Незважаючи на багаторічне амплуа «героя-коханця», народний артист України Олег Олександрович Шеремет у розмові здається надто скромним і небагатослівним. «Ось там про мене усе написали», — повторює час від часу і показує чергову газетну статтю.
І все ж не зайвим буде нагадати, як у Полтавському театрі ім. М. Гоголя з’явився артист із такими яскравими зовнішніми даними й таким акторським і вокальним талантом.

До Полтави

Світ Олег Шеремет побачив у ромодані Миргородського району, куди 1944 року його батько Олександр Герасимович із фронту відправив народжувати сина свою дружину Катерину Леонтіївну, в якої там мешкали батьки. А після війни родина Шереметів переїхала до Полтави. Катерина Леонтіївна влаштувалася в 1-шу міську лікарню, де й пропрацювала більше 40 років, а батько два десятиліття був професором кафедри залізобетонних виробів тодішнього Полтавського будівельного інституту.
Здавалося б, любові до театру взятися було ніде. І все ж цей вірус, як говорить сам Олег Олександрович, таки проник у його нутро. Спочатку йому вдавалося гнати від себе небезпечні думки, і він вступив до енерго-будівельного технікуму. Паралельно навчався в музичній школі по класу баяна. А потім знайшов собі хобі — драматичну студію при Полтавському турбомеханічному заводі, що згодом стала народним театром. І тоді Олег Шеремет остаточно зрозумів, що позбавлятися цього вірусу він не бажає. Зовсім!
Коли вже здобув диплом інженера-будівельника, вдався до сміливого і, як для навколишніх, безрозсудного вчинку.
— Я батькам сказав, що поїду на море, сам замість моря — в Київ, — розповідає Олег Шеремет. — Підходжу в столиці до інституту ім. Карпенка-Карого, беруся за ручку дверей і боюся відчинити. Коли біжить невеликого зросту чоловік: «Малчик, ти куда? Суда? А ну пішли!» Заходимо в приймальну комісію, а він говорить: «Прийміть документи і відразу на третій тур» — і побіг. Я нічого не зрозумів. А мені дівчата з приймальної комісії кажуть, що це означає, що тебе гарантовано взяли. А хто ж це був? Це — професор Київського театрального інституту Дмитро Алексідзе, народний артист СРСР. Дивлюся, коридором іде красуня Рая Недашківська, а потім Іван Гаврилюк, Іван Миколайчук… Я знітився: куди мені до них! Але ж так хочеться!..
Так Олег Шеремет після того, як пройшов третій тур іспитів, став студентом одного з найвимогливіших викладачів омріяного інституту, що й заклало в артисті міцний фундамент: працьовитість, помножену на талант.

Київ дав старт Олегу Шеремету, запас міцності, що знадобився тоді, коли довелося знову карколомно змінювати долю.
Довчивався вже в студії при Київському театрі оперети з незалежних від Олега Шеремета причин. Д. Алексідзе, не довівши свого курсу, повернувся на батьківщину — в Грузію. Молодий артист потрапив до студії кіноактора, де його помітив головний режисер Київського театру оперети О. Барсегян, який пізніше переманив Олега Шеремета в театр юного глядача, а сам згодом переїхав до Мінська. Можливо, доля у такий спосіб натякала: Київ — не твоє?
І вже зовсім боляче хлиснула, коли дружина разом з донькою емігрували до США. Потрібно віддати їй належне — чоловіка вона вмовляла довго.
— Я кажу: «Почекай. Я секретар комсомольської організації театру. Злякався. Сів на літак, 40 хвилин — і в Полтаві. До батька за порадою. Він подумав і каже: «Їдь. Я тут такий шлях пройшов, не хочу, щоб і ти його повторив». А мама навпаки: «Ти що, я член партії! Ти хочеш, щоб мене залишили без пенсії і без усього?» Повертаюся я в Київ і кажу дружині: «Міло, я не полечу». Вона поїхала і повернулася знову: «Я востаннє прошу тебе» — «Ні». Вона забрала свою маму, нашу 6-річну дочку і полетіла. Мені тоді було 27 років.
Олег Олександрович розповідає — й наче не з ним це було.
— Велика втрата для вас еміграція рідних? — запитую.
— Звісно. Але я розумію, що не реалізував би там себе. Знаю хорошого артиста Житомирського театру, який виїхав до Сполучених Штатів. Чим усе скінчилося? Почав пити, не знайшов роботи, довелося таксувати, потім пішов мийником. Зі старшою дочкою я підтримую стосунки. Вона закінчила академію, нині президент фармацевтичної компанії.
Тоді, коли Олегу Олександровичу не було ще й 30-ти, помер батько. І ось у такому сум’ятті, на розриві між Києвом і Полтавою, де залишилася мама і… зародилося нове романтичне захоплення, Олег Шеремет послухався свого серця і поради друга, актора Віктора Мірошниченка, переїхав у місто свого дитинства і прийняв запрошення директора Полтавського обласного музично-драматичного театру Євгена Калганова і його головного режисера Бориса Прокоповича на співпрацю.

 Полтава назавжди

— Коли прийшов до Полтавського театру, мене так добряче завантажили, відразу дали хороші ролі, — згадує Олег Олександрович. — А що для актора головне? Роль. Вперше вийшов на сцену в ролі Незнамова у виставі «Без вини винні». А потім понеслося! Султан — «Запорожець за Дунаєм», Фердинанд — «Підступність і кохання», віконт де Каскада — «Весела вдова», Скворцов — «Шельменко-денщик», Феррі — «Сільва», Василь — «Циганка Аза». Всього за п’ятдесят два роки зіграв більше 200 ролей! Більшість — герої-коханці. Мені навіть негласний титул присвоїли — «заслужений Казанова театру», — сміється Олег Шеремет. І водночас видно, що говорить про це не без гордості.

— А вам не заважало таке амплуа?
— Поки я був молодий, не думав про це, грав усе, що траплялося, співав в оперетах. Я все життя, більше 40 років, грав центральні ролі один, тобто не було артиста другого складу.
— Невже ж не знайшлося ще одного героя-коханця?
— Таки не було. Приходили хлопці, пробувалися, але все не ті. Потім, коли я, так би мовити, дозрів і минув певний етап у моєму житті, захотілося характерні ролі грати, то я легко перейшов в інше амплуа. Оце почалося з дячка Афанасія Івановича у виставі «Ніч перед Різдвом».
Звісно, не можу не запитати про найпам’ятнішу роль. А Олег Олександрович не в змозі вибрати якусь одну:
— Скорик у «Сватанні на Гончарівці», Міккі у виставі «Вільний вітер», писар у «Пошилися в дурні». Олександр Любченко на моє 60-річчя поставив хорошу виставу «Утішувач вдів», я в ній грав Едуардо Палумбо. Ось хороша роль — Абольянінов у «Зойчиній квартирі». Ще цікаві ролі — Гаєв у «Вишневому саді», Зевс в «Енеїді», Семен у «Дай серцю волю – заведе в неволю», суддя в «Марусі Чурай» — складна, але хороша роль. І остання моя роль Альфредо Аморозо у виставі «Шлюб по-італійськи» подобається. Тут я зовсім інший, ми знайшли з режисером А. Пундиком спільну мову.

— Який персонаж вам близький по духу?
— Більше всього мені подобалися музичні вистави, оперети. Ми багато над ними працювали. Кожного року випускали по 3-4 оперети. Полтавська публіка їх дуже любила, аншлаги були страшенні. Скажімо, роль Генріха у «Летючій миші» для мене є неймовірною, я купався в ній.
— А що вам давалося найскладніше?
— Та всі ролі були складними. Хоча ось пригадую, як готував роль Франтішека Абеля у виставі «Соло для годинника з передзвоном». Режисер Олександр Дзекун був цікавий, але дуже вимогливий: не терпів іншої думки — тільки так, як він бачить. Якщо я щось додавав у роль, він не погоджувався. Мені складно було з ним працювати. Зрештою він, можливо, й досягнув того, що вистава вийшла хорошою.
Знаєте, у мене постійно були величезні навантаження: за нормами потрібно було 20 вистав зіграти у місяць, а я грав 40. 3-4 нових ролі у рік. І ще виїзди, і у вихідні по дві вистави.

І я розумію, що ось це і є акторське щастя: коли ти, як говорить, Олег Олександрович, купаєшся у ролях, в аплодисментах, коли ти завантажений по вінця, коли ти потрібний. А коли в тебе є надійна підтримка і розуміння, це щастя подвоюється.
— У мене другий шлюб дуже вдалий, хороша сім’я. Мої рідні — дружина, син і донька — мене настільки підтримували, що не було жодних проблем, тільки працюй. Гастролі, 40 вистав на місяць, але дружина моя дуже мудра жінка, все розуміла.
Як не дивно, адже так здебільшого прийнято в родинах акторів, та все ж діти Олега Шеремета не обрали творчу професію.
— Ні, слава Богу! Я всіма своїми фібрами душі противився цьому, не водив до театру дітей, як вони не просилися. Хочете подивитися виставу — в зал, дивіться. А до тата на роботу — ні за що! І так потихеньку донька Альона пішла в медицину, а син Ярослав — у силові структури.
Олег Олександрович говорить, що в житті все склалося добре. Так, молодість позаду (був час, коли шанувальниці ходили на вистави лише тому, що там грав красень-Шеремет), але ні про обрану професію, ні про обрані рішення він не жалкує.

— Сьогодні вам потрібна слава?
— Гадаю, що ні.
— А що вам потрібно?
— Сім’я і здоров’я. Чесно кажучи, хочу відпочити.
Але останнє — то, мені здається, трохи вдаване, акторське, бо в очах іще спалахують бісики героя-коханця.