Юрій Попов: «В актора є можливість бути тим, ким ти в житті ніколи не будеш»

b_1200_700_16777215_00_images_archive_visnuk.popov2.jpg   Незвичайна людина, яку люблять і поважають полтавці. Мудрий і виважений. Відданий та вірний своїй професії. Усе це про Юрія Попова, Народного артиста України, гоголівця, котрий 13 листопада відзначає своє 75-ліття.
     Більше 50 років на сцені, він і сьогодні в чудовій формі, наполегливий, працьовитий. Тому й творчий діапазон образів Юрія Попова навдивовижу широкий: історичні персонажі, герої й негідники, царі, боги й селяни. Його запрошували в Київ, але він вибрав Полтаву, бо тут пропонували роботи з головою. Один із його принципів – навіщо виходити на сцену, якщо не дивувати і не вражати глядача. А «ПВ» розпитав у Юрія Васильовича, що його у житті найбільше вразило, здивувало і запам’яталося.

         «У мене було три матері. В цьому я щасливий»
     Народився він у Харкові. Та коли хлопчику було 2,5 роки, почалася війна і сім’я переїхала на батьківщину матері – на Сумщину, де і пройшло його дитинство.
      – Десь прочитав фразу, яку ніби-то сказав Хемінгуей, що краща школа для письменника – це важке дитинство. Я б підписався під цими словами і доповнив би, що важке дитинство – краща школа не тільки для письменника, а й узагалі для творчої людини. У мене було важке повоєнне дитинство. Подивіться на фотографії дітей тих років, вони ж як маленькі старички. Їм стільки довелося побачити й пережити. Я теж пережив усе те страхіття.
     У мене було три матері, в цьому я щасливий. Моя рідна мама, Марія Корніївна, померла молодою, коли мені було 8 років. Залишилися ми з батьком і меншим братом. Хати в нас не було, купили якусь комору, облаштували її, посередині поставили буржуйку. Важко було. Нам допомагала сусідка Домна Трохимівна, яка й стала нам другою матір’ю, коли тато з нею одружився. Вона мене виховувала, але теж померла від хвороби, як я був уже трохи старшеньким. Третя мама виховувала моїх сестер. Разом із нею я брав участь у сільській самодіяльності, називав на ім’я – Мура. А коли був уже студентом театрального інститут, вона вийшла заміж за мого батька. Пам’ятаю, він попросив мене приїхати і назвати її матір’ю. А я думаю, як я зможу так її назвати, коли я називав її Мурою, ми були на ти. Їду з Харкова в поїзді і думаю, як я це зроблю, адже мама – це таке трепетне слово, а я не люблю розкидатися словами. І розумію, що якщо не назву її так зараз, то не зроблю цього ніколи. Всю дорогу мучився такими думками. А як приїхав, зустрілися, вона вся в сльозах кинулася до мене, обняла і в мене мимовільно вирвалося «Мама». І все. Так завжди її і називав.
      Це була надзвичайна людина, її любило все село. Співала, грала в художній самодіяльності. Хоч роботи в селі завжди вистачає, до того ж вона, працювала на фермі дояркою, в ланці, все ж багато читала, розповідала потім людям, що нового дізналася. Бувало, під’їжджають машини в поле вивозити, люди кричать: «Марусю, давай!». А вона: «Зараз, тільки книжку прихоплю». Такою була моя третя мати.
       Я теж дуже любив читати. У школі вже брав участь у художній самодіяльності. Бувало, прочитаю книжку і по вечорах розказую дітям, а тоді й дорослим, що прочитав. Мабуть, робив це образно, бо всім подобалося. Коли вперше отак усіх зібрав, підходить завклубом і каже: «Юро підійди до бібліотекарки, вона щось для тебе знайшла». Це виявилася гумореска Павла Глазового «Гопак з коровою». Вивчив її і як пішов «гопакувати», так і досі танцюю (сміється).

         «Думаю, сцени я б усе одно не минув»
     Юрко хотів стати механізатором, і по закінченню семи класів вступав у технікум механізації в Охтирці, але не пройшов за конкурсом.
     – Може, це доля мене вберегла, – каже тепер Юрій Васильович. – Хоча, думаю, сцени я б усе одно не минув.
Після цього працював у колгоспі, продовжував займатися художньою самодіяльністю. Далі продовжив навчання у старшій школі в Охтирці, щодня ходив по 8 км туди й назад у будь-яку погоду. Перший виступ на великій сцені відбувся у 1956 році.
     – Я брав участь у республіканському огляді сільської художньої самодіяльності. Виступав від Сумської області, в довіднику мене записали для більшої вагомості сільським чабаном, хоча це було не так. Заключний концерт художньої самодіяльності був в оперному театрі. Я вперше потрапив у столицю. Пам’ятаю, вразило те, що вийдеш на вулицю, глянеш на небо, а зір не видно – таке освітлення було на вулицях. А в селі виходиш і щоразу бачиш всипане зорями небо.
     Перший раз на великій сцені, як же без хвилювання.
     – Але зараз, мабуть, я більше хвилююся, ніж тоді, – каже Юрій Васильович. – Може, це була юнацька нерозсудливість. Але було таке відчуття, ніби тебе веде невидима сила. У мого персонажа Тев’є із «Тев’є-Тевеля» є такі слова: «Не по своїй волі живе людина». Я весь час це відчуваю. Людина не сама по собі існує, є незрима сила, яка веде її по життю, є доля, рок. Не буває випадкових зустрічей, подій, усе закономірно.
     На республіканському конкурсі Юрій отримав почесну грамоту міністерства культури.
    – Поки їздив на огляд, у школі пропустив два тижні. Приїхав, а мені кажуть, що мене виключили зі школи за прогули. Думаю – як це? Мене ж нагородили почесною грамотою, я брав участь у заключному концерті! Як відро води холодної на мене вихлюпнули. Пішов до директора. Уже в ході розмови зрозумів, що вони взяли мене на арапа – хотіли, щоб я виступав у художній самодіяльності не за село, а за школу. Я тоді й схитрив – і за школу виступав, і за село.
      Через рік поїхав на перший республіканський фестиваль молоді і студентів, де теж отримав диплом. Життя вирувало, художня самодіяльність захоплювала. Одна із зустрічей могла б раніше змінити долю сільського хлопчака. Але не склалося…
     – Коли вчився у 9-ому класі, в Охтирці відзначали річницю смерті Остапа Вишні, бо в Києві заборонили це робити. Мене викликали у райком комсомолу, наказали за два тижні вивчити гумореску Вишні. Я взяв і вивчив великий твір – «Відкриття охоти». На захід тоді з усієї України з’їхалися поети, письменники. Через тиждень після виступу директор районного будинку культури питає: «Юрко, а тобі передали, що дружина Остапа Вишні, яка була присутня на заході, була у величезному захваті від тебе. Сказала, що тому хлопчику треба вчитися, хай він приїздить у Київ, я йому допоможу». Це якби я з нею сам поспілкувався, а так передали через когось, де я буду її шукати в Києві? Так і не поїхав. 

      «Студентське життя. Веселе і яскраве»
       Після закінчення школи пішов працювати – в селі якраз почали зводити новий будинок культури. Усі питають – чого ти не вчишся ніде? Тобі треба вчитися.
        – Надумав я через рік поїхати спробувати вступити у Харківський театральний інститут. Спеціально не готувався. Коли почалися екзамени, все чекав, коли мене виженуть, адже не готувався. Треба було прочитати байку – згадав якусь зі шкільної програми, прочитав «Каменярів» Франка і пройшов перший тур. А тоді мене врятував уривок з твору Михайла Стельмаха «Кров людська – не водиця». Я колись почув на концерті уривок із неї про вбивство двох дітей. Він мені так запав у душу, я його вивчив. І тут прочитав на екзамені. Страшний, трагічний, сильний уривок. Чоловік двадцять із державної комісії кожного абітурієнта слухали по 2-3 хвилини, а я читав чверть години. Робив це на такому душевному підйомі, що аж не втримався і плакав. Прочитав, сів, а вся комісія оглядається.
       Після виступу Юрій поїхав додому, не знаючи, чи вступив. А потім прийшов лист з інститут про те, що Юрій Попов зарахований на перший курс інституту.
      – Моєму щастю не було меж, адже конкурс був 25 чоловік на місце! Так я і став студентом, – говорить він.
     Студентське життя було насичене і яскраве.
     – Я був тоді звичайний сільський хлопець, для мене все було в диковинку, нове, невідоме. Багато було цікавого, неординарного, – згадує Юрій Васильович. – Студентське життя було веселе. Жив у гуртожитку в кімнаті, де було 29 чоловік з усіх курсів. Дівчата приходили до нас прасувати. Валя Дідик, по фактурі така, як я, прийшла прасувати речі, я одягнув одне її плаття. А вона каже: «Юро, тобі личить. Давай ми тебе переодягнемо».       «Давайте», – кажу. Одягли, зробили зачіску, підмарафетили, взули туфлі на підборах. Ходжу по гуртожитку – ніхто не впізнає. Тоді пішли в другий наш гуртожиток. Хтось запропонував розіграти однокурсника. Покликали Васю Сливку, він виходить, а я до нього: «Васєнька, ти ж обіцяв одружитися». Він шокований. А ми перед цим попередили хлопців зі студкому, ті нам підіграли, почали йому докоряти, мовляв, обіцяв – одружуйся. Допекли Васю до живого, він кричить: «Це повія, я її вперше бачу!». А я увійшов у роль – і плакав, і вмовляв. А тоді хлопці кажуть мені – роздягайся. Я починаю скидати кофту, сорочку – і тут у нього широко розплющуються очі. Коли ж побачив волохаті груди, у нього взагалі очі на лоба полізли. Весело було.

         «У страху очі великі»
     Після розподілу молодий актор разом із колегою Володимиром Лук’янцем спочатку жили в театрі, де їм виділили кімнату. 
     – Нам дали диван, простирадла, подушки. Так і холостякували. Прати треба було самим, тож ми якось зібрали свої манатки і поїхали на Ворсклу прати і засмагати. Розмістилися, випрали речі. Дивлюся, з боку лісу до нас із явним недружнім наміром мчить пес розміром із теля, – розказує Юрій Попов. – Я як стояв, так і підстрибнув угору, схопився за гілку. Собака стрибав-стрибав, навіть до черевиків не дістав. Лук’янець у цей час відвернувся, а потім як глянув назад – і у Ворсклу, переплив на той берег. Тоді собаку господарі покликали. Я чи зліз, чи зістрибнув, не пам’ятаю. Ми так і не збагнули, як я зміг дострибнути до такої висоти. От тоді і зрозумів, що таке страх. Як казав Шельменко, видюща смерть страшна. 
        Щось подібне відчув потім не так давно, як ми з дружиною їхали до мого брата на Кубань з пересадкою в Харкові. Поїзда треба було чекати півтори години. Пішов я скупитися, пройтися містом, у якому народився і вчився. Купив по дві порції морозива, прийшов на перон, стоїть мій поїзд Мінськ-Адлер. Дружина дзвонить, питає де я, бо не бачить мене. А я, кажу, тебе теж не бачу, а поїзд бачу. Тоді вона дзвонить і каже, що поїзд уже їде. А той, що стоїть переді мною, стоїть. І тут мене як тіпоне! Кинувся до провідниці, а вона каже, що цей з Адлера приїхав. Виявилося, що майже одночасно на перон приходять два состави одним сполученням, тільки з різних боків. Що я пережив, поки на таксі наздоганяв поїзд до наступної станції за 240 км, де він стоїть тільки дві хвилини, словами не описати. Коли догнав, сів у поїзд, мені увесь вагон аплодував. Кажу, аплодисменти вийшли дуже дорогі.        Думаю, це нас Бог покарав за те, що перед цим ми з дружиною дуже серйозно посварилися. Мало того, коли ми збиралися їхати назад, виявилося, що ми повинні були відбути ще день тому. Сім’я брата зібрала нам гроші на квитки, так і повернулися. Тоді я взяв ці квитки в рамку і повісив на стіні напам’ять, щоб не грішили. 

          «Усі ролі рідні, як діти»
     За свою творчу кар’єру Юрій Попов зіграв більше сотні різнопланових ролей. Кожна з них дорога й особлива по-своєму. 
       – В актора є можливість бути тим, ким ти в житті ніколи не будеш. Можливо, саме цей і підштовхнуло мене до цієї професії, – говорить він. – Є ролі, які даються дуже важко. А є такі, що лягають на душу зразу, ти відчуваєш їх. Той же Боруля. Здавалося б, 42 роки я його граю, але він мені не набрид, і кожного разу я знаходжу, відчуваю в ньому щось нове. І це чудово. Ролей багато, вони всі рідні, як діти. Але думаю, найбільше мені вдалися Тев’є, Боруля, Шельменко, Галушка зі «Степів України», Черевик із «Сорочинського ярмарку», Санчо Панса. Роль пройдисвіта Підмьоткіна у виставі «Під чорною маскою» взагалі зробила мені ім’я. Вона була дуже складна: п’ять вокальних номерів, складні кульбіти, на руках проходив усю сцену. Ми з дружиною щойно одружилися, у нас медовий місяць, а я приходив додому виснажений, у синяках. Але після цієї ролі про мене заговорили, словечка мого персонажа повторювали як афоризми. 
        У день народження людині традиційно бажають здоров’я, успіхів, натхнення. «ПВ» також вітає Юрія Васильовича з ювілеєм і зичить многая літа. Ми також запитали, що б актор побажав собі сам?
     – Одного – нової роботи, цікавої, хорошої ролі, якої мені ще не доводилося грати. Прикро, що до такої дати я не можу вийти до глядача з новою роботою, звітуватись про те, що я зміг і на що ще здатний. Але так складаються обставини. Театр не має на це фінансових можливостей. Хотілося б зробити ще щось, поки є сили.

Джерело: Полтавський вісник, № 46 (1322), Наталія Вісич. — 14 листопада 2014 р. с. 23. 

  БІЛЬШЕ ФОТО У МАТЕРІАЛІ "ЖИТТЯ ВІДДАНЕ ТЕАТРУ"