«Потужно! Я впевнений, що після цієї вистави глядачі вийдуть із театру іншими людьми», — такі слова я почула у фіналі дійства від народного артиста України, видатного диригента Віталія Скакуна. Погоджуюсь із маестро: було відчуття, немов втамувала спрагу джерельною водою. І не дивно, адже того вечора, 1 жовтня, у День захисників і захисниць України, на сцені Полтавського, академічного, музично-драматичного театру імені М. Гоголя відбувалась знакова подія — презентація книги поетичних творів заслуженої журналістки України, кавалера ордена за заслуги ІІІ ступеня, поетеси, лауреатки літературних премій імені І. Котляревського та П. Мирного, співзасновниці ГО «Полтавський батальйон небайдужих» Наталії Святцевої.
Вірші лунали зі сцени, як блискавка, як одкровення, точились кров’ю, мов свіжа рана. Я слухала твори Наталі й ловила себе на думці, що незламний дух Лесі Українки живе, що «твердая криця» її поетичного слова відлунюється в мужніх, патріотичних, філософських і мудрих віршах «Свитки», явивши собою святу любов до України, а франківський «дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю, він живе, він ще не вмер!».
Символічно, що дати обох презентацій книги були обрані невипадково: 24 серпня — День Незалежності України та 1 жовтня — День пошанування героїзму, відваги та честі людей, котрі боронять нашу землю.
Своїми думками із приводу презентації пані Наталя поділилася в інтерв’ю, яке сьогодні до вашої уваги.

— Як народилася поетична збірка «Свитка», адже за будь-яким успіхом завжди стоїть надійний тил?
— «Свитка» не з’явилася б на світ та не була б такою, якою ми зараз її бачимо, якби не людина, яка мене спонукала до видання цієї книги. Ми всі реально розуміємо, що видання книги будь-якого формату, якості, технічних характеристик — це відповідний ресурс, який потрібно мати, і дуже багато авторів кожен по-своєму вирішують ці питання. Це справа недешева, організаційно нелегка. Оскільки в мене назбирався великий запас творів, то я розуміла: якщо видавати книжку, то треба зробити її доволі насиченою, потужною, і вона має містити певний доробок за останні роки.
— Виключно український мовний контент мав для вас принципове значення?
— Зізнаюся чесно: до відповідних подій 2022 року я писала й українською, і російською мовами. Із 2022 року це не було якимось спеціальним моїм рішенням, принциповою позицією чи усвідомленням того, хто я є, ким я є щодо мовного контенту, а от просто як відрізало — я почала писати виключно українською. Якби сьогодні довелось видавати книжку абсолютно з усіма україномовними й російськомовними віршами, то ця книга була би товстішою. І ми розуміємо, з яких причин я не могла включити до книги твори іншою мовою, аніж тільки українською.
— Чому саме така назва — «Свитка»?
— У мене є вірш, який чітко окреслив вибір. Назва виникла саме через цей вірш, і стала єдиною й безповоротною.
Свитка, свита — суто українське, колоритне слово, означає верхній одяг як чоловічий так і жіночий. Мені подобаються свитки — такі класні, стильні, виключно наші. Завжди дуже хотіла мати свитку, люблю задовжені піджаки, френчі. Подруга свого часу пошила мені щось на зразок свитки для виступів на концертах, у різних програмах. Особлива насолода для мене — одягати вишиванку, задовгий піджак-жакет, свитку й саме так ходити.
Свитка — універсальний український теплий одяг, яким і накривалися, і загортали дітей, і зігрівалися. Як верхній одяг, вона не містить яскравих розписів, нашитностей, як гуцульський кептар. Саме у вірші «Свитка», з якого починається книга, описане все моє відчуття тепла і захисту та розуміння, яке вкладаю й переношу у свої вірші стосовно свитки. Це своєрідний щит, оберіг, така духовна шкіра, духовні лати, які має, неначе вишиванку, кожен українець.
— У вас багато друзів серед бойових медиків, тому всі виручені кошти будуть спрямовані на їхню підтримку. Як це стало можливим?
— Обов’язково хочу зазначити, що друг, який допоміг мені видати цю книгу, який просто змусив мене до цього своїми стараннями й підтримкою, сказав: «Наталю, ти можеш продавати цю книгу й на свій розсуд використовувати виручені гроші». Я розумію: якщо людина надала мені таку неймовірну фінансову підтримку, я не можу витрачати ці кошти на особисті потреби. Є цілеспрямовано визначена стратегія використання матеріального ресурсу, який іде через цю книгу — усі кошти, зібрані під час програми, будуть спрямовані на закупівлю обладнання для бойових медиків 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Одна з бойових медикинь — це Євгенія Таранченко, яка займається безпосереднім вивозом поранених бійців із місця отримання поранень до стабілізаційного пункту. Неймовірна Женька, вона просто офігенна людина, відчайдушна, ідейна, світла, яку я дуже давно знаю й поважаю. Ці гроші ідуть на її підтримку та її побратимів. До речі, сьогодні вона була присутня в залі на презентації.
Я дякую усім, хто дозволяє мені не компенсувати й не повертати ці гроші людині, яка вклала їх у мене, видаючи книгу. Таким чином, «Свитка» отримує друге життя, фінансове, допомагаючи тим, хто сьогодні дає нам можливість у Полтаві творити й розвивати цю добру справу.
— Пані Наталю, відкрийте завісу, хто був ідейним батьком і натхненником програми «Свитка»?
— Ініціатором нашої сценічної постановки став директор театру, заслужений працівник культури України Олексій Андрієнко. З його легкої руки усе почалося! Коли я подарувала йому книгу, він глянув і сказав: «Усе! Наталю, робимо виставу! Ми задіємо наших акторів, і це обов’язково має бути щось особливе і пронизливе!». Усі актори, задіяні у виставі, — це його пропозиція й рекомендація. За розпорядженням директора видали наказ, згідно якого було сформовано саме такий контент. Ось так завдяки Олексію Миколайовичу народився сценічний поетично-музичний матеріал.
— Творчий процес — це завжди захоплююче, цікаво, але й нелегко. Як вам працювалось у творчій лабораторії артистично-музичного ансамблю програми «Свитка»?
— Це неймовірна команда найкращих, найяскравіших акторів театру імені Гоголя, які й мене, і саму книгу підняли на вищий щабель, розставили власні значущі акценти своїм професіоналізмом. Надзвичайно дякую народному артисту України Василю Голубу, який неперевершено читає в цій програмі «Голгофську драму», безмежна вдячність блискучому, талановитому подружжю заслужених артистів України Тетяни й Олександра Любченків. Дякую подружжю Наталії Бухарової й Максима Дашевського, вони такі ніжні, чутливі. Також моя вдячність пронизливій і такій переконливій Мар’яні Мощар. До нас доєдналися актори Тетяна Беленька та Семен Білокінь, за що їм щиро дякую.
Своєю професійною, філігранною грою поетичну виставу супроводжують головна хормейстерка театру, піаністка Наталія Зайко, артистки оркестру театру — скрипалька Ольга Константінова та піаністка Ірина Герасименко. Це наші гоголівські музиканти, яких я особисто запрошувала до участі у виставі, з якими ми підбирали ноти й музику. Я їм надзвичайно вдячна, адже майже всі партитури вони вивчили з нуля. Браво!
Наша театральна постановка настільки проникливо увійшла в серця глядачів, що стала повноцінною поетично-музичною програмою гоголівців.
— Актори й музиканти, задіяні у виставі, — це команда однодумців. Як вдалося бути усім на одній хвилі?
— Гадаю, вдалося тому, що ми разом працювали над контентом, спільно проговорювали певні нюанси, доволі було моментів узгоджень, пояснень, пошуку інтонацій, рухів тощо. Разом з Олександром Любченком ми розбиралися, де зробити наголоси в поемі «Каховська драма», яку він читає. Я йому розповідала, як писала поему, як перерила купу статей із документальними свідченнями про факти з історії будівництва Каховської греблі та події, які відбулися після її підриву.
— Пані Наталю, ви досить органічно й невимушено тримаєтесь на сцені. Чи відчуваєте хвилювання перед виходом?
— Кожного разу, коли виходжу на сцену й маю читати свої твори, відчуваю хвилювання, іноді навіть трусяться колінця, можу в той чи інший момент розчулитися й заплакати, це правда. Але попри хвилювання мені завжди хочеться кожним віршем, рядком, словом достукатися до сердець і мізків людей, які знаходяться в залі. Намагаюсь їм переконливо сказати й довести, що все це стосується саме вас, не спіть, ви що!? Не можна спати! А потім чую стільки зізнань в тому, що ну дуже важко слухати. Якщо людям важко слухати, то, чесно, мені особисто дуже важко це передавати. У мене після кожного такого концерту настає реальне вигорання.

Слова Наталі змусили замислитись. Під час вистави я бачила, як не тільки тремтіли губи в жінок у залі, а й блищали сльози в очах мужніх чоловіків у військовому пікселі. Вони не соромились їх, адже в цих рядках закодовано безліч глибинних сенсів для українця, надто те, що не можна продати і зрадити, що дороге серцю, як сивина матері, як батьківський поріг. Сила й міць такої поезії очищує, звільняє людину від зайвого, наносного, приземленого, підіймаючи до висот духу в усіх його проявах.
Ми почали — спинитися не вдасться,
Здіймаєм рух, зворушуємо лють.
І здобуваємо у битві щастя,
Відстоюючи українську суть.