23 вересня у Полтавському театрі імені Миколи Гоголя відбудеться незвичайна прем’єра.

Це — самостійна робота молодих акторів театру за п’єсою Генріка Ібсена «Пер Гюнт»: Семена Білоконя, Наталії Бухарової, Марії Озерянко, Максима Дашевського, Артема Білоконя, Євгена Захарчука,  випускниці Полтавського фахового коледжу мистецтв ім. М. Лисенка Вікторії Бондаренко й студентки Харківського національного університету мистецтв ім. І. Котляревського Олександри Грек.

«Пер Гюнт» — поетичний твір норвезького письменника Генріка Ібсена, в якому головний герой проходить шлях від юнака до старої людини в пошуках себе.

Про вибір матеріалу для постановки, про своє слово в сучасному театрі — розмова із режисером-постановником «Пера Гюнта», актором Семеном Білоконем.

— Семене, здається, імпульс сказати щось своє у вас живе вже певний час?

— Так, є певна когорта акторів, з якими я маю спільні погляди на театр і на життя загалом. Робота над виставою розпочалася доволі давно.  Минулого літа ми почали перекладати текст п'єси Ібсена. З’ясувалося, що єдиний переклад «Пер Гюнта» українською, який є у вільному доступі, зроблений у Львові в 20 роках минулого століття. Він дуже специфічний, там багато діалектизмів. І якщо через кожні два рядки виникає запитання, що це означає,  то потрібно було щось із цим робити. Крім того, «Пер Гюнт» — поетичний текст, його структура доволі складна. Нам пощастило, що актори Максим Дашевський і Марія Озерянко володіють мистецтвом віршоскладання. Вони запропонували зробити наш варіант перекладу. Ми адаптували текст до сучасної української літературної мови, зберегли його поетичну форму. Але по структурі п’єси внесли багато змін. Це теж зайняло багато часу.

— Із чим пов’язані зміни в структурі п’єси?

— Із творчим задумом. Звісно, будь-яка по-справжньому хороша п’єса не має зайвих сцен, зайвого тексту. Але, можливо, це камінь у наш город,  в цьому творі він для нас був, і його потрібно було позбуватися. Ми змінили деяких персонажів. Деякі персонажі злилися в один, а деякі «розмножилися».

— Матір Пера Гюнта грають три актриси: Олександра Грек, Марія Озерянко, Наталія Бухарова. Це дублювання?

— Актриси виконують одну роль одночасно. Вони, так би мовити, «розмножені».

— Чому ви звернулися до автора, творчість якого сприймається складно?

— Ми відштовхувалися від проблематики, яку піднімає Ібсен у «Пері Гюнті». Я чітко розумів, що ставитиму саме цю п’єсу. А щодо культурної різниці, то тут важливо усвідомити: це — казка, не фольклорна, а більш універсальна. Казка працює не на конкретні нації, культурні, вікові, соціальні групи. Це те, з чого складається людина, бо всі ми зростаємо на казці. Оскільки «Пер Гюнт» — це казка, то в жодної людини не виникне її нерозуміння.

— Тобто ми підготовлені вже до її сприйняття?

— Так.

— Проблематика, про яку ви говорили: пошуки людиною свого «я», — це і ваші особисті пошуки?

— Абсолютно. Але в анотацію до вистави (Чи кожне запитання вимагає відповіді? Чи кожна людина готова її почути? Як зберегти оте сокровенне, крихке «Я», ховаючи його під сотнею тяжких масок? Де народжується справжність і де вона помирає? Що в сутності означає  «бути собою»?) ми не винесли основну тему. Якби ми це зробили, то, мені здається, глядачам було б нецікаво. Ми намагалися окреслити тему широкими мазками, але основне питання ми не описали. А саме це питання особисто мене турбує з тих пір, як я прийшов до театру.

— Чи повинен глядач ознайомитися із п’єсою перед тим, як прийти на виставу?

— Для того, щоб зрозуміти нашу виставу, першотвір читати необов’язково, хіба що читання саме по собі корисне, і можна порівняти авторський текст із тим, у що ми його перетворили.

— Серед інших запитань, на які, можливо, й не потрібно шукати відповіді, як ви пишете в тій же анотації до вистави, є і таке: що таке театр і яке місце в ньому займає людина? У вас є відповідь на нього?

— Є. Я для себе відповів: яким має бути театр і людина в театрі:

— По який бік сцени?

— По обидва. Я думаю, що в театрі виконавці і глядачі є союзниками, а не антагоністами. Мені здається, що в теперішньому світі глядач стає все більше важливим. Можливо, колись у більш благодатні часи можна було дозволити собі меншу відповідальність, грати на сцені в своє задоволення. Сьогодні це не так. Нині контакт і діалог із глядачем в театрі — це надзавдання.