Робота на перетині різних жанрів, видів і форм мистецтва – це і є те, з чим доводиться працювати кожного дня сценографу. Художник у театрі – це людина, яка не лише втілює режисерський задум вистави, а ще придумує якими художніми засобами передати його ідею, настрій, атмосферу. 

     Для публіки художник-постановник – казковий чарівник, чию роботу бачать всі, а самого автора – ніхто. Художник – незамінна ланка у процесі створення вистави, це людина, яка вже не може жити без запаху куліс, передпрем’єрної лихоманки і творчості. Сценограф – це вправний майстер, який використовує здавалося б прості речі, фактури, предмети, але створює з них свою власну історію…
     … Власну історію сценографа, головного художника Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. В. Гоголя Ірини Кліменченко хотілося б розказати поступово, як розпочиналося й формування її індивідуального стилю. З кожною новою виставою приходив досвід, вироблялася манера спілкування з режисерами, а декорації та костюми цього майстра ставали органічні, дозволяли увійти в реалії, створені режисером, відчути смак і суть відтворюваної доби.
     Якщо говорити про особливості індивідуального почерку Ірини Кліменченко як сценографа, слід відзначити декілька моментів. Це наявність головних атрибутів вистави, символічних елементів, кожен із яких несе своє змістовне навантаження. Наявність рухомих елементів, що дозволяють простору «дихати», трансформуватися, відображати невпинний плин життя. Також особливістю є надзвичайно тонкий смак у підборі кольорової гамми, використаної для декорацій і костюмів. При цьому художник керується психологічними аспектами сприйняття глядачів. За всією життєподібністю сценічного оформлення художник ні на мить не дає змоги глядачу забути, що він у театрі. Зазвичай це не просто символічність, а й багатофункціональність сценічних конструкцій, що є свідченням інженерного мислення митця.
     Ірина Кліменченко часто повторює фразу Пабло Пікассо: «Мистецтво – це обман, який допомагає нам пізнати правду», тому зрозумілим стає, що головним для художника залишається виняткова чесність і правда у мистецтві створюваного світу...

«Мені цікаво створити світ, в якому оживуть герої в мініатюрному просторі»

     …Дуже цікаво спостерігати за Іриною Георгіївною, коли вона, міркуючи про сучасний театральний процес, займається роботою над макетом. Вона вправно вирізує найменші деталі, пальчиками склеює їх - і вже за мить перед очима з’являються мініатюрні тини, стільці, будиночки, «народжується» предметний світ, який з кожною новою деталлю заповнює простір підмакетника, що стоїть у кабінеті головного художника полтавського театру.
     — Мені цікаво створити світ, в якому оживуть герої в мініатюрному просторі, — ділиться своїми думками Ірина Георгіївна. — Завжди думала, що я лінива, але, як виявилося, дуже швидко захоплююся справою, яка мені дійсно до душі. Насолоджуюся і кінцевим результатом. У мене це з дитинства (жартує), спочатку потрібно було примушувати себе розпочати дрібну роботу, потім, подолавши бар’єр, поринала у неї, не помічала, як захоплювалася. Так і у творчості. Я можу розмовляти, а руки працюють, іде процес творчості. А творчість для мене – це таїнство...
     «Коли відчуваєш на рівні підсвідомості» — хотілось завершити думку художниці. Виявилося, що творчий шлях, який став основоположним у роботі над виставою художника полтавського театру, не можливий без створення макету. А розпочалося це з макету до вистави «Театр» (М. Фрейн), над якою Ірина Кліменченко працювала разом із режисером Олександром Любченком. Саме тоді вперше Ірина Георгіївна почала долучатися до багатоетапного процесу створення вистави (до цього вона працювала у цеху художником-декоратором).
     - Свою першу виставу згадую з жахом, — розповіла художниця. — Коли ти працюєш за ескізами художника-постановника у декораційному цеху — це одне. Художники нам не розповідали детально, який образ сцени вони бачать. Тому, я зараз, виходячи зі свого досвіду, спілкуюся зі своїми художниками, що втілюють мої ідеї, намагаюся їм розповісти про виставу – зміст, ідею, концепцію, особливості того чи іншого предмету, що їм доведеться створити.

«У людини три характери: той, що їй приписують, той, що вона сама собі приписує, і той, що є насправді»
     Театр та пристрасть до ілюзорного світу прекрасного, оригінальних костюмів манив Ірину на генетичному рівні. Її тато був військовим, мама — конструювала та шила одяг. Вона працювала в ательє, тому Ірина добре знала, як побудувати викройку, завжди цікавилася останніми тенденціями моди, що нині дуже допомагає їй у роботі. Саме мама привила дівчині відчуття стилю ще зі шкільних років. Але пристрасть до мистецтва нинішній головний художник театру успадкувала від бабусі по татовій лінії.
     — Моя бабуся обожнювала театр, — із захопленням розповідає про минуле Ірина Кліменченко. — Тато любив кінематограф, збирав фото акторів, а бабуся переписувалася з театральними акторами. Вони надсилали їй листівки, вітали з Днем театру. Бабуся була дуже творчою, хоча працювала начальником паспортного столу в Охтирці. І хоча там не було професійного театру, вона знайшла себе як актриса у самодіяльному театрі при будинку культури, часто їздила до театру в Суми. Вона дуже полюбляла прикраси, шалі, шарфики…Коли бабуні не стало, я отримала доступ до її комоду, де зберігалися усі ці скарби. Нині такі меблі бачу лише у музеях.
     Тож одним із каналів передачі інформації на генетичному рівні Ірині дісталася любов до театру, іншим – її працездатність та риса глибоко занурюватися у вивчення питання, що дійсно її цікавило. На перший погляд це тендітна жінка із щирою посмішкою на обличчі, та як впевнено крокує до висот професійного зростання! Аналізуючи своє творче становлення, вона згадує постійні труднощі, які вимагали від неї сили, наполегливості, боротьби. Та завжди перемагало прагнення досягти мети, займатися тим, що близьке й до душі.
     Саме тому її портрет можна змалювати не в акварельних чи пастельних тонах, а широкими олійними мазками. Не даремно, як зізнається сама Ірина Георгіївна, вона любить малювати кістю, фарбами, щоб був «соковитий» мазок, відчувався розмах. Говорить, що для графічних робіт потрібна охайність, яка їй не притаманна.
     Ще у шкільні роки Ірина віддавала перевагу художній школі перед звичайною.
     - Я й досі пам’ятаю нашого викладача — Михайла Григоровича Бондаренка. Він був схожий на Миколу Гоголя зачіскою, носом, от тільки набагато вищий оригінала, худий, завжди замислений. Ми його боялися, — пригадує Ірина Георгіївна. — Він проводив дуже цікаві уроки, багато нам розповідав, у нього були мистецькі журнали. Сам багато читав і нам показував, вводив у творчу атмосферу, вчив мислити, знати, цікавитися мистецтвом, виховував із нас особистостей.
     Також, вона завжди чекала повернення додому батька, який приносив з бібліотеки книги по мистецтву, репродукції картин відомих художників. Тому, логічним було рішення після закінчення школи їхати до Харкова навчатися у художньому училищі, адже з цим було пов’язане все її життя. Та у долю втрутилися батьки, а точніше мама, яка надзвичайно переживала за хворобливу донечку, тому радила залишитися у рідному місті і підшукати собі тут виш.
     — На архітектурний факультет мені вступати не хотілося, бо не дуже полюбляла креслення, — зізналася художниця. — Тому я вступила у Кременчуцьке педагогічне училище на заочне відділення, а працювати пішла у дитсадкок. Мені доручили ще з однією вихователькою молодшу групу. Хист малювати дуже допомагав, адже постійно потрібно було готувати наочний матеріал для малечі, робити стенди, шукати цікавинки, щоб утримувати увагу дітей.
     Для сором’язливої дівчини, яка по характеру більше інтроверт, відкриті заняття з малюками були каторгою. Але спілкування з дітьми надзвичайно допомогло у подальшій роботі в театрі над створенням декорацій до дитячих вистав. Ірина Георгіївна, тісно спілкуючись з ними, вивчивши їхню психологію, на власному досвіді переконалася у твердженні, що для дітей потрібно робити краще, ніж для дорослих. Вони не пробачають неправди та загравання з ними.
     До речі, саме на новорічному святі у дитсадку, де працювала майбутній головний художник, вона вперше познайомилася з легендою полтавського театру, провідним актором, нині народним артистом України Василем Голубом.
     Для мене робота у дитячому садку була школою спілкування з людьми, — розповіла Ірина Георгіївна. — Гюго писав, у людини три характери: той, що їй приписують оточуючі, той, що вона сама собі приписує, і той, що є насправді. У той період мені довелося вийти зі своєї мушлі, де мені завжди було комфортно і спокійно, де я могла годинами сидіти малювати, не порушуючи атмосферу розмовами. Я поринула у галасливий, наповнений кожного дня новими відкриттями, дитячий світ.

 «Дітей не можна перевтомлювати одноманітністю»

    Після розповіді про роботу в дитячому садку, хочеться звернутися до втілення казкового світу Іриною Кліменченко на сцені Полтавського театру ім. М.В. Гоголя.
     — Треба вчити дітей сприймати дійство, яке правильно вибудоване по кольору, по звуку, - переконана головний художник Полтавського театру. – Коли ставиш для дітей, потрібно чітко усвідомлювати психологію дитину, враховувати, що найперше вона сприймає картинку.
     Однією з перших дитячих вистав для Ірини Георгіївни на сцені полтавського театру став «Доктор Айболіт» (2007 р.). Це музична казка, над якою вона працювала разом із режисером Олександром Любченком. У цій виставі був простір для втілення фантазії художника, тому кожна сцена – це нова «сторінка» відомої казки, що «оживала» завдяки декораціям, переносила кожного разу в різні місця дії.
     — Цікавою по сценографії вийшла музична казка «Бременські музики» (2009 р.), де використали музичні символи, — розповіла Ірини Георгіївна. — Оркестр сидів на сцені як придворний. Куліси розмалювали як музичні дороги, на них був нотний стан. Намагалися створити образ дороги, вимощеної нотками, по якій ходили світом «бременські музики». Диригента одягли у перуку, всім пошили нарядні бантики. Також казковості додавали об’ємні дерева, зроблені на сітці, що давало змогу глядачам поринути у казковий музичний ліс.
     Казку створила Ірина Кліменченко і у виставі «Новорічні пригоди Маші і Віті» (2014 р.). Все дійство побудоване на зміні місця дії засобом обертання сценічного кола. З одного боку – світлі ялинки, добрі герої, розписна пічка, яблунька, з іншого – темний ліс, темні ялинки, «жива» хатинка Баби-Яги, що стоїть на курячих ногах переодягненого персонажу, болото Лішака. Також на сцені задіяно місток, що відділяє реальний світ від казкового. Для зорового образу вистави художником створено розписні куліси, що нагадують візерунки, які малює мороз на вікнах будиночків.
     — Увагу дітей постійно потрібно завойовувати, адже вони звикли відволікатися на яскраве, на зміну місця дії, обставин, в яких відбувається дійство, - ділиться секретами головний художник полтавського театру. – Головне – не перевтомлювати дітей одноманітністю, вибудовувати виставу по темпоритму, враховуючи вік глядача.

«Мене по життю веде Господнє провидіння»

     Попрацювавши три роки з дітьми, життєвий шлях повернув на іншу стежину. Розпочалося з того, що під час відпустки Ірина додатково влаштувалася у кінотеатрі «Колос» художником. Працювати допомогло навчання у художній школі, де її навчили творчо сприймати світ. Ця робота стала ковтком свіжого повітря, радість повернення до творчості була безмежною. Потрібно було писати великі щити – реклами фільмів. З ентузіазмом виконувала нові обов’язки, вірячи, що життя людини не залежить від неї самої, і її веде вперед Господнє провидіння.
     — Пам’ятаю свою першу роботу — «Маленький купальщик» із Луї де Фюнесом, — пригадує Ірина. — Я написала своїми улюбленими кольорами: «Маленький» — жовтим, «купальщик» — синім. Щит на ранок повісили, але потім він раптом зник. Виявляється, директор, щоб мене не образити, сам вирішив замалювати жовті літери, яких не було видно, синьою фарбою. Саме тут познайомилася з «художнім світом» Полтави, бо у приміщенні кінотеатру було декілька майстерень іменитих художників міста – Підгорного, Сербутовського, Журбія, Володька, Мозока. Я бачила їхні роботи, ходила на виставки. З роботою у цьому кінотеатрі також пов’язана цікава історія. За тиждень треба було зробити 4 великих рекламних щити. Продумувала малюнок за сюжетом фільму і малювала. Одного разу якийсь поціновувач мого мистецтва вночі викрав рекламу на тканині фільму «Найчарівніша і найпривабливіша» розміром 1,5 м на 3 м!
     У цьому колі художників Ірина Георгіївна познайомилась і з Галиною Рідною, яка на той час була начальником художнього цеху театру ім. Гоголя. Вона стала своєрідним наставником молодої творчої особистості, допомогла розібратися у собі, у ставленні до мистецтва, привила любов до українського, познайомила ще молодого митця з українською культурою.
     — У Рідної була серія робіт за гоголівськими творами —чорти з хвостами, русалки в українських віночках та костюмах, — пригадує Ірина Георгіївна. — Рідна – це окрема віха мого життя, це творче прозріння, це спілкування, що привело мене у 1991 році до театру.
     Тут вона пройшла шлях від художника-декоратора до головного художника (з 2008 року). Починала працювати під керівництвом завідуючого постановочною частиною Анатолія Дубіна та головного художника Володимира Геращенка. Тут проходив і теоретичний курс освіти художниці, адже постійно «змушена» була давати оцінку роботам подруги Галини Рідної - говорити про свої відчуття, давати поради:що вдало, а над чим ще варто подумати.
     Почалася нова віха у житті Ірини Кліменченко. Вона відчула, що повинна отримати освіту, вчитися. Разом із дівчатами з художнього цеху вступила до Полтавського педагогічного університету на спеціальність культурологія та образотворче мистецтво.
     Особливо запам’яталася художниці робота з режисером Романом Вальком – молодим, але грамотним режисером, який привносив у вистави національний колорит, багато розповідав про культуру, чим захоплював художницю. Він поставив у театрі вистави «За двома зайцями», «Біла ворона».

«Яким би талановитим не був художник, прийшовши до театру, повинен пристосуватися до зовсім інших законів»

     Спостерігаючи за роботою художника Кліменченко, не важко зрозуміти, що вона живе мистецтвом. Годинами може говорити про улюблених художників епохи модернізму, арт-нуво. Серед них Клімт, Врубель, Муха.
     — У дитинстві я любила читати фантастику, можливо звідси тяжіння до інших світів, — зізнається художниця. – Так і театр, сцена для мене – це реальний світ, але в іншому варіанті, це ілюзорна історія, де всі предмети, речі, розписи – інші, вони повинні бути синкретичними, розкривати ідеї режисера, доповнювати їх, інколи – пояснювати, наштовхувати на асоціативний ряд. Яким би художник талановитим не був, прийшовши до театру повинен пристосовуватися до зовсім інших законів. Це бачення в іншій площині, інша творчість. Хоча, залишається той же колір, ті ж форми. Колись у театрі прийнято було робити гарні розписні задники, до чого залучалися видатні художники такі як Васнєцов, Полєнов, Сєров. Зараз перед художником стоять інші завдання, вкладається інший зміст у предмети, що на сцені. Раніше було достатньо гарно реалістично оформити сцену - поставити дерево, намалювати паркан. Світогляд художників змінився від живописного відтворення дійсності до наповнення кожного предмету, що на сцені, змістом, образністю.
     Важливі засоби для художника в театрі, постійно повторює І. Кліменченко, - це форма і колір. Робота з кольоровою гаммою вистави – дуже складний і цікавий процес. Саме кольором можна передати настрій, відчуття, формою – зміст. Так, наприклад, коли в оформленні використані гострі кути — це може викликати страх, символізувати смерть, щось негативне, і, навпаки, м’які кути – спокій, примирення, розміреність життя.
     — Колір і форма, що використано на сцені, передають глядачу відчуття, що доповнюють ідею режисера, дають певне спрямування для характеру, втілюваного актором, після чого виникає комплексне сприйняття побаченого, — розповідає Ірина Георгіївна. — Інколи режисеру й художнику може здаватися, що робота вдала, але все одно останнє слово за глядачем. Головне завдання художника створити на сцені світ, в якому немає жодного зайвого предмету, а всі вони — ланки одного асоціативного ланцюжка сюжету, який глядач готовий сприйняти зорово.
    До речі, у житті художниця, як і на сцені, полюбляє використовувати жовтий, зелений, помаранчевий кольори. До речі, із сонячними кольорами пов’язане і перше знайомство Ірини зі світом живопису. Коли вона прийшла до художньої школи, першим завданням із живопису було намалювати те, що кожному до вподоби у своїх улюблених кольорах. Тільки згодом, занурившись у вивчення психології, Ірина зрозуміла, наскільки їхній викладач знав особливості дитячої психології, таким чином хотів дізнатися про характери, психологічний стан, їх внутрішній світ. Діти повинні були передати не сюжет, а стан і лише кольором. Можливо, цей момент художниця запам’ятала, й нині надає значної уваги кольору.

«Художник – це співтворець, який деталізує простір, допомагає поставити акценти, що зчитуються потім глядачем»
     

     Художник не обирає режисерів, але у цьому тандемі головне - знайти спільну мову на благо майбутньої вистави. Як зізнається, головний художник полтавського театру, для неї головне - людські якості режисера, діалог на рівних, пошук спільної мови для вирішення вистави у такому ключі, в якому вона буде зрозумілою глядачу. Коли стає зрозумілою головна ідея вистави, якій все підкоряється, починаєш працювати, розмірковуєш над побудовою мізансцен, обговорюєш з режисером всі нюанси простору, що потрібно «оживити» і в якому «оживуть» персонажі. По суті, художник – це співтворець, який деталізує простір, допомагає поставити акценти, що зчитуються потім глядачем.
     - Саме самостійності, здатності відповідати за свою роботу навчилася, працюючи над рекламою до фільмів. Далі, шлях від майстра цеху до головного художника підготував поетапно до глибокої аналітичної співпраці з режисером. Слід зазначити, що початок творчої роботи припадав на роботу у декораційному цеху. Адже, коли приносили ескізи у масштабі один до двадцяти, допускався момент доопрацювання. Починалася праця по пошуку кольору, орнаментів та ін. Але завжди допомагала здатність слухати більш досвідчених людей, вчитися у них, запам’ятовувати особливості роботи.
      Час, коли декорації і костюми створювались за ремарками відійшов у минуле, тому сьогодні, режисер і художник, читаючи п’єсу, шукають новий підхід, щоб відчути текст, настрій. Завдання художника при цьому – знайти концепцію подачі п’єси, яка допоможе глибше розкрити її зміст.
    - Працюючи над своєю першою виставою «Театр» разом із режисером О. Любченком у 2002р., я спочатку не знала, з чого почати. Але потім прислухалася до ідеї режисера, почала розуміти, що він хоче бачити в оформленні сцени та костюмах. Треба було прив’язатися до епохи, дослідити внутрішнє життя акторів. Розуміла, що примадонна – це головна актриса, вона повинна бути центральним персонажем в ігровому костюмі, інші —відрізнятися від неї. Так, у костюмі примадонни переважали пишні елементи, іншим — добирався одяг, щоб підкреслити характери. У цьому мені допоміг текст п’єси. Я вважаю, що все є у п’єсі, всі акценти, а отже треба їх знайти, зчитати як знаки, а не просто проілюструвати.
     Не повинно бути так, що картинка створена художником не відповідає дії, що відбувається на сцені. Це будуть дві різні вистави: поставлена режисером і створена в уявному світі художника. Щоб цього уникнути й повинен бути постійно конструктивний діалог між режисером та художником. Можна представити глядачеві грандіозну декорацію, створену із натуральних матеріалів, з костюмами, цікавими по кольору, але… все це житиме своїм окремим життям.
     — Мені подобається, коли оформлення вистави лаконічне, - говорить Ірина Георгіївна. — Хоча — це не стосується казок. На мою думку, тут треба ставити акцент на костюми, але все ж за декораціями та костюмами не втратити актора, не затьмарити ідею режисера.
     Іншою виставою, яка вийшла у театральний світ від тандему Любченко-Кліменченко — «Моя професія – гість» (2008 р). Промовиста декорація моделювала життя італійської сім’ї. Вона ніби жила на останньому поверсі, в кімнаті з великим вікном. Це було помешкання, що зазвичай знімали бідні люди за невелику плату. З одного боку, сценографія давала якісь побутові характеристики, але по змістовному навантаженню перетворювалася на образну. Красномовною яскравою плямою декорації була постійно розвішана на сцені-балконі білизна, в якій герої заплутувалися, як заплутувалися у своїх життєвих ситуаціях.
      — Я вважаю, що режисер повинен бути відкритим з художником, - переконана головний художник полтавського театру. — Розповісти про всі глибинні почуття, які викликає п’єса. Відкрити куточки в душі, які допоможуть художнику перейнятися його ідеєю. Таким відкритим до спілкування і творчості став для мене режисер, заслужений діяч мистецтв України Юрій Кочевенко, з яким працювала як художник по костюмах при постановці вистав «Тев’є-Тевель» (2009 р.) та «Енеїда» (2010 р.).
     — Коли ставили з режисером Кочевенком, отримала новий досвід, — розповіла Ірина Кліменченко. — Після роботи з цим режисером зрозуміла, як повинна йти робота у співвідношенні режисер-художник. Кочевенко окреслював, яким бачить кожен образ, розповідав свою інтерпретацію, робив аналіз п’єси, впускав мене як художника, у свою історію, свій світ, показував, що хоче побудувати. Окрім цього, це надзвичайно розумна людина, яка ділилася досвідом роботи в інших театрах із різними колективами. Цей досвід для мене виявився дуже необхідним у подальшому. Кочевенко – це режисер-вчитель, в якому поєднався педагог, філософ, психолог. Він зміг підкорити своїй волі цілий колектив, в якому всі творчі особистості - різні, потребують різного підходу. У роботі з Кочевенком мені достатньо було ухопитися за ідею режисера, доповнити його світ своїм баченням.
     Швидко знайшли мову і при постановці «Назара Стодолі» (2011 р.). Це історія кохання, де все дійство проходило у Різдвяну ніч. Основною характеристикою сценографічного вирішення, створеного до вистав режисера Юрія Владиславовича, була монументальність, історична правдивість.
     — Вистава мала деякі елементи казкового забарвлення, адже режисер переплітав у дійстві і різдвяні дива, і колядки, і страшні історії, й ігри, й жарти, - аналізує роботу над виставою «Назар Стодоля» Ірина Кліменченко. — У п’єсі змальовується час перемир’я, але всі люди – сотники, козаки, хлопці і дівчата – персонажі військового часу, тому режисер хотів показати, що і чоловіки, і жінки володіли зброєю, постійно були напоготові. Звідси додана сцена – «гонорові ігри», в якій персонажами демонструвалося вправне володіння зброєю.
     На сцені вибудувані монументальні композиції з оглядовими вежами, списами. Контрастності додавало те, що розповідь йде про кохання та дружбу, але в інший момент - заговорять пушки та гармати. До вистави було створено костюми, з урахуванням соціального статусу героїв - дорогі тканини, особливості тогочасного українського костюму.
Яскравою декорацією і цікавою творчою ідеєю серед доробку художника виділяється сценографія до мюзиклу «Сорочинський ярмарок» (2013 р.). Вся сценографія – це шість ставок на колесах, що обрамлені різнокольоровими стрічками, білими квітами, «складаються» в український вінок. З цього «вінку» як із табакерки, з’являються відомі гоголівські персонажі. Завдяки трансформації цих елементів декорацій змінюється місце дії. Створюється модель сучасного світу – де всі ми персонажі ярмарку, зі своїми переживаннями, де вир життя захоплює у полон, закидає в умовні обставини, змушує приймати рішення. Це своєрідне вертепне дійство, без якого не обходяться народні свята та гулянки. Святковості додають барвисті українські костюми.

«Мені подобається, коли на сцені відбувається рух елементів декорацій, створюється відчуття, що вони «живі»
     

     Навіть для класичних творів художнику вдається знайти сучасне оригінальне сценічне рішення. Воно зазвичай не сприймається як революційне, але так само не є тривіальним. Тому, зараз говоримо про «Безталанну» (2009 р.), українського класика Карпенка-Карого. Цю виставу можна було оформити у стилі корифеїв, відтворивши просто етнографічне дійство. Але режисер Владислав Шевченко вирішив осучаснити цей матеріал.
       — Коли прочитала п’єсу, побачила дуже тісний зв'язок персонажів з природою, - розповідає про роботу над цією виставою Ірина Георгіївна. — Героїня Варка з її експресивністю, культура того часу, молоді люди, вечорниці, їхні традиції проводити вільний час, знайомство, у всіх цих елементах знайшла сценографічне рішення. Вони жили близько до природи, тому мені здалося, що доцільно показати зв'язок із язичеством. А у Варки ще й бабуся чародійкою була. Чаклунство, яке за сутністю своєю ближче до язичества, й повинно було стати основоположним (за задумом режисера) у виставі.
       Декорації цієї вистави були вирішені в монохромних тонах. Від яскравого кольору художник вирішила відмовитися, щоб не затьмарювати гру акторів, що поринали у вир почуттів. Три мальви розташовані трикутником символізували любовний трикутник. Використано було природні матеріали – вірьовки, мішковина, бавовняну тканину. Костюми створено стилізовані, більша частина язичницькі, стилізація під українські, виділялася кольором – червоні буси, вінок, червоні стрічки, платок. Софія – біла голубка, яка звила гніздо, намагалася втримати Гната, тому її вбрання біле з блакитним оздобленням. Варка – пристрасть, вогонь, емоції, кохання, в її костюмі – елементи червоного. Маму Гната художниця одягнула у темні кольори, адже їй властива злостивість, а батька Софії – у світлі тони.
      — Одним із головних символів вистави став міст, — пояснила художник-постановник «Безталанної». — Мені подобається, коли на сцені відбувається рух елементів декорацій, створюється відчуття, що вони «живі», відбуваються трансформації. Тому у виставі широко використані прядки – як символ колеса-життя. Відбувається дійство, крутиться прядка — проходить час, заплутуються стосунки, виплітаються нитки-долі, які переплутуються між собою. Міст – це також і символ сімейного життя. Герої будували стосунки, ходили по містку знайомитись на вечорниці, щоб знайти пару. Коли відбувалася сварка між Гнатом і Варкою – місток між ними роз’їхався, їхні стосунки зіпсувалися через наговір.
       Дещо іншою по зоровому образу та костюмах є вистава «Бог є любов, або Едіт Піаф» (2009 р.). На відміну від попередніх, де сценографія була монументальною, в цьому спектаклі переважає лаконічність.
      — Режисер забажав, щоб декорація до «Едіт» була дуже лаконічною, хотів зіграти на порожній сцені, використавши  лише декілька стільців, - пояснює художник. — Як завжди, готуючись до нових постановок, я почала збирати матеріал. Прочитала книгу, яку написала сестра Едіт Піаф про неї. Після цього в моїй уяві Париж виглядав містом, де на його вуличках і вдень, і вночі, співають. На них збираються матроси, солдати, які й слухають ці пісні. Тому мені хотілося, щоб ця біографічна історія відбувалася у місті, яке «дихає», живе своїм життям.
Щоб створити «живе» місто художниці знадобилася не просто чорна сцена, а малюнок на сітці, який при грі світла й тіні перетворювався на залиті світлом вулиці з багатоповерхівками. Ірина Георгіївна інтуїтивно відчувала, що такий прийом асоціативно нагадуватиме перехід з одної вулиці на іншу.
         — У костюмах використала чорний колір, який любила носити Піаф, - продовжила головний художник театру. — Коли спочатку вона розповідала про своє життя – накинула на плечі білий плащ як символ душі. З біографічних джерел дізналася, що у неї не було смаку, вона не вміла одягатися, але коли починала співати, ніхто вже не помічав її зовнішності. У виставі люди, які її оточували героїню – міми, були декорацією, змінювали картинки дійства. Рішення сцени було аскетичним, щоб не перекривати змістовно простір для роздумів.
        Надзвичайно цікавою і плідною для власного розвитку та набуття досліду стала робота з грузинським режисером Цицино Кобіашвілі.
     — Це людина, з якою з першої зустрічі було легко співпрацювати, - згадує Ірина Кліменченко роботу над виставою «Ханума». — Цицино захоплювалася театром, з любов’ю до оточуючих її людей почала ставити виставу у нашому театрі і завдяки тому світлу, яке вона випромінювала, багатому внутрішньому світу, вистава так легко сприймається нині глядачем. Вона - людина віруюча, приймала всіх людей як братів рідних, не звертаючи уваги на те, що у нас різна мова, мало значення лише виховання, професіоналізм та конструктивний діалог. Цицино – це приклад режисера, який м’який як людина, але при цьому надзвичайно вимогливий до себе та оточуючих. Режисер хотіла показати Україні колорит своєї Грузії, показати, в якому місті вона живе, створити проекцію старого Тифлісу.
     Темперамент грузинського народу вимагав, щоб і на сцені світ був у русі, картини змінювали одна одну. Тому, режисер разом з художником використали прийом ставок – конструкції на колесах з намальованими місцями дії, що вибудовувалися на очах глядачів. З дому Князя глядач переміщувався у сад, потім на базар, чи у будинок Микича.
Ця зміна вималювалася з ідеї вистави: життя – це базар, де торгували коханням, купували, продавали його. Батько продавав свою дочку, щоб отримати статус; Князь хотів одружитися з дівчиною, яку не любить, щоб отримати гроші, і т.д. Костюми створили до вистави яскраві по колориту, на відміну від декорації, що виконана у пастельних тонах. Колорит підбирався по темпераменту та характеру персонажів: яскрава у червоній сукні Ханума, ніжна у рожевих тонах Сона і т.д. Деталі чоловічого костюму перекликалися з українськими жилетами, широкими штаньми, сорочками.
     — Костюм, як і деталі реквізиту, — це ще один важливий штрих виражальних засіб вистави, — переконує Ірина Георгіївна. — Костюм дає можливість зрозуміти епоху, вік персонажу, його характер, його суспільний стан. Головне при створенні костюму — враховувати особливості актора, який його буде одягати. Актори ж також читають п’єсу, обговорюють свої образи з режисером, який ставить їм задачу донести ідею через переплетення характерів, образів. Актори переглядають ескізи, для них важливо знати яким буде костюм, адже від цього може залежати спосіб їхнього існування на сцені. При створенні костюму зазвичай зчитуються особливості фігури актора. Коли герой худий, а його потрібно зробити широкоплечим і гарним, як, наприклад, у «Назарі Стодолі», то ми знайшли таку хитрість і костюм був із декількох елементів – сорочка, камзол, жилет з хутряною обробкою, це додавало впевненості актору.
      Ще важливим аспектом, додає художник, є те, що костюм повинен відповідав історичній правді: «Був випадок, коли костюм з вистави «Мартин Боруля» потрібно було реставрувати, але пошили новий і вийшло, що наймит грав у білосніжній сорочці, у новеньких штанях. Звичайно, я взяла костюм і у декораційному цеху зробили його блідо-сірими, адже у п’єсі сказано, що персонаж ховав хороші речі, а одягав всі заношені. Свитка у нього вся в дірках повинна бути, поїдена міллю. Такі тонкощі надзвичайно важливі для ігрового костюму. А от актори не завжди це розуміють і відмовляються одягати «пристарені» речі. Тому, з акторами потрібно спілкуватися, доносити їм ідею, уточнювати ці тонкі нюанси.

«Мистецтво – воно не для всіх, а коли для всіх – то це вже не мистецтво»

     — Театр для мене – це диво, загадка, інший світ, в якому декорація повинна легко трансформуватися, — зізнається Кліменченко. – Коли закінчую роботу над виставою, подивившись зі сторони, думаю, що це інша людина зробила. Як говорив Тарковський: «Художній образ являється нашою реакцією на непізнання світу», тобто те, що неможливо пояснити, ми виражаємо через художній образ. Моя робота – це мій спосіб вираження внутрішнього світу, того, що мене хвилює. Я переконана, що через театральне мистецтво режисер і художник інтерпретує іносказання, розгадує загадку, яка допомагає зрозуміти світ глибше. Це історії, які вчать людину жити. Звичайно, глядач може не зрозуміти режисера і художника, глядач же різного рівня приходить до театру. Але ж і мистецтво, воно не для всіх, а коли для всіх – то це вже не мистецтво. Театр повинен бути складним, а не ілюстрацією, після якої виходиш з вистави і через 5 хвилин забуваєш про неї. Театр повинен виховувати, підвищувати культурний, духовний рівень, допомагати вирішувати життєві ситуації. Навіть, коли театр показує комедію, там повинні бути моменти, над якими людина задумається, зробить висновки.
     В особистості Ірини Кліменченко поєднується досвід розуму з інтуїтивним сприйняттям світу. А інтуїція, за словами художниці, – це наш досвід, наша пам'ять і робота думок. Конструктивність її ідей зливається у тандем з покликом її серця, що служить міцним підґрунтям у творчості.
     — Я людина терпляча – і в роботі, і у стосунках, — характеризує себе художниця. — Навіть, якщо мене щось турбує, буду переживати у душі, ночами не спатиму, а зовнішньо це ніяк не проявлятиметься. Розумію, що не критикують тільки того, хто нічого не робить. Обов’язково знайдеться людина, якій щось не сподобається. Намагаюся всі питання вирішувати мирним шляхом, адже хочеться, щоб навколо люди жили у мирі, добрі, терпляче ставилися один до одного.
     Ірина Георгіївна аналізує кожен прожитий день. І приходить до висновку, що робота – це її другий дім. Вона зізнається, що коли малює те, що їй подобається, коли працює з кольором, із фарбами – відчуває задоволення.
     — У кожної людини свій характер, своє сприйняття життя, — ділиться міркуваннями головний художник полтавського театру. —Від того, як ти сам до нього ставишся, залежатиме комфортно тобі в ньому буде, чи ні. Бог всіх нас наділяє здібностями, і тільки від нас і нашої волі залежить, як ми їх використаємо. Малювати – це невід’ємна частина мого життя. Для мене дуже важливо, що моя робота, моя професія – мені в задоволення. Це постійний процес пізнання, збагачення досвідом, це творча робота, яка дарує мені сили, натхнення і радість від кожного дня мого життя.

 

Ольга КОВАЛЕНКО
театрознавець,
керівник літературно-драматургічної частини
Полтавського академічного
обласного українського музично-драматичного
театру ім. М.В. Гоголя