ЗМІ про нас

Сьогодні у Полтавському академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. М.В. Гоголя прем’єра класичної грузинської комедії-водевіля «Ханума» (Авксентій Цагарелі, музика Гії Канчелі). Довгоочікувана, неординарна і оригінальна. Для цієї постановки гоголівці спеціально запросили режисера Тбіліського академічного театру ім. Коте Марджанішвілі Цицино Кобіашвілі та хореографа — Бакарі Хінтібідзе. Вони допомогли нашим акторам перейнятися атмосферою прекрасної Грузії, доторкнутися до культури цієї країни, відчути тонку грань людських стосунків та характерів, які так близькі українцям гумором, гостинністю й щирістю. Як проходили репетиції нової постановки, які несподіванки підготував театр, та що головне у житті для режисера із Грузії, розповіла наша Цицино Кобіашвілі. Саме наша, адже щирість, відкритість та надзвичайна теплота, що йде від цієї людини, не могла залишити байдужими тих, хто познайомився з нею і протягом цього часу знаходився поруч.
– Спочатку новина про те, що я буду ставити виставу у Полтаві українською мовою стала для мене несподіванкою, але погодилася на такий експеримент. Зараз вже дивлюся телебачення українською, розумію, що тут живуть люди з гумором, щирі і добрі. Гуляючи містом, відчуваю, що всі привітні, усміхнені, допомагають знайти потрібну адресу. Мені імпонує те, що всі вони такі ж, як і у нас у Грузії: уважні до мене, ставляться з теплотою, з душею, не відчуваю, що в іншій країні! Такі ж і мої актори, з якими працюю, ми швидко порозумілися і взялися за роботу над «Ханумою».
– Знаю, що до приїзду в Полтаву ви не те, що в іншу країну, а й із рідного Тбілісі не часто виїжджали. Що стало поштовхом до таких рішучих дій?

– У мене театральна сім’я – чоловік актор, син також. Я багато вистав ставлю у різних театрах рідного Тбілісі, довгі роки працювала зі студентами, навіть не могла подумати, що отримаю запрошення поставити виставу в Україні. Це, мабуть, доля! Мій чоловік різко відреагував на таку творчу авантюру, але, побачивши, що я налаштована їхати, звичайно. підтримав мене у цьому рішенні. Це своєрідний тест для мене самої. Він зрозумів, що період чекання постановки у Тбілісі буде для мене складним, для творчої людини – це просто нестерпно. Ви знаєте, завдяки скайпу я не відчуваю, що моя сім’я далеко. Кожного дня спілкуюся з ними, бачу їх, вони підтримують мене на відстані. Хотіли й на прем’єру приїхати, але у них багато роботи у театрі перед Новим роком.

– Цицино, не шкодуєте, що погодилися на постановку?

– Звичайно, ні! Я щаслива, що приїхала у цей театр, що знайшла з акторами спільну мову. Спочатку думала, що потраплю у чуже місто, чужий театр, а все це з першого дня стало мені рідним. Вдячна Олексію (директору театру ім. М. Гоголя – Олексію Андрієнку. – авт.) – він золота людина, відкрита душа, піклується про мене, забезпечує всім необхідним, переживає за успіх нашої спільної справи, за майбутню виставу. Ми спочатку планували прем’єру після Нового року, але коли почала працювати, зрозуміла, що зіграємо «Хануму» зараз і вона стане подарунком усім жителям міста напередодні свята. Мені настільки сподобалася Полтава, театр, дуже сподіваюся, що ще повернусь сюди. Тут тепер залишається частинка моєї душі.
– Що для вас «Ханума»? Чи ставили раніше цю п’єсу?

– Я ніколи не ставила «Хан уму». Це наша класика, пісні з неї знає кожен грузин. Тепер і мої актори, з якими ми разом ставимо виставу, знають їх, танцюють грузинські танці. Сподіваємося, що вони сподобаються і полтавцям. Ви знаєте, ця п’єса дуже гарно звучить українською! Щоб актори побачили і відчули справжні емоції від грузинського танцю, який краще за грузинського танцівника не знає ніхто, я попросила директора ставити виставу зі своїм хореографом Бакарі (Бакарі Хінтібідзе – хореограф-постановник вистави «Ханума». — Авт.). Коли він приїхав, всі зрозуміли, що ці танці мають свою особливу ауру. Бакарі сам досвідчений танцівник, на його рахунку вже більше 20 постановок у театрі. Він відчуває цей специфічний жанр, ставить не просто окремі танцювальні номери, а робить кожен з них органічним із персонажем, гармонійним до дійства. Акторам подобаються ці танці, тому вони з радістю працюють, відточують рухи, стараються передати характер, перепитують Бакарі, просять показати ще раз незрозумілі моменти.

– Ви приїхали у колектив, де не знали акторів. Як довелося обирати виконавців на ролі? Чи виникали труднощі?

– Як тільки приїхала, почала придивлятися до акторів. Обирала по їхніх роботах, адже протягом двох тижнів передивилася майже всі репертуарні вистави і зробила призначення на ролі. Зараз бачу, що мій вибір був правильним! Мої артисти, кожен із них — професійний, хороший, спраглий до роботи. Адже артист – це доля, це не робота, це – наше життя. Цьому навчити неможливо. Навіть якщо навчити ходити по сцені, то все одно не вкладеш того, що повинно бути у душі! Я вдячна артистам – Олександру Любченку, Катерині Філатовій, народним артистам Неллі Ножиновій та Василю Голубу, заслуженим артистам Володимиру Морусу та Маргариті Томм, Людмилі Тимофєєвій, Ніні Савченко, Наталії Верченко, Віталію Крапіві, Сергію Озерянку, Тимофію Зінченко, Тетяні Любченко, Ользі Філатовій, Богдану Чернявському, Олександру Бородавці — всім-всім, з ким працювала над «Ханумою». Вони все пам’ятають, нічого не втрачають, виконують поставлені перед ними задачі, проявляють свої здібності, пропонують своє бачення, репетирують самостійно. Хоча у нас було дуже обмаль часу на постановку, я вже нічого не боюся, я знаю – у нас все вийшло!

– Цицино, а були несподіванки під час роботи над «Ханумою»?

– Одна з найяскравіших — мені довелося попрацювати з «живим» оркестром. Хоча я сама піаністка, грала з оркестром, а от ставити вистави з оркестром за мою режисерську кар’єру не довелося. Мені настільки сподобалося працювати з музикантами, що в перший день репетиції з ними, сказала акторам, щоб ішли відпочивали, бо мені цікавіше з музикантами (жартує).У процесі роботи звикли одне до одного, вчилися слухати, підтримувати одне одного, радилися, як зробити краще для вистави.

– Яка для вас найприйнятніша форма відносин режисер-актор?

– Я не люблю, коли артисти бояться режисера, коли режисер тримає їх у тенетах. Не можу бачити, коли акторам робота не приносить задоволення. Для мене найголовніші люди у театрі – це актори. Сцена для них, а не для режисера. Режисер – це людина, яка створює атмосферу, в якій вони, працюючи, люблять, підтримують, слухають, а не заважають одне одному. Якщо партнер на сцені працює добре, це добре для кожного, і моя робота виходить якнайкраще. Я віддаю акторам все, що у мене в душі. Взагалі, люблю людей, намагаюся передати цю любов кожному. Не шкодую себе, віддаю, тому й отримую від оточуючих подібні емоції. Артисти всюди однакові, їм подобається, коли їх люблять і допомагають знайти правильний хід, а не штовхають. Я відчуваю, що актори полтавського театру мене полюбили. У вас в театрі всі хороші, професійні, щирі артисти, їм просто треба дати поштовх, і вони починають літати! Знаєте, коли починала ставити вистави, моя викладач — відома у Грузії режисер Лілі Іоселіані, учениця Георгія Товстоногова, яку ми дуже боялися, говорила, що я занадто «солодка», щоб бути режисером. Починаю працювати з артистами — і не можу бути суворою, не виходить. Якщо закричу — потім сама страждаю, забуваю, що ставлю. Тому зрозуміла, що ніколи не буду кричати на артистів, а знайду до них підхід, застосовуватиму інші методи. І як виявилося, вони діють.

– Без чого не уявляєте свого життя?

– Я не можу жити без любові, бо люблю життя, людей, все навкруги. Люблю Бога, все, що від нього йде, і хочу передати свою любов іншим. Не ставлю злих п’єс, не роблю вистави, щоб задовольнити свої амбіції чи отримати звання. Я працюю в театрі, щоб своїми виставами дарувати людям щастя і любов… P.S: Всю щирість і любов прекрасної людини, професійного режисера, тонкого психолога та щиросердечного тепер вже друга відчув кожен з гоголівців. Можливо тому, що у перекладі з грузинської «Цицино» означає світлячок, всім навколо вона дарувала світло, яке надихало на творчість, змушувало віддаватися у підготовці нової вистави на всі 100 відсотків, вселяло надію на світле майбутнє життя на театральній сцені гоголівців «Хануми»…

     

Джерело: "Вечірня Полтава", № 52, 25 грудня, 2013 року.