Ось уже майже 9 років Олександр Васильович Сурженко очолює оркестр Полтавського академічного обласного музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя. «Повністю відданий музиці», — говорить про нього головний режисер театру Владислав Шевченко. «Фанатично відданий музиці,», — характеризує його директор театру Олексій Андрієнко. Що існує у житті Олександра Сурженка, окрім музики? Які шляхи довелося пройти, перш ніж стати головним диригентом театру ім. М. Гоголя уродженцю міста Торез Донецької області? Про це та багато іншого — в інтерв’ю головного диригента Олександра Сурженка, якому виповнилося сьогодні 65 років.

Кілька фактів з біографії.
Народився 19 червня 1959 року у м. Торез на Донеччині. Навчався у Донецькому музично-педагогічному інституті (нині музична Академія ім. С. Прокоф`єва), Харківському інституті мистецтв ім. І. П. Котляревського, Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського (нині Національна академія музики України). З 1991 року — художній керівник та головний диригент камерного оркестру обласної філармонії в м. Білгород (Росія), згодом на базі камерного оркестру створив симфонічний оркестр обласної філармонії. З 1995 року обіймав посаду головного диригента Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Магара. У 1998-1999 роки — художнього керівника та головного диригента Дніпропетровського обласного симфонічного оркестру. З 2015 року — головний диригент Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Гоголя.
Володар Гран-прі 41-го Європейського музичного молодіжного фестивалю-конкурсу в м. Неерпелт (Бельгія); лауреат премії ім. І. Паторжинського Українського Фонду Культури, нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня, Почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтв України тощо.

На фото: співає заслужена артистка України В. Ягідка, диригує О. Сурженко.

— Олександре Васильовичу, до Полтавського театру імені Миколи Гоголя вас запросив його директор Олексій Андрієнко. З якими емоціями ви переїхали із Запоріжжя, де пропрацювали 20 років, до Полтави?
— Я людина, яку емоції вже давно не мотивують у житті, тому для мене емоції — не найголовніший чинник. Головне — наскільки я зміг би продовжити реалізовувати себе в цьому театрі, чи на базі цього театру, чи з допомогою цього театру. І якщо з такого ракурсу розглядати ваше запитання, то на початку роботи в Полтавському академічному обласному музично-драматичному театрі позитивних моментів було більше, ніж негативних. Я тут пропрацював неповних 9 років. Скажу чесно, що мої очікування від перспективи, яку я собі накреслив, поки що не справдилися.

— У чому ж причина?
— Я причини шукаю в собі: чи я правильно вчинив у тій чи іншій ситуації, чи не забув чогось, можливо, я в чомусь помилився, може, завищив очікування? Я вже навчений досвідом і своїми великими вчителями: починай із себе. Чи зміг би я зробити більше, чи зміг би зробити цікавіше? Я не порівнюю і не нарікаю, але…

— Хочеться більшого?
— Мені завжди хочеться більшого. Але я скажу так: все, що я маю в цьому театрі, все, що мені життя дає тут, я вичерпую до останнього. Я не маю на увазі, що вимагаю для себе чогось більшого: звання, чи власну машину, чи особливого ставлення, — ні.
Я можу однозначно стверджувати: найбільше з того, що ми з дружиною маємо у своєму житті — це перебування у прекрасному місті Полтава. Для нас це курортне місто. Повітря, екологія, озеленення, архітектура, вода, продукти, люди зі своєрідним менталітетом — ми все це високо цінуємо.

— Ви згадали своїх вчителів, назвавши їх великими. Хто вони?
— Спочатку я вчився в музичній школі м. Торез, мої батьки все життя пропрацювали на заводі, я не спадковий музикант. Я звичайна людина, але всюди навчався дуже серйозно: в середній школі, музичній, у всіх своїх університетах-консерваторіях, і в мене всюди були найвищі оцінки. Тому й жити я звик, щоб у мене все було на «відмінно». Я максималіст.
Мені пощастило з музичною школою. У мене був учитель Віктор Георгійович Мітряєв, якого вважали найкращим фахівцем у нашому місті. Він мав величезну нотну, книжкову бібліотеки і колекцію платівок. Ми слухали опери, симфонії. Я вже в десять років розумівся, що таке сонатна форма, що таке симфонії Бетховена, що таке опери Глінки.
У дуже ранньому віці я опанував виборний баян (такий інструмент, де, як на роялі, у музиканта ліва і права руки однозначні). Це дозволяло грати на ньому фортепіанну музику, органну, скрипкову, народну. Баян коштував на той час чотириста карбованців. Це були неймовірні гроші для простої сім’ї, де ще й двоє дітей! На виборному баяні я складав випускний іспит у музичній школі. Грав програму, де були твори Моцарта, Шопена, Баха, Бетховена, Лисенка. І це виконував учень п’ятого класу музичної школи! Все це завдяки вчителю Віктору Георгійовичу Мітряєву. Він мене також готував до вступу в музичне училище, я ще рік займався додатково музикою, бо до музучилища можна було вступати після восьмого класу звичайної школи, а я був у сьомому.
Учитель повіз мене на день відкритих дверей до Донецького музичного училища, що я на той час було одним із найкращих в Україні. Я грав свою програму, яка тривала 45 хвилин. Після цього завідувач відділом народних інструментів училища Роман Андрійович Романков сказав моєму батькові, що я геній (про цю розмову я дізнався багато років потому, і я ніколи не вважав себе видатним, мене завжди виховували дуже суворо), і взяв у свій клас. Роман Андрійович віддав мене до найкращих викладачів: Володимира Івановича Стеценка, а потім до диригента Донецької філармонії Володимира Олексійовича Агафонова, під керівництвом якого я зробив перші кроки в симфонічному диригуванні.
Коли я почув симфонічну музику, я захворів. У 15 років я ясно розумів, що стану диригентом, по-іншому себе не уявляв, хоча на баяні грав і далі й досягнув чималих результатів. На 2-3 курсах я диригував оркестром народних інструментів і сам робив оркестрування. Це завдяки моїм учителям. Музичне училище закінчив із відзнакою.
Потім мені порадили вступати до Донецького музичного педагогічного інституту, який єдиний із подібних мав консерваторський план навчання з музичних дисциплін, а з інших предметів мав план навчання університету. Мені довелося вчити геометрію, географію, політекономію, філософію, сольфеджіо, гармонію, поліфонію, хорове диригування тощо. Це було два інститути в одному. Але я мріяв про симфонічне диригування!
Мені довелося самостійно освоїти логіку, заглибитися у філософію, класичну психологію — так я готувався стати диригентом. Адже мені сказали, що диригент — це лідер людей, він повинен знати більше тих, ким керує. Мало того, повинен іще володіти їхніми душами. А вже потім будуть партитури і музичні знання.
Донецький інститут закінчив екстерном і вирішив шукати вчителя симфонічного диригування. На моє щастя, головою державної комісії було призначено видатну людину Вахтанга Гівієвича Жорданію — лауреата міжнародного конкурсу фонду Г. Караяна, головного диригента Харківської філармонії. Він був асистентом, улюбленим учнем видатного диригента Євгена Мравінського. Я був загіпнотизований його інтелектом і привабливістю. І зрозумів, що навчатися я буду в Харкові. Мене зарахували студентом Харківської консерваторії на четвертий курс, Вахтанг Жорданія як спадкоємець найвищої школи симфонічного диригування став моїм викладачем. Коли я переїхав до Харкова, постало питання, де мені мешкати. І Вахтанг Гівієвич сам запропонував мені жити в нього.
Потім була служба в армії. А далі я вступив до Київської консерваторії (довелося йти на прийом до міністра культури, бо мене не хотіли зараховувати абітурієнтом, пояснюючи це тим, що я вже мав дві вищі музичні освіти), отримав третю вищу музичну освіту, але вже як симфонічний диригент. Потрапив до класу професора, видатного українського диригента Вадима Гнедаша. Після закінчення консерваторії мене відразу ж взяли диригентом Білгородської філармонії, де я створив симфонічний оркестр.
Ось такі геніальні люди, височенної культури й духовності, неймовірної гуманності, доброти були моїми вчителями.

— Який головний урок від ваших учителів?
— Постійне самовдосконалення. Сьогодні мені виповнюється 65, а в музиці я з 5 років. Тобто 60 років я навчаюся, вдосконалююся — я ще ніколи не відпочивав, я весь час перебуваю в роботі. Починав я з 1 години на день, потім обов’язково 2-3 години на день, а потім нормою стало не менше 6 годин. Після закінчення навчання самовдосконалення стало займати у мене 16 годин на добу. Я пишу, вдосконалюю твори інших, займаюся аранжуванням, переробляю музику — весь час виконую різні музичні завдання.
Скажімо, в театрі імені Гоголя дуже великі очікування від мене, а нот бракує. З нотами взагалі велика проблема, і в Полтаві, і в Україні. Від мене очікують виконання певного музичного твору, а нот немає. І я повинен на слух записати ноти. Це серйозний іспит. Таке спроможні зробити одиниці в Україні. Інколи я звертався за допомогою до своїх друзів-музикантів, але вони відмовлялися і говорили, що я божевільний і таке зробити нереально. А я роблю ще й у стислі терміни.

— Наприклад.
— В один із перших моїх сезонів у полтавському театрі готувалися до Дня театру. У головного режисера Владислава Шевченка були ідеї, для їх втілення йому потрібні були певні музичні твори. Один із них — музика, яку використали того року на нагородженні премією Оскар, це була міні-опера, спеціально написана для нагородження. Де можна було знайти ці ноти? Тільки там, де їх написали.
Тож мені дали на диску не дуже добре записану мелодію, потрібно було дуже вслухатися, щоб розібрати її. Я тоді мав можливість жити в театрі, нікуди не виходив і ночами записував зі слуху ноти. Добре ще, що в мене був дуже хороший комп’ютер і професійні навушники. І коли я записав ноти, розписав партитури, переробив, щоб мелодія звучала в наших умовах (в американській кіноакадемії сто двадцять оркестрантів, а в нас шістнадцять), на першій репетиції Владислав Шевченко сказав: «Це диво!»

На фото: О. Сурженко з попереднім головним диригентом театру — народним артистом України Віталієм Скакуном (зліва).

— Музика — це любов номер один?
— Зовсім ні! Коли я ще був малим, мене запитували: «Сашко, ти любиш музику?» Я відповідав: «Я музику ненавиджу». Тому що всі діти їдуть на свята до рідних, а я йду до музичної школи на баяні займатися. А потім музика стала засобом мого існування. Я призвичаївся до цього образу життя. Тепер музика для мене — це не робота, я просто живу так. Я люблю цю професію, я прагнув до неї, я здійснив свою мрію, сам.
Я міг бути математиком, у мене були видатні здібності. Дідусь бачив у мені лікаря, але тато сказав: «Давай все-таки музикою займатися». І ось у 15 років в музичному училищі я почув оперну і симфонічну музику. Все-таки перші уроки дуже важливі: пальці, руки, схеми, диригентські палички, література, слухання, — я без цього вже не можу. Це не любов, а моє єство.

— Що є окрім музики?
— Звісно, сім’я. У мене є син Дмитро від першого шлюбу. Із другою дружиною ми живемо вже майже тридцять років. Вона — частина мого життя, дружина декабриста, образно кажучи. Вона багато чого залишала у своєму житті заради мене. Ми з нею завжди разом: у Бєлгороді, Києві, Харкові, Дніпрі, Одесі, Запоріжжі, тепер у Полтаві. У нас іще є прийомна донька, вона зараз живе в іншій країні.

— Олександре Васильовичу, з яким музичним інструментом ви б себе порівняли?
— Із роялем. Це найоб’ємніший інструмент, такий, що все узагальнює, на ньому можна зіграти будь-яку музику. Всю свою музичну підготовку до роботи з оркестром: аранжування, оркестрування, — я виконую на піаніно (рояля у нас вдома немає).

На фото: О. Сурженко і артистка театру Ю. Орлова

— Робота над якою виставою в Полтавському обласному музично-драматичному театрі вам запам’яталася найбільше?
— Перша для мене вистава в театрі імені Гоголя була випробувальною: і для мене, і для театру. Ми місяць працювали і випустили новорічну виставу «Золотий ключик». Я для себе таку алегорію провів: я з допомогою «Золотого ключика» відкрив полтавський театр. Ми з тих пір багато вистав поновили в репертуарі, багато поставили. Я довів оркестровий рівень театру до постановки вистави «Юнона» і «Авось», такого в Україні ще не було, тому що цю виставу грали зазвичай під фонограму.

— Чого ви прагнете досягти ще в Полтавському театрі імені Миколи Гоголя?
— У мене є мрія, яка була задумана як науково-творчий проект. Свого часу я як найкращий випускник школи сучасного менеджменту культури отримав грант від швейцарського фонду на втілення свого творчого задуму. Це — величезні творчі проекти, з яких на сьогодні я втілив лише два: поставив у Запоріжжі балетні вистави на музику «Пори року» А. Вівальді й «Пори року» П.Чайковського. Два інші — вистави на музику Е. Гріга до драми Г. Ібсена «Пер Гюнт» і Й. С. Баха «Страсті за Матвієм». Мала бути своєрідна тетралогія. Але в Полтаві поки що не вистачає необхідних ресурсів, скажімо, для виконання цих музичних творів потрібно два оркестри й два хори. І ще відповідне сприйняття людей. Можливо, вдасться поставити тепер уже в Полтаві ще раз А. Вівальді на виставковій площі художнього музею.
У мене немає мети, у мене є процес, є загальний творчий шлях. Чи досягну я чогось чи не досягну? У мене є життя, яке я насичую процесом. І мені подобається кожен день. І те, що я роблю, подобається. І «Доля Доріана», і «Конотопська відьма», і «Жив-був пес», і багато іншого. Це все зроблено чесно.