ЗМІ про нас

Є особистості, котрі визначають, характеризують епоху в нашому особистому житті або в житті суспільства. Для Полтави обласний театр ім. М.В.Гоголя впродовж багатьох років асоціювався та й зараз асоціюється з іменами талановитих, відданих справі митців, серед яких гордо звучить ім’я головного художника театру(1967 – 2002) народного художника України Володимира Федоровича Геращенка. В цоьму році 24 лютого йому виповнилося б 90 років.
Володимир Федорович Геращенко народився у 1924 році в селі Соколове, Зміївського району, що на Харківщині. Ця надзвичайно мальовнича місцевість знаменита тим, що надихала таких видатних художників, як І.Рєпін, О.Сластіон, М.Самокиш, К.Трутовський. Тож і в чутливій душі хлопця рано прокинувся потяг до прекрасного. Малювати почав змалку, десь з четвертого класу, з часом все більше і більше захоплюючись цим. Його малюнки прикрашали шкільні стінгазети і навіть районний часопис. Та настав чорний день 22 червня 1941 року, який змінив життя однієї п’ятої планети. Молоді люди, всі, як один, рвались на фронт, прагнучи стати на захист рідної землі. Але Володимиру Геращенку не вистачило віку, і на фронт його було призвано лише у 43-му, коли Харків було звільнено від фашистських загарбників. На все життя зберіг у пам’яті роки окупації: палаючі села, чорний дим, що стелився за обрій… сльози старих, жінок та дітей. Не випадково таким щемом пронизані його живописні роботи, які відображають цей період.
П’ять місяців боїв та важких переходів закінчилися полоном , в якому В.Геращенко перебував майже півтора року. І невідомо, як би склалася його подальша доля, якби не щасливий випадок. Знаходячись у збірно розподільному таборі для військовополонених, він малював портрети Сталіна і Леніна, які чіпляли попереду на паровози ешелонів, що прямували на схід. Одного разу до кімнати, де працював молодий художник зазирнув генерал Фомін з Управління у справах репатріації. Він оцінив вправність і талант В.Геращенка і забрав його до себе і трохи згодом повернули статус військовослужбовця, а через певний час відправили додому на Україну.
У 47-му, В.Геращенко остаточно визначився з майбутнім і прийняв рішення поступати на навчання до художнього інституту. Мрія здійснилася! Всією душею віддався він науці, наче губка всотуючи настанови таких видатних педагогів як С.Прохоров, Д.Овчаренко, О.Кокель, Б.Косарєв… Його старанність ставили за приклад. Під час навчання він часто бував на виставах Харківського українського театру, очолюваного тоді видатим режисером і татральним діячем М.Крушельницьким. Там працював легендарний художник В.Меллер, В.Греченко, В.Кривошеїна ( останні оформлювали і деякі вистави нашого театру). В.Геращенку відкрився надзвичайний, чарівний світ, з особливою принадою монументальних архітектурних форм, світла, музики скравих фарб, руху, виразних мальовничих мізансцен… Мабуть, саме тоді і виник потяг до театру, і, мабуть, не випадково дипломною роботою стало оформлення вистави - п’єси К.Треньова «Любов Ярова». Ця робота була настільки яскраво – талановита, що єскізи були відібрані на Всесоюзну виставку студентських робіт і придбані Бахрушинським музеєм (Театральний музей ім.О.О.Бахрушина, м.Москва), де вони й досі зберігаються.
По закінченні інституту трапилася надзвичайна подія, яка не мала аналогів у театральній практиці: йому, щойно отримавшому диплом випускникові, було запропоновано посаду головного художника Запорізького обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Щорса! В ті роки цей театр, очолюваний видатним українським режисером В.Магаром, був на вершині злету – придбати квиток на будь-яку виставу було просто неможливо. І Володимир Федорович приймає пропозицію, хоч і розуміє, яка величезна відповідальність за цим стоїть для тридцятирічного молодого художника. Для нього це було щастя, і щастя не тільки в тому, що він обійматиме таку важливу посаду,а щастя в можливості реалізувати свої мрії, щастя у спільній творчій вірі з головними режисером театру В.Магаром! Хоча, відверто кажучи, до повного розуміння пройшов певний час. Згадуючи ці роки тодішній завліт театру ім. М.Щорса, а нині професор, доктор мистецтвознавства, видатний дослідник історії українського театру ХХ ст. В.М.Гайдабура писав у журналі «Український театр» про В.Ф.Геращенка: «Камертоном «великого стилю» в театрі ім..М.Щорса тоді були роботи Є.Шабліовського, О.Сальмона, В.Борисовця, які запрошувалися для оформлення програмних постановок, проте і на цьому фоні молодий художник вражає своїми здібностями, творчою і господарською енергією. Його люблять усі в театрі за лагідний характер, за чарівну посмішку на красивому обличчі, з півслова розуміють працівники цехів, постановочної частини. Він їхній лідер. З ним вони самі стають художниками своєї справи. Сцена у зразковому стані, щороку Геращенко здійснює 5 – 6 постановок. Якийсь час В.Магар ніби придивляється до нього, працюючи із запрошеними «зірками». геращенко не страждає від цього. Він творить спокійно з благородною делікатністю, властивою його характеру, і привертає увагу до себе результатами праці. Оформлення вистави «Великий государ» В.Соловйова ( режисер – Д.Котевич) ніби офіційно зрівняло його в можливостях з іменитими колегами. На гастролях у Києві преса захоплено писала про яскраво створену історичну і поетичну атмосферу дії.»
Саме в цей період формується своєрідний стиль художника , який прагне розширення можливостей традиційного живописного стилю в оформленні вистав української класики, ретельно відбирає виразні засоби, на першому плані образність кожного елементу оформлення, пошук єдино можливого візуального рішення конкретного драматургічного матеріалу. В одному з останніх інтерв’ю майстра на запитання « якого принципу дотримується він в оформленні вистави: чи це умовність, або реалізм», він відповів, що лише драматургічний матеріал диктує принцип вирішення і сценічного простору, і зовнішності персонажів. І що жодного рецепту, крім цього він не знає.
На своєму віці Володимиру Федоровичу довелося попрацювати з великою кількістю режисерів та завжди від самого початку він дотримувався високих етичних норм у стосунках з ними. Він був надійною ланкою в роботі театру, враховуючи можливості того чи іншого моменту як творчі так і економічні. В 1967 році В.Ф. остаточно перебирається до Полтави. блискучими 60-ми та 70-ми рр., коли на сцені одна за одною з’являються видатні постановки, що нині є легендами Полтавського театру такі як «Сорочинський ярмарок», «Наталка Полтавка», «Сім’я», «Енеїда», «Циганка Аза», «Комуніст», «Ой не ходи, Грицю», «Вільний вітер», «Дай сецю волю, заведе в неволю», «Віндзорські жартівниці», «Титарівна»… Всіх не перелічити в невеликій статті, адже для полтавської сцени він створив оформлення для 95 вистав!!!... У 1980 році він створив двоярусну сценічну конструкцію для оперети І.Кальмана «Маріца», яку й досі використовує театр і в повному обсязі, й окремими модулями. Ще за життя художника я напівжартома, а більше всерйоз говорила йому, що ця конструкція «тягне» на Державну премію, настільки вона універсальна і стільки коштів заощадила театру. Власне, і сам Володимир Федорович був універсальною людиною. Театральними технологіями він володів віртуозно. Він ніколи ні з чого не робив проблем. Він усвідомлював, що головний художник театру несе відповідальність за весь візуальний ряд, як на сцені так і в рекламі зовнішній та поліграфічній. Іноді дивувалася – як він все встигає?!! Важко собі уявити, скільки б він міг зробити, якби творив у час цирових технологій! На запитання одного журналіста «що є художник: праця чи дар Божий?», він відповів, що можна навчити грати на піаніно, можна за наявності слуху навчити краще співати, а от навчити стати художником неможливо. І ще він казав, що робота театрального художника надзвичайно цікава і складна, адже треба вміти розбиратися в живописі, в графіці, в архітектурі, в історії костюму… тобто треба володіти величезним колом знань. Про роботу з режисером над виставою він говорив, що необхідно уважно вислуховувати один одного: « Я розказую йому, як я це бачу, а він викладає свої думки, і от, коли ми доходимо спільної позиції, отоді кожний починає займатися своєю справою. Він з акторами, а я з цехами. І це правильний, вірний підхід… Справа в тому, що у мене якось так виходило, що я вів режисера за собою. Адже не можна робити просто оформлення заради оформлення. Художник має мислити і як режисер – де цікавіше побудувати цю мізансцену, а де цю. Тобто, мислити і як режиссер теж.» Від себе хочу додати, що дійсно, в театральному середовищі поширена думка, що художник є творчим запліднювачем режисера і мені здається хибним, коли нині режисери прагнуть бути водночас і художниками свїх вистав. Можливо знімаються певні питання, але на їхньому місці виникають великі проблеми, і цей принцип не йде на користь виставі. Кожен має займатися своєю справою.
Останні роки творчості Володимира Федоровича Геращенка припали на складні, скрутні для театру та і взагалі для всіх в країні часи. Було скасовано статтю видатків на нові постановки і художнику доводилося викручуватися, без перебільшення просто лізти з шкіри, щоб вистава мала більш менш пристойний зовнішній вигляд. Театральний гардероб неодноразово перешивавася, перуки перероблялися, артисти й інші працівники театру зносили з дому, хто що міг і можна було лише дивуватися винахідливості художника й цехів, які всупереч всім несприятливим обставинам , все ж таки випускали нові вистави. Діяв принцип – рятування потопаючих, справа рук самих потопаючих. Саме тоді й стали в пригоді сценічні конструкції Геращенка, які, за словами одного персонажу з відомої комедії «Весілля в Малинівці», «і на попа попа ставили, і попа на попа ставили»…
Але, згадуючи творчий шлях художника, не можна не можна поминути той успіх, який мала вистава «Наталка Полтавка» в оформленні В.Геращенка під час гастролей у Москві влітку 1971 року, коли її було показано у Великому театрі Союзу РСР чия сцена бачила багато, та коли на увертюрі відкрилася завіса і перед глядачами постав живописний краєвид Полтави з Хресто-Воздвиженським монастирем по центру, коли легке марево попливло над левадою зі скиртами сіна і всі навіть відчули армат свіжескошеної трави – зал вибухнув оплесками . І це була найвища винагорода - визнання елітарної публіки найпершої, найголовнішої сцени країни. Не можна також не пригадати і зустріч з засновником нашого театру Володимиром Скляренком у 1981 році, в роботі над виставою «Дай серцю волю, заведе в неволю» за п’єсою М.Кропивницького і напис на фото, залишений на згадку: «Шановний Володимире Федоровичу! Моє серце повне радості, зустрівшись з Вами я знайшов талановитого співдруга. Смак і хист, правда і темперамент це Ваша стихія. Бажаю Вашому талантові квітнути багато, багато років –нар. арт. УРСР В.Скляренко».
Впродовж всього свого творчого життя Володимир Федорович не полишав своєї другої пристрасті – станкового живопису. Його пензлю належить низка прекрасних реалістичних портретів, які знаходяться в музеях та приватних колекціях. Мене, особисто, вразила картина з воєнного циклу – «Лист на фронт» (натруджені руки літньої жінки так багато говорять!) та «Весна» - солдатська каска наповнена пролісками, які довгий час експонувалися у фойє обласної філармонії. А його пейзажі, ніжні й прозорі мало кого могли залишити байдужими.
Наостанок, хочу сказати, що Володимир Федорович був справжнім романтиком, оптимістом, закоханою у життя людиною. Життя відміряла йому повною мірою і радості і болю. Та доля подарувала йому те, що не кожний має у житті – величезне взаємне кохання, яке не згасає в серці його дружини Тамари Андріївни Шапошникової, актриси, вірного друга по театру і в житті.
Час плине стрімко, і тих, хто творив легенду полтавської сцени у другій половині минулого століття, стає все менше і менше. Тим важливіше не забувати, частіше згадувати і тих, хто ще з нами, і тих, хто тихо відійшов у небуття. Життя жорстоке до театру. Мить на сцені, якщо вона не зафіксована технічними засобами, лишиться лише у враженнях глядача, або відлетить у вирій… Художникам таланить більше. Результат їхньої праці матеріальний, картини, ескізи, макети, інсталяції. Саме по них складатимуть власну думку нащадки.

Джерело: "Полтавський вісник" № 7 (1283), 14.02.2014. Єлизавета Орлова,завідуюча музеєм театру.