Відомий аргентинський письменник Х.-Л.Борхес написав мудру фразу: «Класика − це не книга, якось по-особливому написана, а книга особливим чином прочитана». Можливо, саме тому твори класичної літератури залишаються актуальними у будь-який час. Змінюються епохи, удосконалюється життя, але проблеми, що хвилюють людей, зостаються незмінними. Вони лише набирають нових відтінків. Тому, гортаючи сторінки літературного твору, читач і вбачає у вчинках його героїв багато прикмет власного життя. 

       А ще класична спадщина непідвладна часові й стає тим дзеркалом, у якому відображається життя всього народу. Це можна сказати і про невичерпну скарбницю українського красного письменства. Твори читають, екранізують, ставлять на сцені.
Люблять і цінують класику в полтавському театрі ім.М.В.Гоголя, часто звертаються до неї. Ось і цього разу його колектив підготував для полтавців новий приємний сюрприз – виставу «Кайдашева сім’я» за твором класика української літератури Івана Нечуя-Левицького. До речі, після закінчення Київської духовної семінарії майбутній письменник дістав призначення на посаду вчителя російської словесності в Полтавській духовній семінарії. Він ходив вулицями нашого прекрасного міста, написав тут кілька творів: повість «Дві московки», оповідання «Панас Круть» і статтю «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності».
Творча спадщина митця досить багата, хоча його візиткою давно вже стала повість «Кайдашева сім’я», що, за визначенням Івана Франка, належить «до найкращих оздоб українського письменства».

      Як відомо, за жанром «Кайдашева сім’я» − соціально-побутова сатирично-гумористична повість, у якій змальовувалося життя українського села в перші десятиріччя після скасування кріпацтва, висвітлювалися злободенні для того часу проблеми: злиденне буття селян, непомірні податки, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість людей, яких унаслідок їхньої неосвіченості й недосвідченості в громадських справах було легко обдурити або підкупити. Водночас Нечуй-Левицький звернувся у своїй повісті й до питань одвічних: добра й зла, кохання, сімейних стосунків, взаємин батьків і дітей, проблеми людської гідності та свободи, віри в Бога, моралі й авторитету в громаді. Слід також додати, що реалістичності твору додає той факт, що окремі персонажі повісті мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів стала сім’я Мазурів із села Семигори, що на півдні Київщини. Родина була відома на весь повіт постійними сварками, бійками і колотнечами, мали Мазурі й реальних багатих сватів − Довбушів.
На сцені Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру глядачі побачили авторську інтерпретацію Ольги Коваленко за творами Нечуя-Левицького. За жанром прем’єрна вистава – музична комедія. У спектаклі використано пісні, які співають герої оригінального твору (наприклад пісня Мотрі про злу свекруху «Коли б мені Господь поміг свекрухи діждати!»), а також стилізацію під народні мелодії, створені Ольгою Коваленко. Полонить глядача і прекрасна музика, написана заслуженим діячем мистецтв України Юрієм Алжнєвим. У ній відчуваються варіації на теми троїстих музик, відобразилася широка українська душа з її переживаннями, радощами, веселощами і турботами. Вистава справляє враження яскравого видовища.

         Спектакль став ще однією цікавою роботою заслуженого діяча мистецтв Владислава Шевченка. У ньому багато масових сцен (як-от весілля), які забарвлюють дійство етнографічним колоритом.

        Цікавий акторський ансамбль, що втілює на сцені народних героїв. Крок за кроком створює образ Омелька Кайдаша народний артист України Василь Голуб. Його герой – виснажений життям, роботящий, але затурканий селянин. Він був набожним чоловіком, та віра для нього сприймалася як обрядовість, тому так часто герой заглядає до шинку. П’яний Омелько виглядає смішним і навіть інколи жалюгідним, оскільки не контролює свої вчинки. Він давно вже втратив авторитет у своїй родині і пливе за течією. Кумедна його віра у зцілення замовляннями баби Палажки, заклики поститися у п’ятницю (хоча він утопився саме цього дня), його п’яні видіння (чорти, що виглядають із печі, тощо). Водночас герой викликає іноді співчуття до свого становища.

      Експресивна і яскрава його дружина Марія Кайдашиха, роль якої блискуче грає заслужена артистка України Маргарита Томм. Її героїня – розумна, улеслива, гордовита, вольова, знає собі ціну, часом манірна, сварлива, галаслива. Вона має двоїсту натуру свекрухи. «На словах, як цимбалах, грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од очей молоко кисне», − так писав про свою героїню Іван Нечуй-Левицький. І актриса упродовж спектаклю розкриває ці риси героїні. Кайдашиха – уміла інтриганка, яка керує всіма членами своєї родини. Та разом з тим вона любляча мати, яка вихваляє своїх синів і пишається ними. Акторка смакує колоритну мову своєї героїні, сповнену фразеологізмами, що належать до зниженої лексики («Я тобі полічу ребра оцим мотовилом», «Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш» тощо). Грубими порівняннями нагороджує вона і своїх невісток: «Це не Мотря, а бендерська чума» (тобто зла, лиха жінка). До речі, саме цей фразеологізм викликав у залі гамір і неабияке пожвавлення. Але він не має жодного відношення до сучасності. Слід сказати, що етимологія цього вислову досить затемнена. Можливо, словосполучення з’явилося у ті давні часи, коли лютували епідемії. Холеру та чуму уявляли простоволосою жінкою з косою, що блукає містами й селами в самій сорочці, постійно плаче. І там, де почують її виття, неминуче починається мор. Особливо це лихо підступає до тих, хто цурається давніх традицій. Фразеологізм може бути пов’язаний з історичним фактом: поширення чуми з Бендер на Одесу. Інша версія – походить від слова «бенеря», що означає якусь хворобу або щось/хтось, кого не хочуть бачити: бенеря його принесла (варіант: холера його принесла).

          Не менш яскрава й родина Довбишів (Довбиш – заслужені артисти України Володимир Морус і Володимир Гостіщев, Довбишиха – Наталія Верченко) – заможні селяни, які міцно стоять на ногах.

       Упродовж усього спектаклю гарно веде свою партію Сергій Озерянко (Іван, кум Кайдаша). Його герой полюбляє оковиту і часто навертає Омелька Кайдаша до шинку, збиваючи того з праведного шляху.
         У виставі задіяно багато молодих акторів. Кайдашенків грають Тимофій Зінченко, Тарас Краюха (Карпо), Олександр Бородавка, Павло Васильєв (Лаврін). Вони абсолютно різні за своїми характерами: насуплений і мовчазний, але владний Карпо і тендітний, веселий та ліричний Лаврін.
        Справжня «жінка з перцем» – Мотря, дружина Карпа (Ольга Чернявська, Аліна Зінченко). Красива, моторна, відчувається відразу, що вона не буде покірною свекрусі, а згодом стане такою ж, як стара Кайдашиха. Мелашка (Анна Денисенко, Юліана Терещук) – тиха, замріяна, з бідної родини, лагідна. Але поступово вона теж стає сварливою, як і старша невістка. Молодим акторам побажаймо наснаги в оволодінні секретами акторської майстерності.

      Глядачам сподобалися баба Палажка (Ніна Савченко, Наталія Кожухаренко) і баба Параска (Наталія Сизова, Тетяна Беленька) – своєрідне «місцеве радіо». Вони вносять у п’єсу свіжий гумористичнй струмінь, який тримають упродовж усього дійства.
У виставі багато цікавих знахідок. Режисер увів у дійство позасюжетний образ Чорта (Сергій Жмурко, Дмитро Денисенко), який стає активним учасником інсценізації. За його сприяння відбуваються сварки, зароджується кохання, з’являються комічні фантасмагорії п’яного Омелька Кайдаша. Завдяки цьому образу виникає думка про те, що все в цьому світі від лукавого. У людському житті повсякчас тривають різні пристрасті, пов’язані з вічною боротьбою добра і зла.
Привабив глядачів і прийом залучення їх до театральної гри (частування Кайдаша, запросини випити за упокій душі), що робить присутніх у залі активними учасниками дійства.

        Неочікуване й бурлескне голосіння зі словами помсти свекрусі після бійки Мотрі й Кайдашихи, метафорична смерть Марусі. І хоча фінал п’єси, як у класичному водевілі, щасливий, репліка Кайдашихи «А не діждетеся!», її прямо-таки відьомський сміх породжують сумніви в можливості гармонії в житті персонажів.
        Привертає увагу одна фраза з програмки: «Сучасне місце дії». І це не помилка. Адже проблеми, що порушуються в комедії, набагато серйозніші. За комічними ситуаціями криється гоголівський сміх «крізь сльози», який констатує руйнацію патріархального життя в українському селі. А ще – неповагу до старших, проблеми батьків і дітей, розбрат через матеріальні блага, що веде до духовного спустошення особистості. І виникають думки: «Чи зникне коли-небудь ворожнеча між найближчими людьми щодо майна, землі, спадку? Як порозумітися батькам і дітям?». Мимоволі згадуються рядки з «Повісті минулих літ», найбільш давньої пам’ятки літератури Київської Русі: «Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо зі слів книжних». Театр теж долучає нас до цієї мудрості, очищає душу, спонукає до роздумів, учить по-новому подивитися на проблеми і знайти спосіб їх розв’язання.

       Вражають декорації вистави: прекрасні крислаті віти дерев, маленькі солом’яні хатки, що символізують сімейний храм, рідну землю, родину, яку слід захищати і берегти.
      Останнім часом оригінальними стали програмки, і це велика заслуга художників театру. До нової вистави програмка зроблена у вигляді книжки-розкладки, яка відкриває дверцята у чарівний світ театрального дійства.
Сподіваємося, що нова вистава стане ще одним вагомим творчим набутком театру. А життя класичного твору буде продовжено, оскільки в ньому закладено багато життєвих істин.

Джерело: Полтавський вісник, № 47 (1427), 17.11. 2016. с. 19.

Людмила ЧЕРЕДНИК,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства, культури та документознавства ПолтНТУ ім.Ю.Кондратюка