Наймолодша в країні на момент присвоєння звання (1999 рік) заслужена журналістка України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, засновниця й керівниця з 29-річним стажем дитячої студії «Разом», журналіст і відеограф Полтавського академічного обласного музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя, поетеса й музикантка. І все це — Наталія Святцева.
Часто її робота, як вона сама говорить, залишається за лаштунками. Сьогодні, в День журналіста України, ми зазирнемо за лаштунки і поговоримо з Наталією про… про все!
Я дозволю собі спілкування із Наталією Святцевою «на ти», бо ми давно знаємо одна одну , десятиліттями були колегами в ТРК «Лтава», а тепер є колегами в театрі.

— Наташо, як у твоєму житті з’явився театр, адже ти була супер затребувана журналістка телерадіокомпанії «Лтава»?

— Уперше з директором Полтавського обласного музично-драматичного театру ім. М. Гоголя Олексієм Андрієнком ми зустрілися влітку 2010 року, і він запросив мене до співпраці з театром. На той час я керувала редакцією в обласній телерадіокомпанії «Лтава». А оскільки я, окрім того що журналіст, маю ще практику операторської роботи і володію відеомонтажем, тобто три в одному, то саме така людина потрібна була театру, щоб висвітлювати його роботу, гастрольні поїздки й створювати відеоконтент.
Мені запропонували поїхати з гоголівцями до Криму на гастролі, а також взяти участь у фестивалі «Кримський ковчег», що організовував Кримськотатарський академічний музично-драматичний театр, директором якого був Білял Білялов. Це було моє перше завдання в театрі. Я, звісно, дуже хвилювалася. Адже коли мене познайомили з Олексієм Андрієнком, мені здалося, що він дуже прискіпливо на мене дивився, можливо, я мала не дуже солідний вигляд, на його думку. Але Олексія Миколайовича заспокоїли, мовляв, це заслужений журналіст України, не хвилюйтеся. Та і я це запрошення сприйняла як велику відповідальність. Поїздка до Криму стала для мене своєрідним стартом роботи з колективом полтавського театру ім. Гоголя.
Таким чином, окрім моєї основної роботи, у мене з’явилася додаткова, яка теж мені дуже сподобалася. Це — виствітлення діяльності коллективу, вистави, поїздки тощо. Можливо, це було не так часто, як потрібно. Але трапився 2018 рік, коли майже всіх працівників ОДТРК «Лтава» у зв'язку з реформою суспільного мовлення скоротили. І я тоді отримала офіційне запрошення працювати в театрі імені Миколи Гоголя і створювати відеоконтент.

— Знаючи тебе, ти з головою занурилася в роботу…
— Ми давно мріяли про те, щоб усе, що я знімаю, поєднати під однією назвою, а в мене в голові вже багато років вертілося: «Гоголь-рампа, Гоголь-рампа». І ось 2018 року рубрика «Гоголь-рампа» набула офіційного статусу. З того часу вийшло вже 256 випусків — щотижневих інформаційних відеорозповідей про те, чим і як живе театр.
Звісно, коли ти займаєшся виготовленням відеопродукту, то параллельно з інформаційними випусками доводиться знімати паспорти вистав, фіксувати постановок із різними складами акторів. Взагалі, робити звітні, рекламні ролики, знімати різноманітні моменти життя театру.
Останній рік з'явився, як на мене, цікавий і добрий проект — портрети артистів у різних ролях, їхні монологи, діалоги — саме те, що глядачам запам'ятовується, що вони виносять із театральної зали. Ці моменти залишаються назавжди, їх можна переглядати і згадувати, хто зіграв ту чи іншу роль, з вуст якого персонажу пролунали ті чи інші слова. Адже кожна вистава для певного глядача є знаковою не лише грою улюблених артистів, а й самою постановкою, мізансценами, фразами, музичним супроводом тощо. Вони стають своєрідними візитівками тієї чи іншої вистави. Ось такі візитівки закарбовані в проекті «Легендарні образи».

— Здається, проект «Гоголь-рампа» є унікальним серед театрів України?
— Так, це єдиний періодичний авторський проект. Сьогодні він має потужний, стильний і водночас традиційний вигляд у своєму збереженні історії театру. Нині інформаційна індустрія поділена на дві категорії: перша — це збереження інформації, і друга —повідомлення, короткострокова інформація, емоційна або прив'язана до тієї чи іншої дати.
Контент соціальних мереж дуже швидко розвивається, без нього сьогодні не можна уявити площину існування того чи іншого об'єкту, організації, підприємства тощо. У цьому є потреба. Але паралельно з цим залишається категорія інформаційно-пізнавальних матеріалів, що зберігають історію в певних часових відрізках. Так, проект «Гоголь-рампа» відображує життя гоголівців не в короткомиттєвій блогерній фіксації, а в історичному проміжку.
Зізнаюся чесно, мене запрошували з двох театрів інших міст України робити те, що я роблю в нашому театрі. Значить, такий проект помітний і дуже необхідний.

— Упродовж дуже довгого часу ти працювала в обласній телерадіокомпанії «Лтава», а це залишає значний слід у житті. Чи з легким серцем сьогодні ти можеш назвати себе «гоголівкою»?

— Думаю, що я могла б назвати себе «гоголівкою» ще до мого офіційного працевлаштування в театрі. Адже я, ще працюючи на «Лтаві», вже почала вростати серцем і душею у по-хорошому ненормальну театральну площину і зрозуміла, що мені це настільки подобається, що вже не можу без цього обійтися. Працювати нелегко. Я розумію, що виконую роботу трьох людей: здійснюю зйомку, стенографую і хронометрую відзнятий матереріал, пишу сценарій і монтую відео. Але я щиро вдячна Олексію Миколайовичу Андрієнку за те, що саме він 14 років тому познайомив мене з театром, що повірив мені, а я повірила в цю неймовірну атмосферу.

— По суті, в тебе змінилися полюси. Спочатку основною роботою була студія «Разом» на «Лтаві», а театр ішов додатковим бонусом. Тепер головний у твоєму житті театр, а студія «Разом» — це давня любов.

— 2018 року керівництво Суспільного запропонувало мені залишитися на «Лтаві», з їхніх слів, як універсальному солдату. Але новому мовленню не була потрібна моя студія «Разом». А я не могла зрадити дітей.
Ми іноді жартуємо, що я поєдную в собі два театри. Так, основна моя робота — це створення відеоконтенту в Полтавському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. М. Гоголя. Але є ще діти, з якими я працюю вже 20 років поспіль і якими опікується Полтавський академічний театр ляльок під керівництвом Тетяни Вітряк.
Сьогодні «Разом» — це не моя основна робота, але часточка мого серця. Я безмежно вдячна директору обласного музично-драматичного театру Олексію Андрієнку, який поважає цю частину мене, моїх «разомівців». Діти, які ходять займатися до інформаційного центру «Разом», можуть безкоштовно відвідувати вистави нашого театру. Я рада, що вони насичуються театральною атмосферою, вчаться любити театр.
Я дуже люблю театр. Це — безліч людей, безліч історій, безліч моментів — від того, як неймовірно красиво вмикається люстра у фоє театру і до оплесків глядачів, від того, хто грає на сцені і до того, яка потужна команда створює все те, що бачить глядач.

— А серед усього — і твоя є робота.

— Так, моя робота теж за лаштунками. Мій відеопродукт може тривати навіть всього 2-3 хвилини. Сторонній швидко перегляне і не зрозуміє, який обсяг роботи було зроблено, щоб ці 2 хвилини з'явилися на екрані. Це може бути п'ять зйомок, наприклад. Такою є праця журналіста.

— Чим приваблива журналістська професія, так це, мабуть, подіями, в яких журналіст бере безпосередню участь, неймовірними людьми, з якими зустрічається. Що пам'ятним є для тебе з довгої низки журналістського стажу?

— Проживаючи життя театру (даруй за тавтологію), багато моментів мене просто вражали. Я людина, яка цікавиться більшим, ніж є перед моїми очима. Але сьогодні особливо гострі і хвилюючі відчуття виникають, коли я пригадую співпрацю театру й Чорноморського флоту України, наші поїздки до Криму, до наших моряків. Я піднімалася на великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський», який щойно на той момент повернувся в Україну після виконання миротворчої місії в Лівії і який 2014 року захопили російські війська внаслідок анексії Криму, а в березні 2024-го ракетою вразили ЗСУ.

А ще разом із головним редактором газети «Вечірня Полтава» Оксаною Клочко ми були останніми журналістами, які 2011 року побували на прикордонному кораблі «Полтава». Ми були свідками того, як цей корабель готували до продажу, зрізали з нього гармати, все військове обладнання і зафарбовували напис «Полтава». Ми спілкувалися з останнім капітаном цього корабля, у мене є унікальні зйомки тієї події. Від побаченого тоді мені до горла підступав клубок. Так Україна втрачала свою міць. Це, мабуть, і є ті події, що мене найбільше вразили в моїй роботі.

— Ти ще займаєшся творчістю. Як ти розтягуєш астрономічну добу, щоб усе встигати?

— Сьогодні працюю над другою книгою моїх поезій, що незабаром, сподіваюся, побачить світ. Мені здається, що Бог кожній людині дає якісь дари, а потім спостерігає за тим, що вона буде з ними робити. Я пишу. Мені це подобається. Подобаються концерти, поетичні вечори, проекти, що я реалізую на сцені нашого театру та на інших майданчиках. Це значна частина мого життя, я відчуваю підтримку однодумців.
Але є основна робота. І я маю доволі високий рівень відповідальності. Тому якщо під час роботи у мою голову лізуть різні думки, які варто було б зафіксувати, у моєму пріоритеті залишається театр і та робота, де від мене залежить щось більше, ніж вірші.
У мене є вірші, що закінчуються так:
І не шукай чужих оцінок.
Своє життя підносиш ти
Лиш там, де коїш гідний вчинок,
Щоб проти совісті не йти.