Вона знала, що стане зіркою сцени ще з дитинства. Її відразу можна впізнати за неперевершеним лірико-драматичним сопрано. Вона вже чверть століття дарує своє мистецтво полтавцям, і їй ніколи на думку не спадало шукати кращої долі за межами рідного міста.
Заслужена артистка України Вікторія Ягідка, провідна артистка Полтавського обласного музично-драматичного театру ім. М. Гоголя відзначає у ці дні 25 років творчої діяльності. У складний період підготовки до бенефісу Вікторія Ягідка знайшла час для того, щоб поговорити про справу всього свого життя, про свої вподобання, переконання і мрії.

— Вітаю вас, пані Вікторіє! Не кожна людина, яка в дитинстві співає, перетворює своє захоплення на професію і проходить шлях до заслуженої артистки України. Що або хто вплинув ?
— Я від природи мала хороші вокальні дані. Жила з батьками в селі на Полтавщині, і в нас був програвач. Музичний смак у мене був теж хороший, як я тепер це розумію, — я слухала польську співачку Анну Герман. Мене в ній вабив красивий тембр голосу, я намагалася її наслідувати. Іще слухала Аллу Пугачову. У Пугачової мені подобалося все: харизма, манера триматися на сцені, її пісні. І оце я співала разом із ними. Вони ж зірки, тож і я себе уявляла зіркою: я буду такою ж зіркою — і край!
А потім мені пощастило — ми переїхали до Полтави, тата перевели до обласного центру й дали квартиру. Мої полтавські подружки грали на фортепіано. І якось вони запропонували мені піти з ними в музичну школу.
Я вирішила, що буду вступати на клас фортепіано, а там буде видно. Ось я прийшла вступати, сидить приймальна комісія. Потрібно було щось найпростіше зіграти на музичному інструменті і заспівати пісню. І я як затягнула «Коли цвіли сади» з репертуару Анни Герман! Члени приймальної комісії були вражені. Звертаються до мене: «Навіщо ви вступаєте на фортепіано? Може, вам на вокал краще?» — «Звісно, — кажу, це те, що я хочу!» Я й не думала, що є окремий клас вокалістів. Так змінилося моє життя. Я вступила до музичної школи, потім до Полтавського музичного училища, а далі до Харківської консерваторії. Я завжди хотіла бути артисткою, причому і співачкою, і актрисою. Саме так я й реалізувалася в Полтавському театрі імені Миколи Гоголя.

— Звідки у дівчинки з’явився потяг до оперного співу? Ви ж коли підспівували під Анну Герман, то не в оперній манері?
— Ні, я й не знала тоді, що є оперна музика. Я співала в естрадній манері. А коли стала навчатися в музичній школі, то познайомилася з класичною музикою, і мені вона сподобалася. Потім у музичному училищі нам викладали лиш класику. І я закохалася в класику, я зрозуміла, що це моє! Мій викладач, заслужений артист України Володимир Пантелейович Путько (його вже немає серед живих) навчив мене, як правильно співати класичні партії і прищепив любов до опери. Я люблю різну музику: фортепіанну, оркестрову, не тільки класичну. Я меломанка. Але коли я виконую оперні арії, то мій голос максимально розкривається, видно всі тембральні фарби, якими мене наділив Бог, мій характер, темперамент.

— Який же оперний твір найбільше розкриває ваш характер?
— Я дуже люблю опери Верді, у них багато драми, пристрасті, вогню. Моя найулюбленіша арія — принцеси Еболі з опери «Дон Карлос».

— Ви служите в музично-драматичному театрі, в репертуарі якого дуже багато музичних вистав. Втім, опера, даруйте за тавтологію, це трохи з іншої опери. Немає туги за оперною сценою?
— Мій дебют як оперної співачки стався саме на сцені нашого театру. Мене нещодавно прийняли у трупу. І якраз Олександр Любченко взявся за постановку опери, і я в ній грала головну жіночу партію. Ще була одна оперна постановка — «Маруся Чурай» композиторки Тамари Оскоменко-Парулави, у ній я виконувала партію Галі. Ще концерт був сольний із симфонічним оркестром, що складався саме з оперних арій.

— Оперна партія в постановці Олександра Любченка була вашою першою роллю в театрі імені Гоголя?
— Ні, я розпочала з образу Переперчихи у виставі Віталія Кашперського «Ніч перед Різдвом». Я молода-молода прийшла в театр, а грала сільську бабцю-п’яничку. Мені два синці під оком поставили — і я грала.

— Не образилися? Ви після консерваторії — а тут якусь п’яничку грати доводиться!
— Зовсім не образилася! Якщо в молодому віці ти справляєшся з роллю зрілої жінки, то це вищий пілотаж. І мені цікаво було. Та мені кожна роль цікава!

— Якось ви сказали дослівно таке: «Я ненормальна в роботі». Поясніть.
— Я фанатка роботи, завжди в пошуку. Скажімо, беру якийсь твір, що виконували багато разів, і хочу зробити його по-своєму, щоб він зазвучав по-іншому. Як актриса я завжди розвиваюся, незважаючи на досвід, який уже маю. Мені цікаво грати не лише такі ролі, які пов’язані з моєю органікою, а такий характер, що мені зовсім не властивий. Я люблю бути різною, яскравою, креативною, не такою, як усі. Завжди прагну досконалості. Я обожнюю сцену, прагну робити свою роботу на совість, опиратися на внутрішню мотивацію, натхнення і задоволення від процесу. Я дуже люблю свою роботу. Але мені завжди мало, хочеться ще більше ролей.

— Вікторіє, чи не вважаєте ви Полтаву затісною для артистки вашого рівня?
— Коли я навчалася в Харківській консерваторії, то мені пропонували залишитися працювати в Харкові в театрі музичної комедії. Але я вже була заміжня, тож вирішила повернутися додому. Мені завжди хотілося бути вдома. Чому потрібно гнатися за столичним чи закордонним життям? Іноді мені кажуть: «У тебе такий голос! Ти гідна інших сцен!» Та наша полтавська сцена — найкраща! І глядачі — найрідніші! Вони варті хороших голосів, хорошої музики!
Щодо закордону, то на початку війни у мене була можливість поїхати в іншу країну, але я не захотіла і залишилася в Полтаві, бо вважаю, що ми почуваємося потрібними тільки на рідній землі.

— Чула, що ви обожнюєте роль злої тітки Карлотти у виставі «Хлопчик на ім’я Різдво», що поставив головний режисер театру імені Гоголя Владислав Шевченко. Ви не боїтеся бути смішною, непривабливою?
— Я не боюся бути смішною, непривабливою, адже, по-перше, я впевнена в собі людина, а по-друге, гострохарактерні — найцікавіші для мене ролі. Це відповідає моєму темпераменту. Характерна роль навіть у невеликих епізодах дозволяє актору показати свою майстерність.

— У своїх інтерв’ю ви майже ніколи не розповідаєте про родину. І це досить незвично нині, бо виставляти душу навиворіт сьогодні — це мейнстрім, так би мовити. Тема родини і зараз табу?
— Я не люблю виставляти своє особисте життя напоказ. Моя родина — моя фортеця, і водночас вона має бути за мурами фортеці. Вважаю, що глядач не повинен знати, що відбувається з актором поза сценою. Адже мета акторської гри — це перевтілення, і глядач має в це повірити.

— Тобто в театрі і вдома ви різна людина?
— Ви думаєте, що в театрі я така енергійна, запальна, а приходжу додому і стаю тихою, спокійною? Ні! Я вдома як командир. Я вдячна моїм рідним за те, що вони мене так люблять, так терплять, так підтримують. Це дуже необхідно актору, хоча й будь-якій людині теж, особливо нині. Мої рідні — для мене все.

— Однак одного члена вашої родини знають усі працівники театру і й чимало глядачів — вашу маму, адже вона приходить на кожен ваш виступ, на кожну виставу. Вона ваш оберіг?
— Коли мама в залі, мені на сцені легше. Крім того, я можу в неї запитати про свій виступ, і вона мені скаже все чесно, як воно було: що добре, над чим треба попрацювати.

— А ще сукні які вона вам справляє! Дивуюся її дизайнерському таланту!
— Знаєте, я ще нікому про це не говорила. Мені здається, що якби я не стала співачкою, то була б дуже крутим дизайнером одягу. Всі моделі концертних суконь і головних уборів я вигадую сама, а мама втілює мої задуми. Я спочатку малюю сукню чи шляпку, потім ми купуємо тканину, а тоді починається процес творіння. Часто буває, що я сама розшиваю вбрання бісером чи камінням, бо в мами менше посидючості, ніж у мене.

— Як ви встигаєте! Адже ще, окрім творчості, займаєтеся викладацькою діяльністю.
— Так, кілька років тому мене запросили викладати вокал в Луганський національний університет, який з 2014 року переїхав до Полтави. А потім я прийняла пропозицію директора Полтавського фахового коледжу мистецтв ім. М. Лисенка Миколи Миколайовича Демченка щодо роботи викладачем вокалу.

— Ось ви заходите до аудиторії і говорите студентам…
— Я їм кажу: «Добрий день, мої гарнюні!»

— Ви відзначаєте 25 років творчої діяльності. Цій даті присвячений театралізований концерт «Велике зіркове турне», що відбудеться 14 лютого. Впевнена, ви отримаєте величезну кількість привітань і побажань. А що бажаєте ви собі?
— Передусім я хотіла б і далі розвиватися як актриса. А ще собі й своїм рідним бажаю здоров’я і щастя. І перемоги — Україні!