, додає сподівання на те, що біла голубка (відтворена проектором) — душа матері-наймички — стала вільною і щасливою. 
    І залишається надія, що з мороку є стежина, яка, навіть коли ти оступився і зазнав гіркої втрати, приведе до такого примарного та бажаного щастя. 

    Джерело: "Вечірня Полтава", Ольга КОВАЛЕНКО. № 21 (1108), 21 травня 2014 р. http://www.vechirka.pl.ua/articles/2014/5/22/20266770/