Рік тому видатний український драматург, прозаїк та сценарист, заслужений діяч мистецтв України Анатолій Крим відвідав Полтаву з нагоди прем’єрного показу його п’єси «Остання любов гетьмана». Саме Полтавському академічному театру імені М.В. Гоголя випала честь вперше представити перед українським глядачем це творіння автора. Після перегляду, свого захвату від постановки не стримували ні глядачі, ні сам Анатолій Ісакович. П’єса набула популярності, її включив до свого репертуару не один український театр.

      Цього року Анатолій Крим знову приїхав до Полтави також маючи приємний привід – він став лауреатом обласної літературної премії імені Леоніда Бразова за вже відому нам п’єсу. «ПВ» вирішив, що це чудова нагода поспілкуватися з Анатолієм Ісаковичем і ближче познайомити своїх читачів із цією непересічною особистістю.

                                                                 Лауреати Премії ім. Л. Бразова.
     

       – Анатолію Ісаковичу, розкажіть, будь ласка, про основні віхи свого життя: де народилися, навчалися, працювали?

      – Народився я у Вінниці. Готували мене батьки до кар’єри музиканта, тому навчався у музичній школі по класу скрипки. Згодом я поїхав у Хмельницький, закінчив там музичне училище і вступив до Казанської консерваторії. Але консерваторію довелося кинути, бо зустрів таке велике кохання, без якого просто не міг жити. Далі я пішов у армію, прослужив там три роки. Армія у той час була жорсткою, багато в чому випробувала мене, але я дякую тим часам за те, що зустрів чудових друзів на все життя. В армії познайомився з Юрком Рибчинським (відомий нині поет, драматург, заслужений діяч мистецтв України – авт.), Ігорем Покладом (український композитор, народний артист України – авт.). Саме вони й наштовхнули мене на те, щоб я почав писати. Після армії повернувся в Чернівці і пішов працювати у районну музичну школу викладачем. Також грав на скрипці у театрі, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона відіслала мою першу п’єсу у Москву, на конкурсний відбір до Московського літературного інституту імені Горького. Я не вірив, що пройду той конкурс, але, мабуть, мені все-таки щастить по життю і я вступив. Під час навчання дізнався, що мою п’єсу прочитав Віктор Розов, відомий радянський драматург, і саме він затвердив мене до вступу. В інституті я також познайомився з багатьма видатними людьми, сьогодні це слава нашої літератури. Наприклад, у гуртожитку в одній кімнаті я жив з Григорієм Остером, який нині відомий як дитячий письменник, засновник жанру «Шкідливі поради».
        Потім повернувся у Чернівці, де в мене народився перший син. Поживши рік на гонорарах від старих п’єс, вирішив іти працювати на телебачення, де подружився з Володимиром Івасюком, записував разом із ним пісні. Але я прагнув, щоб мої п’єси ставилися і на українській сцені, але тут їх «бракували». Якось відомий тогочасний критик та літературознавець Йосип Кисельов написав гнівну статтю в газеті «Культура і життя», висловлюючи своє обурення, що п’єси такого молодого талановитого драматурга не хочуть ставити на Батьківщині. Мене запросили до Міністерства культури і сказали, що хочуть замовити п’єсу на виробничу тему. Я почав сміятися, бо у Москві бачив такі п’єси, і вони погубили не один театр. Але драматургу потрібно, щоб його ставили, тож я погодився.
       У 1993 році емігрував до Праги. Але там я швидко почав «задихатися» без мови, без Батьківщини, тож через рік ми з сім’єю повернулися. Незабаром мені зателефонував Володимир Яворівський і запропонував їхати до Києва. Так за його головування я обіймав посаду секретаря ради Національної спілки письменників України. За цей період письменництвом майже не займався.

      – Як розпочався Ваш творчий шлях? У якій галузі Ви почуваєте себе найкраще, адже Ви відомі і як драматург, і як прозаїк, і як сценарист?
       – Перша проба пера, як уже зазначив, була в армії. По закінченню служби я спочатку працював у газеті, а згодом почав писати оповідання.
Вперше друкуватися почав у радянському журналі «Юность» та в декількох інших. А на п’ятому курсі інституту я вже став професійним драматургом – була поставлена моя перша п’єса «Довга дорога додому» в Саратовському академічному театрі драми, а згодом і в інших театрах Росії.
       У 1977-1978 роках я почав видавати перші збірки своїх оповідань і захопився жанром роману. Вийшов мій перший роман «Вибір» шаленими тиражами, тричі по сто тисяч, але зараз важко знайти цю книгу, бо цензура його просто «з’їла». Потім я написав комедію «Фіктивний шлюб» й одразу став знаменитим. За один сезон в Україні її поставили 16 театрів.
      Безперечно, моє головне покликання – це драматургія. Після «Фіктивного шлюбу» була невелика перерва, але на цей час після неї вже написано понад десять п’єс, які отримали сценічне втілення на багатьох українських і закордонних сценах.

       – Що пов’язує Вас із Полтавою? Коли вперше завітали до нас?
       – До Полтави мене привів театр в особі його директора Олексія Андрієнка. Років шість-сім тому я познайомився з ним, коли ми обидва були членами журі міжнародного театрального фестивалю в Ялті. Він три роки прохав мене, щоб я створив щось оригінальне для Полтавського театру. Так і народилася вже відома полтавцям п’єса «Остання любов гетьмана». Саме у Полтаві, рік тому, відбулася прем’єра цієї постановки. І знаєте, після Полтави я бачив цю п’єсу ще на декількох сценах українських театрів, але Полтавський академічний театр підняв планку майстерності занадто високо, показавши глядачам найкращий зі спектаклів. Полтаву я обрав не випадково, це земля, яка дала світові стількох видатних людей.

Анатолій Крим з директором Полтавського театру ім. М. Гоголя Олексієм Андрієнком

      – Що стало поштовхом до написання п’єси? Чому саме Мазепа?
      – Я навіть точно не можу сказати. Мабуть, десь на підсвідомому рівні я відчував, що історію України переписали, перебрехали і не один раз. Про Мазепу залишилось дуже мало історичних документів, адже архів його було втрачено. Що відомо достеменно – це листування Івана Степановича і Мотрони Кочубей, суперечливі спогади сучасників і безліч фальсифікацій. Там, де не вистачає доведених історією і архівами фактів, обов’язково з’являються версії, іноді фантастичні. Росіяни та деякі з наших співвітчизників вважають Мазепу зрадником, дехто вважає його героєм, який послідовно йшов до своєї мети. Мені Мазепа цікавий як непересічна складна людина, як постать, що не вкладається у вимір свого часу.

Творча бесіда О. Андрієнко, А. Крим, С. Павлюк.

       – Цього разу Ви завітали до Полтави з радісної нагоди як лауреат обласної премії імені Леоніда Бразова. Скажіть, що значить для Вас ця нагорода?
       – Звичайно, це дуже приємно. Схоже, правда, на радянські часи, коли спочатку цькують, а потім вручають ордени та нагороди. Адже полтавські так звані знавці історії відреагували досить бурхливо, говорячи, що п’єса недостовірна у деяких моментах, спотворює історію і так далі. Але хто ж є найавторитетнішим рецензентом? Глядач! Глядач сприймає п’єсу не розумом, а серцем і це найголовніше.

Сцена з вистави "Остання любов Гетьмана". Мазепа - нар.арт. Укр. Василь Голуб,

Люба - засл. арт. Укр. Маргарита Томм

        – Яка тематика Ваших творів? Яких проблем торкаєтесь і які ідеї хочете донести?
        – Якщо говорити про драматичні твори, то варто сказати, що взагалі девіз театру: «Розважаючи повчати». Тому я полюбив писати комедії. Звичайно, у радянські часи багато з них не ставили, вишукувати той сатиричний підтекст і театри боялися їх ставити. Насправді і зараз лише здається, що у театрі – свобода творчості. У наші дні цензура ще більш жорстка, бо сьогодні править цензура гаманця! Якщо чиновник не бачить зиску з твоєї п’єси, то фінансувати не стане. Усім це відомо. Та й я уже у тому віці, коли можу говорити все, що я думаю.
       Якщо говорити про мої прозові твори, то мої романи переважно сатиричні, стосуються політики. До речі, варто зауважити про таку закономірність, що мої тексти носять пророчий зміст. Як тільки я поставив крапку в «Українській кабалі», перше видання було підписане до друку саме в той день, коли на Майдані почали стріляти.

       – Розкажіть про Вашу діяльність як сценариста. Коли почали писати власне сценарії та з яким фільмом дебютували?
      – За моїми сценаріями відзнято вже вісім фільмів, хоча мені не всі подобаються. Насолоду мені приносила робота з режисерами Андрієм Бенкендорфом та В’ячеславом Криштофовичем. Перший фільм був знятий у 2006 році і мав назву «Квартет для двоих», далі були екранізації «Возвращение блудного мужа», «Дни надежды», «Жажда экстрима», «Ой, мамочки…» та інші.

    – Чи задоволені Ви своїми творчими здобутками?
    – Мене перекладають багатьма мовами, у багатьох країнах ставлять мої п’єси, за моїми сценаріями знімають фільми. Але я вважаю, що свою головну книгу я ще не написав, найкращу п’єсу ще не поставив, та й кращий сценарій до фільму ще не екранізували. Тому я вірю, що мені ще вистачить сил все це створити.

     – І на останок, над чим зараз працюєте, які задуми хотілося б утілити найближчим часом?
     – Ви знаєте, щодо цього я людина забобонна. Скажу лише, що плани мої пов’язані з кіноіндустрією, а також незабаром розпочнуться репетиції нової п’єси у Київському театрі на Лівому березі. Ну і раз я завітав до Полтави, поговоримо, можливо, й про другу виставу, яку б можна було представити на розсуд полтавського глядача.

 

На прем'єрі вистави "Остання любов Гетьмана" з гостями та критиками з Києва 

     Джерело: Полтавський вісник, № 46, 10 листопада 2016. Вікторія Білокінь, с. 11.