Нещодавно провідний актор Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя Олександр Любченко отримав звання «Заслужений артист України». Про свій шлях до цього звання, творчість, життя у театрі й поза ним Олександр Віталійович розповів нашому виданню.

 

– Олександре Віталійовичу, сьогодні ви – знаний актор і режиссер, маєте багато вдячних глядачів, вас люблять і поважають поціновувачі театрального мистецтва. А як усе починалося?
– У мене в родині не було нікого, хто б був пов'язаний з мистецтвом. Мама і тато – інженери, працювали на заводі «Знамя», тож не можу сказати, що продовжив справу когось із близьких. Правда, тато брав участь у художній самодіяльності, співав. Сам же творчістю почав цікавитися у старших класах школи. Уже будучи дев’ятикласником, почув про існування в Полтаві народного театру яким тоді керував Яків Борисович Орлов. Саме ця людина і стала моїм першим педагогом у театральному мистецтві. Під його наставництвом я зробив свої перші кроки, що зрештою і привели мене у професію. Я дуже вдячний йому за науку, як і всім своїм учителям. Тепер я керую цим народним театром, і він носить ім’я Якова Орлова.

 

 

 

– Пам’ятаєте свою першу роль?
– Звичайно! Я потрапив у народний театр саме тоді, коли він святкував свій 25-річний ювілей. Ми показували уривки з різних вистав. І от в уривку з вистави «Барабанщиця» я зіграв піонера, котрий партизанив у фашистському тилу. Це був мій перший вихід на сцену.

 

– Чим зараз живе народний театр?
– Зараз, звичайно, складніше працювати. Раніше був інший час. Він теж був не багатий, але тоді самодіяльне мистецтво краще фінансувалося, профспілки дуже допомагали, шилися костюми, готувалися декорації до вистав. Нині ж важко утримувати ситуацію і збирати вистави. Але мене тішить той факт, що зараз до нас приходить багато молоді. І це не тільки ті, хто безпосередньо бере участь у виставі, а й дуже багато молодих у залі під час вистав.

 

– Повернімося трохи назад. Отже, після школи ви вирішили пов’язати своє життя з театром і вступили у Харківський інститут мистецтв ім. І.П. Котляревського?
– Це сталося не відразу. Після отримання атестату про середню освіту я мав «зазор» по часу до армії, встиг з червоним дипломом закінчити ПТУ№1, здобувши фах слюсаря-інструментальника, та попрацювати трохи на заводі разом з батьками. Але потім зрозумів, що це – не моє. Тому після армії поїхав з товаришем вступати до Харкова на театральне відділення.

 

– А як батьки поставилися до вашого рішення?
– З розумінням. Звичайно, мама переживала і хвилювалася. Напевно, вона ще й думала про те, вийде у мене чи ні. Адже в акторстві, як і в будь-якій професії ти маєш або бути кращим, або не братися за це взагалі. Що стосується тата, то він мене по-чоловічому розумів, адже я мав шукати своє місце в житті.

 

– Розкажіть про свої студентські роки, будь ласка.
– Хочу насамперед сказати, що мені дуже щастило на вчителів. Інститут не став винятком. У нас зібрався дуже сильний курс під керівництвом Олександра Григоровича Біляцького, який був художнім керівником харківського академічного театру імені Т.Г. Шевченка.Ми стали його першими та останніми студентами. Крім того, що у нас був такий прекрасний наставник, нам ще пощастило й у тому, що в інституті йшли постійні ремонти, театральне відділення на вулиці Сумській знесли, і ми постійно їздили по місту: туди – на фехтування, туди – на вокал, а от вся майстерність проходила у театрі. Тобто, фактично, с першого курсу ми як актори «зростали» в тому творчому середовищі, спілкувалися з артистами, вибігали десь у масовках. І така атмосфера допомогла нам краще зрозуміти театр з середини, адже ми не навчалися у «тепличних» умовах, а відразу побачили і відчули його життя.

 

– Якими були перші кроки після закінчення навчання?
– Весь курс, за винятком трьох людей, узяли на роботу у цей же театр. Обидві наші дипломні вистави, які ми поставили, а це були «Зірки на ранковому небі» та «Мина Мазайло», увійшли в репертуар театру.

 

Пам’ятаю наші перші гастролі. Тоді на підході був 1990-ий рік, уже починалися суспільні хвилювання, неспокій, на горизонті маячив розпад СРСР. І от ми поїхали до Львова на місяць, саме стільки тоді тривали гастролі. Там перших пару тижнів у театріімені Марії Заньковецькоїми грали весь наш репертуар, а потім усі вистави зняли і йшов тільки «Мина Мазайло», причому щодня було по дві вистави: зранку та ввечері. Ми після виступу навіть не переодягалися, бо були настільки стомлені, що й не передати. Відпочивали і знову виходили на сцену.

 

– Чим була зумовлена така популярність цієї вистави?
– Розумієте, тоді вона була дуже актуальною. Адже мова йшла про національну самоідентифікацію. Через гротеск і сатиру у виставі викривалися суспільні антиукраїнські явища наприкінці 20-х років XX ст., висміювався великодержавний російський шовінізм. Тому у Львові ця вистава «вибухнула». Я там грав дядька Тараса, котрий виступав за мову й усе українське, а його постійно за це висміювали. Проте мій персонаж викликав дуже глибоку повагу у місцевих театралів, а колеги, котрі грали моїх «опонентів», навіть казали мені за кулісами: «Саша, у нас таке відчуття, що нас зараз поб’ють».

 

А потім ми приїхали у Харків і перший театральний сезон на великій сцені відкрили саме цією виставою. Зрозуміло, що у Львові і Харкові відношення до теми, показаної у виставі, дещо відрізнялося. І от коли був уже поклон і ми всі вийшли до глядачів, із залу вибігли на сцену двоє людей з жовто-блакитним прапором і стали праворуч. З балкону хтось вигукнув «Ганьба шовіністам», їм у відповідь пролунало «Ганьба москалям», і зал завівся. Згодом мій один старший товариш сказав мені такі слова: «Сашо, знаєш, коли ти поставиш свою найкращу виставу? Коли після неї глядачі поб’ються!» І на прикладі тієї ситуації у Харкові я зрозумів, наскільки сильною була та постановка. Вона влучила в «десятку» тогочасних настроїв. Якщо вже говорити відверто, то у режисурі, у театральному мистецтві взагалі дуже важлива актуальність того, що відбувається: переживань, емоцій, ідей. До речі, «Мина Мазайло» і досі йде у Харкові.

 

– Маючи успіх у Харкові, ви все ж зробили вибір на користь Полтави. Чому?
– Насправді Харків ніколи не був моїм містом. Незважаючи на те, що я там прожив, провчився і пропрацював десь років сім, мене завжди тягнуло додому, бо моя батьківщина – це Полтава.

 

Зі свого досвіду скажу, що для мене місто – це, перш за все, люди. От Львів, наприклад, це для мене той будинок за рогом, де живе мій товариш, а вже потім – божественна архітектура, європейські трамваї, затишні кав’ярні, оперний театр. Те ж можна сказати і про Харків.Він для мене асоціюється з багатьма прекрасними людьми, я багато чому там навчився, багато чого відчув і побачив, багато чим зобов’язаний йому.

 

– Олександре Віталійовичу, ви зіграли дуже багато ролей, починаючи від Чорта у «Ночі перед Різдвом» і закінчуючи Петром І в «Останній любові Гетьмана». Яку роль чи ролі любите найбільше? І чи взагалі є вони –
улюблені ролі?
– Так, є, хоча їх мало. Я багато кого зіграв. Навіть була роль білого Мишеняти у виставі про кота Леопольда. От ви уявляєте мене Мишеням?! Я люблю всі свої ролі, крім одного моменту. Є ролі, які ти часто граєш, і вони тобі вже не цікаві. Мені, наприклад, не цікаві герої-коханці, яких я зіграв мільйон разів. Навіть більше скажу: ролі «хорошистів» мені взагалі малоцікаві. Набагато більше інтересу викликають негативні персонажі, злодії, навіть та ж Баба Яга.

 

Я люблю етапні ролі. Вони складні, вимагають віддачі, але це захоплююче. Так мені цікаво було грати Ігоря в «Різдвяних мріях старої діви», Бабса у «Тітонці Чарлі», князя у «Ханумі», кілька ролей в оперетах.

 

– Вас не запрошували у фільми?
– Ні, не запрошували. А щоб бігати по кастингам, напрошуватися кудись… Ні, це не для мене.

 

– У чому, на вашу думку, полягає успіх актора? Не секрет, що випускників театральних вишів багато, але відомими стають далеко не всі.
– У професіоналізмі!

 

– І тільки?
– Насамперед! До якогось моменту ти ростеш як людина, а потім маєш чимось запов­нювати нішу всередині. І ти заповнюєш її або усіляким сміттям, або чимось важливим. Саме тому потрібно, аби на сцені були професіонали. І якби так було всюди, наше життя було б якісно інакшим.

 

А ще актор не може бути дурним. Він повинен багато читати, багато знати. Справа в тому, що розумний дурного зіграє, а дурень розумного – ніколи! Він буде бундючитися, надувати щоки, а глядач просто відвернеться і вийде із зали.

 

Тому коли я іноді зустрічаю акторів, які мало цікавляться якимись речами (їх небагато, але вони є), мені їх просто шкода. Своїх студентів я, наприклад, спрямовую на те, аби вони читали якомога більше.

 

– Ви й актор, і режисер. Що вам ближче?
– Не можу сказати однозначно. Навіть коли я не ставлю виставу, а просто граю, то часто інтерпретую, «допомагаю» образу свого героя, правда, за умови, що це не йде врозріз з ідеєю режисера.

 

Загалом же у мене все врівноважено: в театрі я зараз тільки граю, а зі студентами театрального відділу Полтавського музичного училища ім..М.Лисенка та у народному театрі ми ставаимо вистави. До речі, цього року випускаються мої студенти, і я набиратиму новий курс.

 

– Ваша професія якось допомагає у повсякденному житті?
– Звичайно допомагає! Правда, я намагаюся не змішувати театр та життя, бо це різні речі. Кажуть, що ти повинен бути справжнім на сцені, проживати роль. І це так, інакше тобі ніхто просто не повірить. У стосунках з людьми я можу вести себе як завгодно: жартувати, театрально говорити на застіллях чи у кабінетах у начальників. Внутрішньо я дуже вільний і не люблю заглядати комусь у рота. А от особисті стосунки – це для мене святе. Взаємини з дружиною, дитиною, татом і мамою, друзями – це найголовніше і найважливіше. Там театральність не потрібна. Справжнє театром не підміниш.

 

– Як ви відпочиваєте поза сценою?
– Відповім банально – я відпочиваю на дивані, особливо після вистави, коли ти віддав усі сили й емоції глядачеві. Я прекрасно розумію офісних працівників, чи тих, хто трудиться, скажімо, на заводі: їм хочеться активного відпочинку. Мені вистачає руху, свята та феєрверків у роботі. А поза нею я не люблю шуму і маскарадів, мені миліші тиша та спокій.

 

– Ваша дружина Тетяна – також акторка. Важко уживатися двом творчим людям?
– Тетяна – божественна акторка! Незважаючи на свою тендітність, вона має вражаючу глибину, талант, велику душу. А що стосується уживання… Знаєте, коли я був художнім керівником театру, було складно. І тоді ми з Тетяною домовилися, що в театрі ми говоримо про театр,а вдома про це забуваємо. Крім того, ми обоє ще викладаємо у музичному училищі ім. М.В. Лисенка.

 

– А де ви познайомилися?
– У народному театрі. Тетяна навчалася на економіста, але потім зробила вибір на користь театру. Я свого часу допомагав їй готуючи до вступу у Харківський інститут мистецтв.

 

– Як ви оцінюєте сучасного глядача?
– Мені дуже приємно, що зараз такий глядач, що зали знову повні. Пам’ятаю, як починаючи з 1997-1998 років були відміни вистав, бо приходило чоловік 50-100. Зараз, слава Богу, люди потроху повертаються до мистецтва. Приємно бачити у залі багато молоді. Загалом, скажу я вам, радує нинішня молодь. Навіть у театральній сфері є цікаві нові обличчя. Сучасна юнь дуже внутрішньо рухлива і вільна. Мені, щоб бути таким вільним, як вони зараз, потрібно було отримувати догани, набивати шишки. А вони не знають того страшного часу, коли художнику, наприклад, кажуть, що малювати, а режисеру – що ставити. Вільне мистецтво можуть творити тільки вільні люди.

 

– Що для вас означає звання, яке ви отримали?
– Я не скажу, що мені це неприємно: мені це приємно! Про те, що воно потрібне, мені говорили ще,коли я був художнім керівником. Просто приходили люди, які були налаштовані тебе любити в принципі, бо ти ж начальник. І вони не розуміли, чому начальник не має звання.

 

Вважаю, що своїм званням я зобов’язаний рідним, друзям, колегам, педагогам, тим, хто зробив мене якісно кращим. Але відкрию просту істину: на сцені звання не грає. Ти повинен підтвердити його своєю роботою. А так можна бути орденоносцем, мати купу звань, але бути ніяким актором.

 

А ще я щасливий від того, що моїм мамі і татові це було дуже приємно.

 

– Зворушливо…
– Я дуже люблю бути сином, у якого є батьки. І мені приємна їх турбота. От мені 51 рік, а мама й досі запитує, чи я не голодний, чи одягнувся тепло, чи ще щось. Для мене родина – це головне. І я хочу побажати людям знайти у житті саме те, що стане головним для них. Тоді вони віднайдуть внутрішній спокій і гармонію!

 

– Щиро дякую вам за розмову і бажаю подальших успіхів!
Джерело: Полтавський вісник, Оксана Ханас.