Сміливим кроком починаймо новий рік!
     Із таким побажанням і таким же сміливим кроком зайшли в перший робочий день до редакції газети «Село полтавське» справжні Дід Мороз і Снігуронька. І навіть найбільші скептики були змушені повірити в існування цих казкових героїв, а отримали змогу поставити каверзні питання, відповіді на які хотіли дізнатися з дитинства. Серед них було й таке: чим займається Дід Мороз та Снігуронька, коли закінчуються зимові свята? Виявилося, що в них надзвичайно насичене і яскраве життя, адже в образи Діда Мороза і Снігуроньки майстерно перевтілилися головний режисер та актриса Полтавського академічного музично-драматичного театру імені М. Гоголя Влад Шевченко та Анна Харченко.

     У дитинстві всі беззастережно вірять у Діда Мороза та Снігуроньку, чекають їх і мріють побачити, коли вони покладуть подарунки під ялинку. Через деякий час настає пора сумнівів, і доводиться констатувати сумний факт: Діда Мороза і Снігуроньки не існує. Але, подорослішавши, люди знову починають грати в цю гру, тепер уже зі своїми дітьми, з неабиякою впевненістю переконуючи їх в існуванні добрих чарівників. 
     Як відомо, у новорічні свята відбуваються неймовірні чудеса і здійснюються найзаповітніші мрії. Тож нещодавно навіть найбільші скептики редакції «Села полтавського» були змушені повірити в існування казкових героїв. Адже цими святковими днями справжні українські Дід Мороз і Снігуронька завітали в редакцію газети, аби привітати журналістів із Новим роком та Різдвом. 
Цей казковий дует знають у багатьох дитячих садочках та школах, а ще дітвора, яка під час новорічних свят побувала на головній ялинці області.
– Це велике щастя, коли ти можеш подарувати краплинку казки, в яку вірять маленькі оченята. Найголовніше – з любов’ю виходити до дітей. Вони відчувають цю доброту і так створюється диво, – розповіли чарівні гості.
За плечима у цих Діда Мороза та Снігуроньки більше ніж десятирічний досвід перевтілення в казкових персонажів. За цей час вони встигли переконатися в тому, що найголовніше – виконуючи почесну місію, вірити в казку та чудеса, а ще дарувати радість. Прийшовши в редакцію «Села полтавського» Дід Мороз та Снігуронька прихопили з собою не тільки подарунки, а й веселощі та гарний настрій. Тож, зустрівши чарівних гостів, весь колектив «Села полтавського» радо водив хоровод навколо ялинки, співаючи відому з дитинства пісеньку про ялинку, жартували, ділилися з Дідусем Морозом найзаповітнішими мріями, а ще мали змогу поставити каверзні питання, відповіді на які хотіли дізнатися з дитинства. Серед них було й таке: чим займається Дід Мороз та Снігуронька, коли закінчуються зимові свята? Виявилося, що в них надзвичайно насичене і яскраве життя, адже в образи Діда Мороза і Снігуроньки майстерно перевтілилися головний режисер та актриса Полтавського академічного музично-драматичного театру імені М. Гоголя Влад Шевченко та Анна Харченко.
Це молоде покоління гоголівців, які повні енергії, нових, креативних ідей, із позитивним поглядом на життя, а ще чималими здобутками, про які вони розповіли нам уже «без масок» і театрального гриму.

     – Владе, Аню, чим запам’ятався Вам рік, що минув?
     Анна Харченко: – Для мене, як і минулі, 2015 рік став знаковим та відзначився кількома прем’єрами. Це, по-перше, вистава «Мить життя», з якою ми їздили на фестиваль у Коломию. Про цю роботу ми почули схвальні відгуки від Героя України, заслуженої артистки СРСР Ади Роговцевої. А закінчився 2015 рік неочікуваною, але надзвичайно визначною прем’єрою «Лісової пісні» Лесі Українки, де я зіграла роль Мавки. Дякую режисеру за можливість доторкнутися до такого матеріалу. Адже на сьогодні цю роботу я вважаю вершиною моєї професійної майстерності.
     Влад Шевченко: – А в мене почався 2015 рік дивовижно. Я його зустрів у зоні АТО разом з артистами театру. З ними ми їздили з новорічною концертною програмою для бійців, які захищають кордони нашої держави. Бій курантів ми почули у Нацгвардій, далі поїхали по блокпостах. І схід сонця зустріли на горі Карачун у Слов’янську. Взявши швидкий темп на початку року, ми не зупинялися ні на хвилину, тож подарували глядачам кілька прем’єр, про які розповідала Аня. До слова, це актриса, з якою я люблю працювати, тому і «Мить життя», і поновлення «Лісової пісні» стали результатом нашої спільної роботи її як актриси і мене як режисера. Та, мабуть, найбільш знаковою й несподіваною подією року, що минув, стало присвоєння мені звання «Заслужений діяч мистецтв України». Та найприємніший для мене не сам факт вручення, а те, що творча рада одноголосно проголосувала за рішення висунути мене на присвоєння цього звання. Такої підтримки я не очікував. Адже ви повинні зрозуміти, колектив театру – творчий, і кожен актор – це людина досить амбітна з власними поглядами… Так і має бути. Інакше колектив не буде творчим. Тому отримати визнання у творчого колективу досить складно. Я кожному вдячний за підтримку. Для мене звання «Заслужений діяч мистецтв України» – це велика довіра, визнання моєї роботи на рівні держави. Але це ще й відповідальність. Ти собі просто не можеш дозволити, як кажуть, працювати в півноги. Результати роботи повинні відповідати рівню і статусу. Звання отримане в такому віці (Владу Шевченку 34 роки – авт.) не дає права почивати на лаврах, а, навпаки, ти повинен далі не зупинятися, щоб втримати оцю високу планку. Це безмежна відповідальність насамперед перед собою».

     – Чи пам'ятаєте, коли вперше зустрілися з театром? Як це було? Чи багато Ви знали про професію актора до приходу в театр? Зокрема Ви, Владе, наскільки мені відомо, в театр прийшли працювати актором, а вже потім стали режисером?
     Влад Шевченко: – Мені соромно в цьому зізнатися, але вперше професійний театр я побачив, навчаючись на режисера, на третьому курсі Гадяцького училища культури. Приїхавши в Полтаву на конкурс читців як представник Гадяча, вирішив не повертатися додому того ж дня, а залишитися на вечірню виставу в Полтавському музично-драматичному театрі імені Миколи Гоголя «За двома зайцями». Після неї я потрапив за куліси і взяв автограф у Катерини Філатової та Валерія Івакіна, який у моєму записничку написав: «Дасть Бог, можливо, колись разом попрацюємо». Цей запис зберігаю й досі. Потім я закінчив Гадяцьке училище культури, за розподілом потрапив на роботу в Полтавський обласний ляльковий театр. Проте, будучи далеким від специфіки театру ляльок, почав шукати інше місце роботи, прийшов до театру, де випадково відразу зустрівся з тодішнім художнім керівником Олександром Любченком і попросився до нього на прослуховування. Він мене півтори години слухав, після чого сказав, щоб наступного дня приходив на репетицію, де я отримав першу роль Жака Простака в опереті «Крихітка». Тоді партнерами по сцені для мене стали Жанна Северин та Юрій Попов, на жаль, нині вже покійні, а також Олександр Зазимко, Олександр Любченко, Наталія Магда. І далі все закрутилося-завертілося… А в 2008 році, будучи студентом другого курсу режисерського факультету Київського університету імені І. Карпенка-Карого мені запропонували поставити на полтавській театральній сцені виставу «Лісова пісня» Лесі Українки. Після її прем’єри мені запропонували посаду режисера-постановника. 
      Анна Харченко: – Моя перша зустріч із театром відбулася в дитинстві, коли ми разом із мамою і сестричкою ходили спочатку до лялькового театру, а пізніше й до обласного музично-драматичного театру імені М. Гоголя на вистави для найменшого глядача. Мені завжди подобалося спостерігати за мистецтвом перевтілення акторів на сцені в яскраві образи. Будучи дитиною, я мріяла стати однією з них і зіграти в майбутньому Попелюшку, тоді не знаючи, що пройде зовсім небагато часу і з цією роллю я дебютую на сцені Полтавського театру. А цьому передували роки навчання в Полтавській школі мистецтв, де азам акторської майстерності мене навчали заслужений артист України Віктор Мирошниченко, Єлизавета Орлова та Валентина Мельник. Моя мама досі пам’ятає слова нині покійного Віктора Опанасовича, який сказав про мене: «У Вашої дитини велике майбутнє. Вона обов’язково стане артисткою!». Його слова стали пророчими, й у важкі часи додавали мені сил рухатися далі.
      – Хто найбільше вплинув на Ваше режисерське та акторське становлення?
     Влад Шевченко: – Ще зі школи я не знав, як цьому вчать, але чітко знав, що буду режисером. Я народився і навчався в селі Попівці Миргородського району, де не було театрального гуртка, але був хор, куди я й ходив співати. У старших класах сам почав організовувати якісь вечори чи заходи. Мама моя свого часу закінчила Харківський інститут культури за спеціальністю бібліотекар. Проте за фахом попрацювала один рік і потім, як її обрали секретарем сільської ради, так усе своє життя пропрацювала на цій виборній посаді. Закінчуючи школу, я думав: мама навчалася в Харківському інституті культури, і я туди поїду. Але вона сказала: «Синочку, вибач, не має грошей навіть на квиток, поїдеш ти в Гадяцьке училище культури». Коли я приїхав туди на День відкритих дверей, то був приємно вражений затишком, особливо запам’ятав аудиторію №13, у якій розміщена учбова сцена, де й донині збереглися естетика театру та його дух. За весь час навчання я там проводив дуже багато часу, навіть залишався ночувати. А зробила з мене режисера, навчила, дала розуміння цієї професії викладач режисури Ніна Назаренко – дивовижної душі людина. Вона нам говорила: «Режисурі чи акторству не можна навчити, але можна навчитися». Тобто, якщо ти будеш пробувати, набивати гулі, але вставати і йти далі, то в тебе вийде. І я пробував… Основу своєї професії отримав у Гадяцькому училищі культури і сьогодні їжджу туди з гордо піднятою головою, адже там мені відкрили стежку в мистецький світ.
     Анна Харченко: – Безумовно, в становленні мене як актриси головну роль зіграло подружжя артистів театру імені М. Гоголя Олександра та Тетяни Любченків, які були моїми викладачами в Полтавському музичному училищі імені М. Лисенка. Вони навчили мене, що головне в акторській професії – це правда, віра в те, що ти робиш і живі емоції. За вісім років роботи в театрі я вдячна долі за те, що мала змогу працювати з різними режисерами та акторами. Серед них головний режисер театру Владислав Шевченко, режисер Юрій Кочевенко, артисти театру Василь Голуб, Юрій Попов, знову ж таки Тетяна та Олександр Любченки, Володимир Морус, Маргарита Том, Богдан Чернявський. Кожен із них у більшій чи меншій мірі вплинув на ріст моєї акторської майстерності.
     

     – Відома актриса Фаїна Раневська казала: «Я не визнаю слова« грати ». На сцені треба жити». Аню, чи погоджуєтеся Ви з цією думкою? Як впливають ролі на Ваш характер? Чи змінює роль Вашу поведінку в житті?
     Анна Харченко: – Мене навчили на сцені жити життям тих образів, які я граю, їхніми емоціями і почуттями, інакше глядач не буде нам вірити. Але це лише на сцені. Поза нею, яку б роль не грала: чи то Софія в «Безталанній» Івана Карпенка-Карого, чи Мавка в «Лісовій пісні» Лесі Українки, я ні в якому разі не переношу їх у повсякденне життя.

     – На Вашу думку, що у виставі залежить від режисера, а що від актора?
     Влад Шевченко: – Якщо взяти механічний годинник, скажіть, будь ласка, яку детальку можна з нього прибрати, щоб він і надалі справно працював? Жодну. Так і в нашій роботі всі взаємопов’язані. Не буде режисерської вказівки – вистава не вийде. Адже яким би талановитим не був актор, це буде просто декламація сюжету. У свою чергу, яким би геніальним не був режисер, але якщо актор не включиться і не зрозуміє, чого прагне режисер, нічого хорошого не вийде. Тому між акторами і режисером має бути металевий симбіоз.

      – Чи залежить акторська гра від життєвих взаємин із тими акторами, з якими доводиться грати?
     Анна Харченко: – Звісно, ні! Хоча я була свідком таких явищ. На мою думку, вони породжуються відсутністю акторської професійності. Коли ми виходимо на сцену, все, що існує поза її межами, повинно на час вистави зникнути.
 

     – Владе, з ким цікавіше працювати: з метрами сцени, у яких можна чомусь навчитися, чи з молодими акторами?
     Влад Шевченко: - З професіоналами. Це ніякими віковими категоріями не вимірюється. Актор може пропрацювати все життя в театрі, але бути випадковою людиною в професії. І, навпаки, молодий актор – зворушливий, з очима, що горять, хоче працювати і робить це набагато якісніше й відповідальніше за інших.

     – Чи не найбільший резонанс у театральному житті області викликала вистава «Мить життя». Звідки з’явилася ідея звернутися до цієї п’єси? І в чому секрет її успіху?
     Влад Шевченко: – Я цю виставу вперше побачив у театрі на Лівому березі в Києві. Вона на мене справила неймовірне емоційне враження. Окрилений, тієї ж ночі я знайшов цю п’єсу, перечитав її, після сесії приїхав у Полтаву і запропонував поставити її на бенефіс Сергія Прокоповича. Проте вона йому не сподобалася. І так вона в мене пролежала на поличці тривалий час. Потім будучи на гастролях у Чернігові, я знову її побачив. Тож сповнений нових вражень, взявся за постановку п’єси на полтавській театральній сцені. У цій виставі є те, чого немає в жодній іншій інтерпретації цього твору – це сильний акторський ансамбль. Упевнено можу сказати: зараз досить складно знайти драматургію, яку театром ми не змогли б підняти. До речі, у цій виставі для мене по-новому прозвучав актор нашого театру Тимофій Зінченко, який у «Миті життя» грає роль ведучого. Я знав, що він глибокий драматичний актор, а ця вистава, на мою думку, стала для нього знаковою сходинкою удосконалення його творчого розвитку. Він зумів знайти оту золоту середину, і йому вдається тримати всі дії та події. Ще однією причиною того, що «Мить життя» отримала такий резонанс, є те, що в нас у театрі дуже давно звучало живе слово, досить часто воно ховалося за дією, видовищем, піснею. Це жива вистава, яка розповідає історію кожного з нас. І це підкупає глядача. Там порушується одвічне питання: у чому сенс життя? Прийдіть на виставу, і ми вам розкажемо.
     Анна Харченко: – У сучасному житті так мало справжніх емоцій та почуттів, що люди втратили здатність радіти простим речам, як-то велика родина, яка збирається за одним столом, перше кохання, навколишній світ…Головна героїня вистави Емелі, яку мені пощастило зіграти, запитує в режисера: «Скажіть, чи є такі люди, які розуміють, що таке життя, поки вони живі?» На що той їй відповідає: «На жаль, ні! Можливо, святі або поети щось розуміють…». Ця вистава дає змогу поглянути на себе зі сторони, серед її персонажів кожен знайде себе. А ще вона вчить нас цінувати кожну мить свого життя, адже вона безцінна.

     – Хто виступає в якості критика Вашої творчості? Чи самокритичні Ви? 
     Влад Шевченко: – Дуже болюче питання. Скажу відверто, я не можу адекватно сприймати критику. Не люблю, коли мене хвалять, бо зразу шукаю підступ. На жаль, у нас у Полтаві немає кваліфікованих критиків. Говорити просто сподобалося чи ні. Це не серйозно. Критика повинна бути конструктивною і конкретною. Цьому люди вчаться, є така спеціальність театрознавець. У нас на Полтавську область є дві таких людини. Це завідуюча театральною частиною нашого театру Ольга Коваленко і директор нашого музею Єлизавета Орлова, які мають професійну освіту з цього напрямку. Я досить адекватна людина, тому вислухаю усі критичні зауваження, але залишуся при своїй думці. Має бути таке поняття, як творчий стиль та погляд. Це моє бачення, і спробуйте довести, що це неправильно.
     Анна Харченко: – Я надзвичайно самокритична людина. Це дає мені можливість постійно працювати над своїм самовдосконаленням і рухатися вперед. Та найпершим нашим критиком є глядач, який, як лакмусовий папірець, дає оцінку нашій роботі. Кожного разу після закінчення вистави, коли в залі вмикають світло, по їхніх обличчях ми бачимо: чи зрозуміли вони нас, чи пережили з нами ті емоції та почуття.

     – А яка з Ваших робіт найулюбленіша?
     Влад Шевченко: – Про це не можна казати, бо це те саме, що обирати улюблений палець на руці. Якщо ти робиш виставу, яка тобі не подобається і ти її не любиш, то навіщо за неї брався. Хоча я режисер мелодрами й обожнюю цей жанр.
     Анна Харченко: – Я повністю погоджуюся з Владом. Кожна вистава і роль для мене надзвичайно дорога й цінна. Адже в кожну я вкладаю часточку своєї душі.
     

     – У вік Інтернету та інформаційних технологій які перспективи театру й акторської творчості?
     АннаХарченко: – Як на мене, то театр – це вічне поняття, професія. Це те мистецтво, яке дійсно може чогось навчити, яке може зцілювати душі, яке може виростити цілі покоління. Тут і цікаві сюжети, і несподівані кінцівки. У театрі можна побачити на сцені нас самих, наших сусідів, наше звичайне життя, щоб поглянути на нього збоку і немовби переосмислити, дати собі об’єктивну оцінку. Можна піти в кінотеатр на перегляд фільму, але він розрахований насамперед на візуальний контакт із глядачем за допомогою своєї видовищності. Інша справа – театр. Він передбачає контакт із душею глядача за допомогу ідеї та думок.
     Влад Шевченко: – Ще у Станіславського запитували, яке майбутнє в театру, бо з’явилося кіно, потім телебачення... А нам своє робити. Театр є і буде, тому що тут людина отримує те, чого не матиме ніде більше. Можна піти в кіно, цирк, галерею мистецтв і отримати теж море вражень. А можна прийти в театр, за межами глядацької зали залишити всі свої проблеми, і коли відкриється завіса – поринути в те, що відбувається на сцені. І тоді настане катарсис (емоційне очищення – авт.), коли людина живе й дихає одним повітрям з акторами. Це все неповторна магія театру, яка зачаровує і спонукає знову і знову сюди приходити.

     – Я вдячна за цікаву розмову, й оскільки наша зустріч відбувається під час новорічних свят, тож кілька слів-побажання читачам газети «Село полтавське».
      Влад Шевченко: – Бажаю читачам «Села полтавського» віри в себе. І якщо є мрія, ідіть, повзіть, летіть в її напрямку і хоч щось робіть, бо сама вона не прийде і не дасться. 
       Анна Харченко: – Нехай новий рік порадує усіх Вас приємними сюрпризами! Як різними є всі пори року, так нехай настільки різноманітним буде кожен день у Вашому житті! Будьте успішними! А колективу «Села полтавського» щиро бажаю і надалі такого ж переконливого слова, читацького визнання, натхнення й невпинного руху вперед! 

Джерело: Село Полтавське, №1 (1235), 13 січня 2016 року. Євгенія Валько. с. 8.