ЗМІ про нас
75-річний ювілей у рідному театрі сьогодні святкує костюмер Світлана Дмитрівна Ткачова
Полтавський академічний український музично-драматичний театр імені М. Гоголя став для Світлани Дмитрівни Ткачової, яка працює тут вже половину прожитого віку, другою домівкою. Тому, ювілейну дату вона зустрічає плідно трудячись і надалі на благо театру.
Прийшовши у театр 1975 року, Світлана Дмитрівна ніколи не шкодувала і навіть у думках не припускала, що могла б працювати деінде. Толерантна, доброзичлива і з тонким гумором жінка завжди знаходила підхід до акторів, з якими доводилося працювати і з колегами по цеху. Нині Світлана Дмитрівна згадує лише приємні моменти, зустрічі, шалений ритм роботи і цікаві зустрічі з видатними артистами. Розповідає про те, як переступила поріг театру, почувши по радіо про вакансію костюмера, але чомусь думала, що потрібно буде шити. А так як мала до цього хист, пішла спробувати свої сили. Та потім зрозуміла, що доля послала їй цікаву роботу, за якою спочатку старший костюмер Ткачова, а потім – костюмер, забувала про особисте, віддавалася роботі цілком і повністю.
Пригадуючи багатогодинні робочі дні, виїзди на гастролі по всьому Союзу, приходить до висновку – що життя поза театром для неї не існує. Інколи навіть самі актори, жаліючи трудівницю, просили її піти додому відпочити, зайнятися особистими справами.
— Були часи, коли доводилося самій працювати у цеху, адже, молодь, яка приходила не витримувала навантажень, звільнялася після першого виїзду на гастролі, — згадує Світлана Дмитрівна. — А я, як прийшла 22 жовтня 1975 року у театр, ще й досі працюю, дякую, що залишаюся корисною, займаюся улюбленою справою, спілкуюся з чуйними і добрими людьми. Хоча вже й на пенсії, не уявляю, як прокинутися зранку і не йти на роботу.
У далекому 75-му Світлана Дмитрівна прийшла у костюмерний цех, поволі тренувала пам'ять, щоб не помилитися і приносити потрібні костюми акторам. А нині – вже її наступники питають у досвідченого костюмерами, де знайти потрібний костюм, чи його деталь. Розповідає, що інколи навіть сама не знає, як їй вдається пам’ятати місцезнаходження потрібного елементу, складається враження, що ноги самі приносять її до того місця, руки простягаються у потрібному напрямку.
За роки роботи Світлана Дмитрівна сумлінно виконувала свої обов’язки, з її вини не було «зірвано» жодної вистави. Вона зажди знаходила підхід до акторів, товаришувала з ними, жартувала. Говорить, що «головне чути людину, ставитися до неї з повагою, по-людськи. А ще – додавати до розмови гумору, який зажди допомагав вижити».
Це — лише крихта закулісного життя костюмера Світлани Дмитрівни, яка 38 років життя віддала полтавському театру. А ось коли вона потрапляє у глядацьку залу — забуває про все і насолоджується виставою.
— Коли дивлюся виставу у залі, ніколи не думаю, що я працюю у театрі, — розповіла Світлана Дмитрівна. — Спостерігаю за грою акторів, придивляюся, як сидять на них костюми. Я прихожу на виставу як звичайний глядач, щоб отримати емоції, які ні з чим не порівняти. Буває помічаю, що щось не так, але не в костюмах – тут у мене завжди все бездоганно (жартує, — авт.). Змінюються покоління акторів, світ, запропоновані обставини життя, але сталим і непохитним для мене завжди залишається рідний театр.
То ж залишається лише побажати Світлані Дмитрівні міцного здоров’я і життєвої мудрості! Подякувати за багаторічний труд, сказати теплі словами, низько вклонитися і пообіцяти — цінити Вашу відданість рідному театру, наслідувати Вашу нестримну жагу бути поруч з прекрасним і примножувати його!
З повагою
колектив театру
