5 жовтня свій 50-річний ювілей відсвяткував актор та режисер Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М.В. Гоголя, Олександр Любченко.
     Олександр Віталійович - творча особистість, для якої головне не зупинитися на досягнутому, відчувати рух життя, бути сучасним. Він зміг себе реалізувати у різних творчих проектах, заслужити повагу колег та любов глядачів. Дехто згадає його Чорта («Ніч перед Різдвом»), Бабса («Тітонька Чарлі»), Шельменка («Шельменко-денщик»), хтось Голохвастова («За двома зайцями»), Ігоря («Різдвяні мрії старої діви»), Князя Вано Пантіашвілі («Ханума»), інші – ще когось у його виконанні. Але в кожному з цих героїв була частина актора – різнопланового, інколи веселого, інколи сумного, але завжди – глибоко, оригінального, думаючого.
    Доробок ювіляра говорить сам за себе, а про життєві принципи, кращі моменти в житті, гумор та улюблені речі говорить сам Олександр Віталійович.
    — Олександре Віталійовичу, Ви відсвяткували свій 50-річний ювілей. Що вважаєте найголовнішим досягнення на даний момент?
    — Моє головне досягнення — це те, що я займаюся улюбленою справою, роблю те, що подобається не лише мені, а й людям із якими працюю, глядачам, які приходять на вистави. Але найголовніше досягнення – це моя сім’я, любляча дружина, улюблена донька. Вони на першому місці, професія – на другому. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    Я з дитинства знав, що стану актором. Спочатку виникало бажання бути двірником. Я часто вставав рано вранці і прибирав двір. Хотів робите те, що приносить радість людям, тобто корисну справу. Потім як у всіх – самодіяльність у школі, проводили вечори. Так цей шлях і привів мене в акторську професію. Думаю, я не помилився, бо щоразу, виходячи на сцену, переконуюсь у цьому.
    — Були наставники, які підказали, яку саме життєву стежку обрати? Як розпочалося акторство?
    — У мене сім’я абсолютно не театральна. Трудова інтелігенція, батьки все життя пропрацювали на заводі. Хоча у моїй біографії теж був момент (який тривав десь близько місяця), коли я спробував працювати на заводі. Вставати о 6-й ранку, о 7-й вже бути на роботі, виявилося не прийнятним для мене, адже я по натурі лінива людина. Зрозумів – не моє.
    Перші кроки в акторстві припали на 79-80-й роки , коли потрапив до народного театру Якова Орлова. Тут зустрів свою майбутню дружину (Тетяна Любченко нині також працює у полтавському театрі, провідна актриса, — авт.). Коли повернувся після армії, вступив до Харківського інституту мистецтв. Роки навчання запам’яталися, адже мені пощастило і з хорошими друзями, і з хорошою компанією, і з прекрасним викладачем Олександром Григоровичем Беляцьким. Він був на той час художнім керівником Харківського театру ім. Т. Шевченка, тому після закінчення інституту весь наш курс із дипломними виставами взяли на роботу до цього театру. До речі, зі мною теж так сталося, коли я став художнім керівником полтавського театру набрав свій перший акторський курс у нашому Полтавському музичному училищі. Після випуску мої студенти Анна Харченко та Тимофій Зінченко прийшли працювати у театр.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    — У Вас в арсеналі багато різнопланових ролей, чому вирішили ще й у режисери податися?
    — В один момент мені стало тісно в акторській професії. Зрозумів, що роки йдуть, а я ще можу щось сказати. Ще будучи актором, починав ставити. На перший погляд, грати та ставити вистави, викладати здається складно, складається враження, що це втомлює. Насправді – ні. Коли тобі те, що ти робиш, подобається – все по-іншому. Хоча, я дуже полюбляю свій диван (жартує). Якщо я ставлю виставу, то для цього не обов’язково бігти на площадку. Робота проводиться до того, як приходжу на сцену: знаю, що повинно вийти, що хто повинен зіграти. Звичайно, не виключаю момент імпровізації актора. Робота не замикається на території від репетиції до репетиції. Такий у мене підхід. Я шукаю в собі: продумую поведінку героя, аналізую образ, його вчинки. Це, безперечно, приходить із досвідом. І так не лише в театрі – це життєва істина. 
    — Ви почали говорити про студентів, яким викладає у музучилищі. Скажіть, можна сучасну молодь чомусь навчити, привити їм смак до мистецтва?
    — Я дітей дуже люблю. Вони допомагають не зачерствіти у цій професії. З ними постійно потрібно тримати себе у формі. Якщо ти перестаєш бути цікавим молоді, вона взагалі на тебе не зверне уваги. З ними треба говорити однією мовою, але не опускатися до їхнього рівня. Ти повинен бути готовий до кожної зустрічі з ними у душі, у мозку, бути сучасним. 
    Із мудрих хтось сказав: навчити людину не можна, можна показати їй шлях. Я даю своїм студентам один матеріал, розповідаю одне й те ж усім, учу правди на сцені, органічності. Хто скільки візьме – це вже інше діло. Головне – хотіти бути у цій професії, це так і у всьому. У будь-якій справі бажання – найголовніше. Я завжди займаюсь тим, що мені цікаво. Навіть гроші не стануть стимулом узятися за нецікаву справу.
    — Актор, виходячи на сцену, та режисер, ставлячи вистави, «витягує» зі здавалося б простих речей – вічне. Які теми близькі Вам, із чим виходите до людей і чого, як на Вашу думку, ніколи не пробачить глядач? 
    — Театр повинен бути сучасним своїй епосі. «Жити» у своєму часі, розмовляти зрозумілою людям цієї епохи мовою, думати з ними в одному ключі. Публіка не пробачить брехні, неправди. Якщо хочеш викликати співпереживання або думки з приводу того, що робиш, ти повинен, як мінімум, не дратувати глядачів своїм непрофесіоналізмом.  
    Хоча я сам веселий по життю – не люблю комедій. Люблю тишу, люблю тиху, спокійну бесіду з розумним співрозмовником. Найбільше мені імпонує жанр ліричної комедії, тому й на бенефіс обрав виставу «Занадто весела ніч»у цьому жанрі. На початку цієї вистави все дуже смішно, весело, а у фіналі – сумно, до сліз... Хочу, щоб люди, які приходили до театру, отримували не лише задоволення і сміх, а замислилися над серйозними речами.
    Давайте я назву своїх улюблених письменників і тоді ви зрозумієте, що я люблю у цьому житті. Люблю Германа Гессе – це мій улюблений письменник, Кобо Абе, Булгакова, з поетів – Пушкіна, Бродського. Я люблю серйозні речі, які не асоціюються зі мною, дехто навіть скаже – не личать мені. Думають, що я веселенький хлопчик, балагур, який усіх веселить. Можу, звичайно, бути й таким, але в душі у мене інше…

 

 

 

 

 

   

 — Олександре Віталійовичу, у кожного актора мабуть є ролі, які стали етапними у творчому шляху? Які Ваші? Є омріяні, але ще не зіграні?
    — Я ще багато не зіграв того, що, як мені здається, я міг би зіграти. У кожного актора є ролі «у столі», деякі з них вже ніколи не зіграєш, бо час пішов. Грати безкінечних героїв-коханців мені вже не цікаво, це стомлює. У цьому випадку я не отримую задоволення. Тому інколи – це антреприза. Наприклад, я довго не погоджувався в антрепризному театрі грати роль Понтія Пілата. Лише рік тому спробував побути Воландом. Є моменти, коли хочеться зіграти роль, що тобі цікава. Саме такою була ця роль.
    Про те, що «в столі» не говоритиму. Це складно, це в думках. Із тих ролей, від яких отримував задоволення у цьому театрі, це (коли був молодим) – Бабс у «Тітоньці Чарлі», Ігоря в «Різдвяних мріях старої діви». Мені подобався «Вишневий сад». Я сам його й поставив, тому не личить про нього розповідати. Але це була незвична робота, працював по-іншому, намагався відійти від традицій українського театру. Увійти у чехівську атмосферу спочатку було складно, але я бачив, що акторам подобається. Взагалі, мені подобаються «об’ємні» ролі.
    — Ви згадали народний театр, в якому розпочали свої перші кроки як актор. Зараз продовжуєте з ним співпрацювати?
    — Так, але там зовсім інша специфіка. Збираються люди – аматори, які просто люблять театр. Раніше таких було більше. Всі приходили пограти в театр, поспілкуватися. В роки незалежності все змінилося: у кожного не вистачало часу на це, потрібно було працювати, заробляти на життя, у кожного сім’ї. Нині раз чи два на рік випускаємо виставу. Остання прем’єра – «Ревізор», до речі, дуже цікава вийшла, оригінальне художнє оформлення.
    — Я так розумію, інша специфіка і у антрепризного театру, в якому ставите, граєте…
    — Антреприза – це рух, там постійно обновлюються вистави, їх багато, вони різні. Немає моменту, коли ти можеш дозволити собі розслабитися. Постійно знайомишся з акторами, в яких різний рівень, різне ставлення до професії. З ними цікаво працювати, бо у них гарна школа. В антрепризі у мене з’явилися двоє дуже хороших друзів. Це Анатолій Кот та Саша Семчев. До речі, Толя приїздив грати у моїй бенефісній виставі абсолютно безкоштовно, навіть, прилетів за власний рахунок. Крім того, що він професійний актор, ще й дуже гарна людина.

 

 

 

 

 

 

 

 

    

— Ви надзвичайно плідний актор, у Вас багато ролей. Різні сфери творчої діяльності. Вірите в таке поняття як натхнення, чекаєте на нього, щоб вийшла кращою робота?
    — А як без натхнення! Я тільки на нього й сподіваюсь… Тому до останнього дня нічого не роблю (жартує). Чекаю, щоб само народилося, в якийсь момент приходить легке прояснення, чи то від Бога, - і все стає на свої місця. Я вже говорив, що лінивий, але моя професія вимагає постійного руху вперед. Я люблю, щоб було зручно. Жарти жартами, але це так і в житті повинно бути – зручно у всьому. Тобі повинно бути зручно у професії, щоб було комфортно, не через силу. На сцені зручно у костюмі, щоб взуття не муляло. Атмосфера повинна бути зручна і добра, або, хоча б без ненависті. Адже я люблю всіх, хто мене оточує! Навіть, ворогів…. Вони не дають розслабитися. З цього приводу у мене є дві улюблені фрази: Коко Шанель — «мені плювати, що ви про мене думаєте, я про вас не думаю взагалі»; і Карла Чапека — «критика — це те, що було не так, як би зробив я, якби вмів». 
    - Критика критикою, давайте краще до приємних речей. Свій день народження Ви провели на сцені, з людьми, які Вас поважають, товаришують із Вами. Чекали від них особливих подарунків? І взагалі, любите подарунки? 
    — Чому ж таїти, люблю подарунки! Одне можу сказати, мені все одно, який це подарунок. Головне – що від душі і зі змістом. Минулого року мої студенти, а тепер актори нашого театру Аня і Тіма принесли мені багато повітряних кульок, прикрасили гримерку. Це було дуже зворушливо, приємно. 
      Мені подобається як отримувати подарунки, так і дарувати їх іншим. Тому бенефіс – вистава – це теж був подарунок усім і кожному. А для мене головний подарунок — це те, що живі мої батьки. Я їх дуже люблю. Мені пощастило: я виріс у любові, пощастило з сім’єю — живу в любові з дружиною, донькою. Це найважливіше, так легше і цікавіше жити, так все встигається і все виходить у цьому житті!

 

 

Джерело: Ольга Коваленко, Полтавський вісник № 41 (1317), с. 5.