Театральний дух — не у будові, а в серцях його працівників

     27 березня людство відзначає Міжнародний день театру.      Полтава здавна славиться своїми театрами, десятки відомих на весь світ акторів починали свій творчий шлях саме на полтавській сцені: Віра Холодна, Володимир Гайдаров, Клара Лучко, Юрій Тимошенко (Тарапунька) та багато-багато інших.
    І хоча, за авторитетною думкою Костянтина Станіславського, єдиний цар і владика сцени – талановитий артист, театр – велике виробництво, в якому, крім акторів, задіяні десятки спеціалістів – костюмерів, художників, сценаристів, робітників сцени, бутафорів...
    У день, коли театрали відзначають своє професійне свято, ми вирішили поцікавитись у служителів Полтавського академічного обласного музично-драматичного театру ім. М.В. Гоголя, які вони у звичайному житті – чим захоплюються, які мають хобі, на кого перевтілюються, коли знімають свої веселі чи сумні маски?

 
b_1200_700_16777215_00_images_archive_andriyenko.jpgОлексій Андрієнко, директор театру, заслужений працівник культури України:

– У кожному великому колективі є заздрість, недомовки, підступи... Так-от, у нашому колективі такого немає і, сподіваюсь, ніколи не буде. І це не моя особиста заслуга, не заслуга керівництва театру, просто всі ми, кожен на своєму місці, робимо все можливе для того, аби спілкуванню актора і глядача ніщо не заважало.
Театр – це килимок і два актори. Постеліть килимок, на нього вийдуть два актори і зіграють на ньому спектакль. А всі ми – ті, хто гордо зветься адміністрацією, – лише надбудова, яка працює тільки для артиста і тільки в ім'я артиста. В іншому разі театр просто не може існувати. Ми повинні створити всі умови, аби людина могла розкритись, презентувати глядачу свій внутрішній світ, аби ті, хто прийшли до театру, стали не просто відвідувачами, а частиною дійства, яке відбувається на сцені. Адже справжній артист – це, як сказав хтось із класиків, той, хто здатен розм'якшувати людські душі в бік добра. І, незважаючи на нещодавню пожежу, театр обов'язково виживе, як виживав уже багато разів, адже театральний дух – не у будові, а в серцях його працівників.

b_700_700_16777215_00_images_archive_kovalenko.jpgОльга Коваленко, керівник літературно-драматичної частини:
– З раннього дитинства я відчула потяг до мистецтва – і не тільки театрального. Закінчила музичне училище, обожнюю грати на фортепіано, проте люблю не тільки класику, а й сучасну музику, із задоволенням ходжу на концерти. Нещодавно ось відвідала концерт рок-гурту «Табула раса». Ходжу також на художні виставки до галереї мистецтв, і навіть коли в маминому садку саджаю квіточки, намагаюсь висаджувати їх не просто рядочками, а створювати на клумбі потенціальні візерунки.
А ще я просто-таки захоплююся людьми, які вміють ходити на ходулях, я, напевне, ніколи не відважусь навіть спробувати. Не те щоб дуже боялася висоти, просто не впевнена, що мій вестибулярний апарат зможе це витримати. Хоча, мабуть, тут більш важливе питання психологічної рівноваги, яка мені як людині мистецтва дається досить важко.

b_700_700_16777215_00_images_archive_viktoriya-yagodka.jpgВікторія Ягодка, артистка-вокалістка:
– Моє хобі – подорожі. Відвідала багато країн, але особливо мені припали до душі Франція та Італія. Там мені подобається абсолютно все, починаючи від архітектури, закінчуючи ставленням людей до життя. Я гуляю вулицями чужих міст, дихаю їх повітрям, відвідую музеї та вернісажі. Обов'язково ходжу там до театрів.
Люблю мріяти, наприклад, про те, що я дуже хотіла б зіграти знамениту оперну діву Марію Калас, її життя було цікавим і повним.
Обожнюю музику всіх жанрів – класику, рок, джаз, шансон, поп-музику. Напевне, саме таких людей, як я, називають меломанами.



b_700_700_16777215_00_images_archive_klimencenko.jpgІрина Кліменченко, головний художник:
– Багато вільного часу віддаю виховуванню свого онука Марка, також мені подобається шити та в'язати. Але найбільше мене все ж таки приваблює живопис: не тільки сам процес малювання, а й полотна майстрів пензля дуже цікаві для мене, особливо люблю роботи імпресіоністів Поля Сезана та Густава Клімта. Останнім часом захопилась творчістю Амадео Модільяні – багато хто не любить його манери малювання, вважає її дивакуватою та неприродною, але я на інтуїтивному рівні бачу в його полотнах відчайдушну красу.


Лариса Йова, художник по світлу:
– Моє захоплення – фотографія, в основному це пейзажні знімки, мене просто зачаровує гра світла та тіні і я не можу встояти, аби не зафіксувати прекрасні краєвиди не тільки у пам'яті, а й на фотопапері. Особливе місце посідає нічна зйомка безлюдних полтавських вулиць.
Також у вільний час створюю картини з бісеру. Це такі собі об'ємні квіткові натюрморти. Я роблю каркаси квіточок із дроту, а потім прикрашаю їх бісеринками. Якось навіть планувала в холі театру зробити невеличку виставку, але потім щось не зрослося, але це зовсім не страшно, адже роблю їх не для слави, а для душі.

Ліна Нестеренко, начальник пошивного цеху:
– Свою роботу дуже люблю, для мене вона не хліб насущний, а справа життя, тож щодня ходжу сюди як на свято. Уже десять років могла б собі спокійно на пенсії відпочивати, але все одно продовжую працювати на благо театру. Багато разів дивилася кожен спектакль нашої трупи, напам'ять знаю репліки багатьох акторів, у разі потреби могла б суфлером підзаробляти.
А у вільний час часто ходжу до річки, я виросла і довгий час прожила у будинку, що стояв на березі Ворскли, тому не уявляю свого життя без неї, влітку плаваю, як рибка, а в холодну пору частенько приходжу туди просто подивитися на плин води, без слів поспілкуватися з рікою.

b_700_700_16777215_00_images_archive_pypa.jpgВіра Дашевська, головний бухгалтер:
– Усі знають, що робота бухгалтера – досить нудна справа, але у театрі навіть вона перетворюється на мистецтво. Напевне, тут живуть якісь мистецькі мікроби, вони вселяються в людину і заражають її мистецтвом, навіть наші нудні цифри завдяки ним стають цікавішими.
Поза стінами театру я присвячую багато часу спілкуванню з рослинами, навіть квартиру продала і переїхала до приватного сектору. Нині у моєму садку цвітуть примули, гіацинти, проліски та білі гірські підсніжники, незабаром розквітнуть маргаритки. Щороку я з нетерпінням чекаю осені, адже досить непогано розуміюсь на збиранні грибів: знаю не тільки традиційні маслюки, опеньки та білі, а й екзотичніші – чорні грузді, підгруздки, гливи, печінкові гриби (проте їх я не збираю, не люблю їх кислуватий присмак). Також я ділю оселю із собакою і чотирма котами, усі вони дуже розумні і милі, найстаршій кішечці вже 17 років.

b_700_700_16777215_00_images_archive_skakun.jpgВіталій Скакун, народний артист України, керівник музичної частини театру, головний диригент симфонічного оркестру:
– Якщо на хвилиночку забути про музику, яка є сенсом мого життя, то моє головне вподобання – риболовля. Ще живучи в Києві, я впіймав на Дніпрі щуку на три кілограми. Ледве витягнув, здавалося б, невеличка риба, а виходила важко, наче відро з піском – повертається боком, упирається об воду, збільшуючи опір...
Також дуже люблю спілкуватися зі справжніми людьми, тими, хто має тверду громадянську позицію, хто відповідально робить свою справу, тими, хто змінює світ навколо себе на краще. Обожнюю прекрасних жінок, особливо полтавок. А взагалі-то я просто люблю життя у всіх його проявах.

Олена Ларіна, начальник гримерно-пастижерного цеху:
– Я вже дуже давно працюю у театрі, а прилади, які використовую для виготовлення перук, набагато старші за мене, це справжній антикваріат. За час своєї роботи я створила образи десятків знаменитих людей – Гоголя, Пушкіна, Шевченка. До речі, коли складала екзамен на право працювати гримером, моїм завданням було загримувати актора під Леніна, що на той час було дуже відповідально, але я досить швидко впоралась. Щиро дякую людям, які передали мені свої навички, і дуже сумую з того, що мені немає кого навчати, молодь вважає цю роботу непрестижною і працювати до театру не йде.
Дуже люблю куховарити, особливо добре мені вдаються торт «Наполеон» і страви з риби. А найголовніше у моєму житті на сьогодні – моя онука, нещодавно їй виповнився рік і три місяці.

Ніна Скороход, начальник бутафорського цеху:
– У своїй роботі я завжди прагну до історичної достовірності у деталях. Якщо навіть найменші штрихи тієї чи іншої декорації відповідають духу епохи, яку вони символізують, глядач обов'язково повірить, що театральний зал – то своєрідна машина часу, котра дозволяє людям крізь магічне вікно зазирнути у минуле.
А хобі моє – садівництво, я намагаюсь адаптувати теплолюбні рослини до нашого часом суворого клімату. У мене плодоносять інжир, гранат, персики, хурма, актинідія та ківі.

b_700_700_16777215_00_images_archive_sergiy-ozeryanko.jpgСергій Озерянко, актор:
– Моя головна пристрасть – читання. Читаю як художню, так і спеціалізовану літературу – історичні романи, фантастику, роботи з психології... За останній рік через брак вільного часу вдалося прочитати десь 12 книг, але кожну вільну хвилинку я намагаюся витрачати саме на це.
Люблю тварин, маю собаку таксу, яку, незважаючи на думку про те, що такси погано піддаються дресируванню, зумів навчити виконувати всі мої команди. Маю акваріум на 140 літрів, розводжу рибок – зараз у мене живуть сомики та гурамі. Коли спостерігаю за рибками, заспокоююся, забуваю про проблеми та негаразди.
Багато часу також витрачаю на виховання своєї доньки, вважаю, що дружина має забезпечувати комфорт у родині, а дітей повинен виховувати саме батько. Моїй дочці вже 16 років, вона навчається у музучилищі і в майбутньому планує стати актрисою.

Джерело: "Полтавський вісник", № 13 (1289), 28 березня 2014. Автор Павєл Москалюк.