Давньогрецький філософ Сократ писав: «У кожній людині є сонце. Тільки дайте йому світити». Це розумієш тоді, коли аналізуєш життя окремої особистості. А особливо, коли ця людина обдарована Богом тією великою силою, що зветься талантом. Справжнім сонцем Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя можна сміливо назвати народного артиста України Юрія Васильовича Попова, якому цього року виповнюється сімдесят п’ять.
     

      «У дитинстві в мене не було дитинства…» (А. Чехов)
   У  місяці опалого листя і перших морозів, 13 листопада 1939 року, народився він у Харкові, а через два з половиною роки родина повернулася на батьківщину матері до села Чернеччина Охтирського району на Сумщині. Батьки його, Василь Григорович та Марія Корніївна, були простими людьми, які з діда-прадіда працювали на землі. 
             Та доля послала родині тяжкі випробування. Рано померла мати, батько одружився вдруге. Мачуха була непоганою жінкою, жаль тільки, що вік її був занадто коротким. І батькові довелося одружитися втретє, бо про дітей слід було комусь піклуватися. Юрій Васильович з теплом говорить про жінок, які виростили його: «У мене в житті було три матері: перша, яка мене народила, друга – що виховала, третя, яка виховала моїх сестер».
      Дитинство майбутнього актора було важким. Дорослі і діти разом працювали у полі, і, можливо, саме у ті роки зародилася у Юрія Васильовича та величезна любов до землі, яка зажди надає натхнення. 
     Юнакові доводилося багато працювати, допомагати батькам. Юрко ніколи не боявся роботи, мабуть, тому й нині не цурається її, якою б важкою вона не була. Зараз Юрій Васильович з сумом згадує ті важкі і голодні часи. Але діти тоді не відставали від дорослих і допомагали відбудовувати країну. Наприклад, одного року влітку разом з дорослими односельцями хлопець працював на цегельному заводі. У селі саме тоді зводили будинок культури. Важко було, але й приємно дивитися, як зростає будівля. Іноді любили і пожартувати. Наприклад, на одній із цеглин Юрко написав своє ім’я, число, рік, а потім поклав у фундамент. Так сталося, що саме ця цеглина залишилася і зараз її можна побачити на задньому фронтоні будівлі. Сьогодні вона сприймається як пам’ять про дитинство. А потім у вже збудованому будинку культури юнак виходив на сцену, викликаючи оплески односельців.
      А ще хлопчина любив читати, і велике поклоніння перед книгою проніс через усе життя. На думку Юрія Васильовича, любов до літератури і мистецтва прищепила перша вчителька – Ніна Тимофіївна. Саме вона не просто багато читала своїм учням книг, а й організувала драматичний гурток, в якому ставили уривки з вистав, читали вірші. 
      Після закінчення семи класів у селі, Юрій намагався вступити до сільськогосподарського технікуму, але не пройшов за конкурсом (хоча у цьому ж технікумі працював його родич) і пішов працювати у колгосп. Та батько, бажаючи синові кращої долі, вирішив учити його далі. І хлопець пішов до восьмого класу. Школа знаходилася в Охтирці за вісім кілометрів від рідного села і Юрію доводилося у будь-яку погоду проходити шістнадцять кілометрів. Тільки у десятому класі йому купили велосипед і він міг їздити на ньому до школи. Такою нелегкою була дорога до знань. 
      Але Юрій не полишав художню самодіяльність. Талановитого підлітка, який гарно декламував, запросили у драматичний гурток, що діяв у сільському клубі. Школярем Юрко неодноразово перемагав на обласному конкурсі читців, а у чотирнадцять років став навіть учасником заключного концерту сільської художньої самодіяльності у Києві і привіз звідти грамоту. До речі, у цьому ж колективі грала і друга мачуха Юрія Попова, Марія Антонівна, з якою у нього на все життя збереглася велика духовна єдність.
      Односельцям подобалося, як юнак читав гуморески Павла Глазового, тому й називали «артистом» і були впевнені, що хлопець буде вступати до театрального вузу. Хоча, за словами Юрія Васильовича, він ніколи не мріяв про театр. 
      Та все ж таки Юрію судилося освоювати ази театрального мистецтва. Він закінчив з відзнакою Харківський державний театральний інститут, курс професора Данила Івановича Антоновича, корифея української сцени, народного артиста CРСР, одного з колишніх «березільців» (випуск Попова був для нього останнім). Юнак особливо старанно готувався до вступних іспитів: мав намір читати свої улюблені гуморески та вивчив уривок із роману М.Стельмаха «Кров людська – не водиця». Члени журі та глядачі слухали прозу, затамувавши подих. А потім незнайомі люди підходили до хлопця, тиснули йому руку і дякували за талановите читання. Таким був початок театрального шляху майбутньої зірки театру.

      «Театр – це свято» (Є.Вахтангов)
     У 1963 році після закінчення навчання в інституті Юрій Васильович приїздить до Полтави і ось уже більше п’ятдесяти років грає на сцені Полтавського академічного обласного музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя.
        До Полтави молодого актора запросив відомий уже на той час режисер театру В. Є.Смоляк, який був на випускному іспиті, вподобав талановитого юнака і запропонував йому роботу. «Для нас тоді це було головним, − згадує Юрій Васильович,− ми думали лише про те, щоб робота була цікавою. А просити якісь матеріальні блага навіть соромилися». І Попов погодився. Незважаючи на те, що представник міністерства, який був присутнім на державному екзамені, запропонував столичний театр імені Івана Франка. Дали подумати два дні, але молодий актор все-таки вибрав Полтаву. Хоча й після цього Попова неодноразово запрошували до Києва, але кожного разу він відмовлявся. Тому з гордістю Юрій Васильович говорить, що у його трудовій книжці єдиний запис про місце роботи. Мимоволі згадуються слова іншого знаного полтавця – письменника Леоніда Бразова: «Театр – це такий сильний магніт, що від нього не відірвешся». І саме цей магніт змушує Юрія Попова виходити на сцену Полтавського театру і вірно служити музі Мельпомені. 
      За роки роботи у театрі актор, за підрахунками рідних, зіграв близько ста п’ятнадцяти ролей. Але на все життя запам’ятав свій перший вихід на сцену: це була роль геолога Власюка із п’єси Школьника «Доброго ранку». А потім – безліч ролей, що залишили яскравий слід, як в історії обласного театру, так і в серцях глядачів, робота з багатьма режисерами. Серед них – узбек Керим («Полтавські дівчата» В.Котляра), кум Панас («Ніч перед Різдвом» за мотивами повісті М.Гоголя, муз. М.Лисенка режисер-постановник – заслужений артист України В. Кашперський), Мартин Боруля («Мартин Боруля» І.Карпенко-Карого, режисер-постановник – народний артист України Б. Прокопович), Зевс та Латин («Енеїда» І. Котляревського, режисери – народний артист України Б. Прокопович, заслужений артист України В. Кашперський, заслужений діяч мистецтв України Ю.Кочевенко), Мольєр («В очікуванні короля, або одурений чоловік», за п’єсами Ж.Б.Мольєра, режисер-постановник – Л.Садовський), Солопій Черевик («Сорочинський ярмарок» за М.Гоголем, режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв України Ю.Кочевенко), Ропавка («Фортеця» Л.Бразова, режисер-постановник − заслужений діяч мистецтв України Ю.Кочевенко), Тев’є-Тевель («Тев’є-Тевель» за п’єсою Г.Горіна, режисер-постановник − заслужений діяч мистецтв України Ю.Кочевенко) та багато інших.
      Та є у репертуарі народного артиста Юрія Попова унікальна роль − Мартин Боруля з однойменної п’єси відомого українського драматурга І.Карпенка-Карого. Адже цього героя актор грає вже сорок три роки (вперше виконав роль у тридцять два роки, в далекому вже 1972 році)! До речі, на цьогорічному фестивалі в Коломиї після вистави «Мартин Боруля» стався неочікуваний випадок: до Юрія Васильовича підійшов чоловік, який був ще на прем’єрі цього спектаклю у Полтаві. Звичайно, ця зустріч була приємною для актора. Що змінилося за цей час? Мабуть, змінився сам актор: уже не треба «нарощувати» статуру, став мудрішим. Але його наївний і добродушний Боруля, охоплений честолюбним бажанням перейти у вищий стан, викликає своїми вчинками і сміх, і жаль за втраченою людською гідністю, і змушує замислитися над багатьма проблемами сучасності. 
      Юрій Попов – характерний актор. Його ролі запам’ятовуються, оскільки відзначаються глибоким психологізмом, щирістю, високим професіоналізмом. За словами Юрія Васильовича, він завжди намагався виконувати завдання режисера. А ще упродовж усього спектаклю не дозволяє ні собі, ні своїм партнерам розслабитися, відволікатися. Тому і складається враження, що Попов не грає роль, а «живе» життям свого персонажа. На сцені він забуває про життєві негаразди, проблеми, хворобу. Одного разу грав навіть з високою температурою, але ні глядачі, ні колеги цього не помітили. «Треба жити виставою»,− любить повторювати ювіляр.
     Звичайно, кожного разу в кожну роль вносяться нові нюанси, але завжди залишається класична канва образу. Незалежно від того, якої національності його герой, актор намагається донести до глядачів гуманістичні проблеми, достукатися до людських сердець, викликаючи те неповторне переживання, яке давні греки називали катарсисом, що очищає душу, сприяє моральному вихованню особистості.
       З останніх робіт актора, мабуть, найбільш яскравою є роль Тев’є-Тевеля з однойменної вистави, поставленої за п’єсою Г.Горіна «Поминальна молитва», що написана на основі прози відомого єврейського письменника Шолом-Алейхема.
      Тев’є-Тевель у виконанні Ю.Попова – простакуватий і мудрий одночасно, народний філософ і великий мрійник, люблячий батько, який переживає за долю своїх доньок, дотепний і хитруватий, завжди оптиміст – викликає у глядача і веселий усміх, і сумні сльози, і глибоке переживання за трагічну долю всього народу, втіленням якого є цей персонаж. Гра актора викликала захоплення не тільки полтавців, а й численних глядачів у різних містах України. Тому цілком закономірним є факт присудження Ю.Попову у 2013 році престижної обласної літературної премії імені Леоніда Бразова за драматургічне втілення цього образу на сцені Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя.
     Творче життя народного артиста України Юрія Попова – жива легенда театру, за якою стоять роки напруженої праці, помноженої на талант від Бога. І, головне, що актор ніколи не заспокоюється, а перебуває у постійному пошукові на благо людського вдосконалення й утвердження краси у цьому житті.

        «Доля людини – це сама людина…» (Б.Брехт)
     Який він, народний артист України Юрій Васильович Попов поза сценою, у звичайному житті? Добрий, мудрий, порядний, гарний чоловік, люблячий батько і дідусь. Уражають його очі – глибокі і добрі, випромінюючі душевне тепло.
     За словами самого ювіляра, він – щаслива людина. Бо щастя, на його думку, − бути задоволеним тим, що маєш, дякуючи Богові. А має актор, справді, багато.
Запорукою його творчих злетів є міцна родина: вірна дружина, Валентина Федорівна, доньки Лада й Ірина, четверо онуків.
     Цього року, у вересні, Юрій Васильович і Валентина Федорівна відсвяткували сорокасемиріччя подружнього життя. У родині зберігається оповідь про їх романтичну зустріч в Охтирці на Сумщині у далекі молоді роки. Прикметно, що в обох тоді тьохнуло серце, тому й недивно, що випадкова зустріч стала доленосною. Як справжній чоловік, Юрій Васильович довгих чотири роки терпляче чекав, доки Валентина Федорівна вступить до інституту, закінчить його, і лише тоді освідчився їй. І хоча вони разом уже багато років, у їхніх очах як і раніше світиться кохання.
     У щасливій родині – обдаровані і щасливі діти. Лада – талановитий постановник театру-студії, Ірина – дизайнер. Попов-батько завжди вимогливий, не любить брехні, неправди, справедливий. Доньки його не боялися, але завжди поважали і слухалися. Юрій Васильович обожнює онуків, яких у нього четверо. Двоє з них, Олексій і Дмитрик, разом із дідусем уже виходили на сцену у виставі «В очікуванні короля, або одурений чоловік». Ким вони стануть, покаже майбутнє, але перші кроки до мистецтва під керівництвом дідуся вже були зроблені і сподіваємося, що вони залишили слід у душах онуків.
     На думку Юрія Васильовича і Валентини Федорівни, найбільший духовний зв’язок існує між дідусем і наймолодшим онуком Кирилом, який з’явився на світ у день народження батька Юрія Васильовича. Можливо, саме він продовжить справу свого уславленого дідуся, але поки що йому лише два роки і три місяці.
     У житті народний артист надзвичайно простий, скромний, полюбляє зручний одяг, захоплюється великим тенісом, сауною, басейном. Як людина, що виросла у селі, обожнює землю, працює на дачі, сам садить і доглядає за городиною. Здається, це про нього сказав Вольтер: «Кожен батько сімейства має бути господарем у себе вдома». У Юрія Васильовича золоті руки: легко і вправно він може усе полагодити, побудувати, і ніколи не соромиться цього. Тому недивно, що у нього руки робочої людини.
       А ще – любить природу, говорить, що це єдине, що ніколи не обдурить. Знаходить наснагу для душі, нові враження, гуляючи лісом, збираючи гриби, ягоди. Любить ходити босим по землі, яка додає йому сили. Окрім того, Юрій Васильович знається на травах, сам збирає їх і потім заварює дивовижні чаї, які полюбляють усі домашні і друзі родини. 
      А ще Юрій Попов – гарний син і брат. Доки були живі батьки, вони з дружиною їздили до них, допомагали по господарству, піклувалися про стареньких. Підтримує він стосунки і зі своєю найменшою сестрою, що живе зараз в Охтирці.
      Не цурається і односельців, тому й вони відповідають йому прихильністю і повагою. Кожного року Юрій Васильович приїздить на традиційне свято – День села, відвідує могили рідних і друзів дитинства. У школі створено музей села, де є матеріали, присвячені славному землякові. До речі, у Чернеччині народився і відомий український поет Платон Воронько, якому у музеї теж присвячено стенд.
      Як справжнього громадянина, Юрія Васильовича хвилюють проблеми сучасного суспільства: виховання молоді, розвитку театру, свободи особистості, людської гідності. Актор, звертаючись до наших читачів, говорить: «Хочеться побажати людям бути Людьми. А ще – миру, бо тільки зараз ми зрозуміли важливість цього поняття». Такі прості і вічні слова, про які дуже часто або забувають, або не розуміють, або просто не хочуть зрозуміти.
      Упродовж розмови з Юрієм Васильовичем Поповим мимоволі згадуються слова великого німецького композитора Людвіга ван Бетховена: «Для людини з талантом і любов’ю до праці не існує перешкод». Народний артист України, провідний актор Полтавського обласного театру, з яким пов’язана ціла доба у розвитку цього мистецького закладу, улюбленець глядачів різного віку і сьогодні перебуває у творчому пошукові, готується до нових ролей. Тож хочеться щиро побажати великому артистові, нашому сучасникові, многая літа, благая літа на ниві театрального мистецтва, міцного здоров’я, людського щастя, невичерпної енергії, натхнення творити добро і красу на користь людям.


Джерело: Вечірня Полтава, № 46 (1133). Людмила Чередник – кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства, культури та документознавства Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка. — 12 листопада 2014. с. 15. 

БІЛЬШЕ ФОТО У МАТЕРІАЛІ "ЖИТТЯ ВІДДАНЕ ТЕАТРУ"