Василь Голуб: «Я сповідаюся перед людьми через образи кожного разу, коли виходжу на сцену, і для мене немає іншого шляху»

 

      26 березня своє 70-річчя святкує корифей Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Гоголя, неперевершений актор, який віддав рідному театру 45 років життя, народний артист України Василь Голуб. Його акторські роботи захоплюють глядачів, його людські якості, доброта та блиск в очах змушують посміхатися всіх, хто потрапляє у коло його уваги.
     Василь Голуб – однозначно майстер сцени, який має визнання від держави, але головне для нього – визнання публіки, на побачення з якою завжди поспішає з радістю. Створені ним образи (Виборний «Наталка Полтавка», Чаклун «Страшна помста», Стецько «Сватання на Гончарівці», Карась «Запорожець за Дунаєм», Цезар Гааль «Вільний вітер», Подкольосін «Одруження», Тарас Бульба «Легенда про Тараса», Мартин «Мартин Боруля», Хома Кичатий «Назар Стодоля», Трохим «Наймичка» та багато інших) змушують кожного разу по-іншому дивитися на цього різнопланового актора, співпереживати його героям. А роль Івана Мазепи у нещодавній прем’єрі «Остання любов Гетьмана» наразі стала тим камертоном, який змушує коливатися усі струни душі, відкриває найтонші грані акторського обдарування народного артиста.
      То ж про професію, досягнення та життєві ідеали напередодні ювілею спілкувалися з Василем Григоровичем Голубом.


      — Я завжди з радістю йду на роботу. Ніколи не було такого, щоб паплюжив театр. Це місце для мене святе, це моя робота, хоча й важкі часи доводилося тут переживати. Мені дійсно пощастило у виборі професії. Адже це приємно – приносити людям радість. Навіть у негативній ролі шукаю причину, чому герой такий, намагаюся його виправдати. Совість мене не мучить за вибір професії, лише коли погано зіграю.

     - Добре чи погано зіграти – від чого залежить?
     - Залежить від настрою, енергетики залу. Заздрю тим, хто каже: зараз вийду і буду дивувати публіку, як останнім часом у телешоу… Але після таких слів найчастіше приходить повний провал. А я взагалі не знаю, коли був задоволений тим, як зіграв. Мабуть, всього разів десять за все життя таке трапилось. Хочеться так відпрацювати на сцені, щоб, як кажуть, комар носа не підточив. Потім аналізую, дивлюсь, думаю, що наступного разу виправлю помилки.

     - Полтавський театр – це доля? Були інші пропозиції?
     - Мабуть, доля. Адже все життя пропрацював лише в цьому театрі. Звичайно, були моменти, коли хотілося все покинути. Навіть, у Київський театр ім. І. Франка збирався… Але трапилася така історія, в яку ніхто зараз і не повірить.
Перед тим, як у театр І. Франка прийшов головним режисером Сергій Данченко, там працював Сергій Сміян. Ми були знайомі з ним по постановці у Полтаві оперети «Вільний вітер» І. Дунаєвського. Я йому сподобався, і він запропонував забрати мене у Київ. На той час у театрі І. Франка працював актором В. Цимбаліст, який постарів, і, за словами Сміяна, я міг його замінити. Але поки не було ставки. Я знайшов знайомих у міністерстві, поїхав туди і вибив собі ставку. Сміян переконав, щоб я відпрацював сезон у Полтаві, з’їздив на гастролі, щоб не сваритися з Борисом Мироновичем (Прокоповичем – авт.), бо багато репертуару на мені трималося. Сезон закінчився, відпустка, після якої я мчу до Києва. Але тут мене чекає несподіванка. Виявляється, замість Сміяна вже був Данченко. Я до нього в кабінет, а він мені – не знаю я про історію з вами, і що він вже взяв на мою ставку актора зі Львова. Це був Богдан Ступка.

     - Злий жарт долі. Але можливо то й на краще?
     - Життя актора – це постійний рух. Тому одна невдача завжди може перемінитися на успіх. Наше професія – це пошук емоцій, які ти складаєш у копілку. Йде похорон, а ти намагаєшся запам’ятати якісь моменти, бо, може, пригодиться. Садиш квіточку у саду, доглядаєш за нею, потім нюхаєш і знаєш, що невідомо в який момент твоя підсвідомість видасть це відчуття у потрібний для створюваного образу момент. Коли я грав у «Страшній помсті» за М. Гоголем (моя дебютна роль, перша у полтавському театрі), щоб зіграти страх, коли мого персонажу не приймає земля, ходив вночі на цвинтар, поки таки не злякався і режисер побачив справжній страх у моїх очах.
     В актора немає вихідного, йому, мені здається, й у снах є над чим думати. В усіх акторів так – просто, в одного краще, а в іншого гірше виходить. Ніхто не хоче зіграти погано, просто інколи не виходить, щось не дає. Це залежить від обдарованості, від наявності Божої іскри, від генетичної пам’яті, набутої від батьків.

     - На своєму творчому шляху бачили багато режисерів. Були такі, що відкривали вас?
     - Кожен режисер для мене – це можливість навчитися чогось нового. Я взагалі завжди дуже покладаюся на режисерів, ніколи не відмовлявся від ролей. Не було і скандальних викидань ролей. Звичайно, були на віку й такі режисери, що треба було все робити самому. Я легко піддаюся у роботі, адже мені цікаві різні школи. Остання робота про Мазепу – взагалі відкриття, де мені з режисером було не лише цікаво. Мені взагалі здається, що я його відчув. Я актор старої школи: якщо тобі дали завдання – твоя задача виправдати героя, вияснити все. Такі режисери, як Сергій Павлюк, з яким працювали над «Останньою любов’ю Гетьмана» знають чого хочуть. Тому треба у собі розбиратися, назбирати таких емоцій, щоб грати Мазепу кожного разу не повторюючись, постійно шукати щось нове.
       Роль Мазепи стала для мене своєрідним потрясінням у професійному плані. Я вже переглядав свої папери, потихеньку готувався йти, і навіть не підозрював, що на мене ще можна щось поставити. Сергій Павлюк з’явився – і затримав мене ще у тому акторському стані, коли відчуваю, докладаю максимум зусиль, щоб глядачу цікаво було спостерігати за моїм героєм.

     - Зіграно багато ролей. Чи не важко на себе приміряти чужі життя?
     - Кожна роль мене змінює. Якщо граю негативного персонажа – намагаюся не чинити так у житті, позитивного – закарбовую, щоб бути людянішим. Все це збираю вже не у професійну, а у людську копілочку. Всі ролі шліфували мене. Це процес, де набувається досвід.

      - Є серед ролей улюблені?
      - Взагалі, у мене конструкція і тіла, і духу, і голосу така, що я більше український герой. Важко давалися «фрачні» персонажі. Улюблені – Микола з «Наталки Полтавки», тепер – Виборний, якого почав грати ще молодим (мені й 30-ти років тоді не було), тому важко вдавалося передавати мудрість. Він хитрий, жартома робить гарні речі. Близький мені й Мазепа. Я не хотів робити плакатний образ, ікону. Тут показана дійсно людина, все що їй притаманне. Та людяність якраз і погубила його.
     Одна з дорогих моєму серцю ролей – Карась із «Запорожця за Дунаєм». У його характері щось є від мене. А от Мартин, якого теж люблю, але хотів би показати і трагічну сторону цього образу. У нашій виставі висвітлена лише його комічна сторона. Комедія там для глядача, а для самого Мартина – трагедія, адже все його життя виявилося марним. Він любить дітей, але не хоче, щоб їх вважали «бидлом і телям», адже він сам все це перетерпів. За режисерською трактовкою він комічний, тому мені так грати важко, відчуваю, що там я фальшивий. Коли правдивий на сцені, то і жарт хороший, і горе.

     - До ювілею ви готуєте прем’єру. Відкрийте секрет чого чекати глядачам?
     - «Забіліли сніги» - це мої теплі спогади, як останній погляд на те, що було. Мені не потрібні жертвопринесення, подарунки, розмови про те, який я хороший. Мої моновистави – це звітами перед людьми. Пройшовши такий життєвий шлях, повинен показати своєму глядачу, чого досяг, що вдалося, а що ні. Сумно від того, що коли озираєшся, не бачиш нічого святого: скільки б грошей не було – люди пусті. Я зібрав твори різних авторів, об’єднаних однією тематикою. Це і Шевченко, і Довженко, й Олійник. У першому відділенні прозвучать поезії, які передають мої внутрішні переживання, моє особисте: від дитинства до одруження. Друга дія – уривки з вистав, де були зіграні найяскравіші образи. Вони майже всі козацькі – Мазепа, Тарас Бульба, Карась, Шевченко.

     - Без чого не змогли б жити?
     - Людина до всього звикає. Вона може жити без усього. Тільки як? У творчості в мене усе ніби реалізоване, але сталося це наприкінці кар’єри. У театрі були й важкі часи. Я не дуже вмію «вигризати своє», тому багато гарних ролей пройшли повз. Були й в житті трагедії, але якби не пережив – по-іншому грав би. Тільки тій людині, яка пережила потрясіння, відкривається інше бачення, осмислення життя. Я став людиною, якій нічого і нікого не шкода. Але все ж хочеться чинити так, щоб тобі було не соромно за свої вчинки. Дружба, як і кохання, один раз дається. Віра повинна бути. Без віри не прожити. Я сповідаюся перед людьми через образи, кожного разу, коли виходжу на сцену, і для мене немає іншого шляху.

      Джерело: Коло, Ольга Коваленко