Цього року «Слов’янські театральні зустрічі» закривала фантасмагорія від Полтавського академічного обласного театру ім. Гоголя «Майстер і Маргарита», зрежисованої Сергієм Павлюком. Очікувано був аншлаг, очікувано дивитися було цікаво та було на що.
      Візуалізація окремих підтекстів була чіткою та гротескною, та й загалом можна відзначити оригінальність інтерпретації полтавського режисера. Однак із врахуванням смислової потужності першоджерела, переповненості смисловими кодами, які передбачають суб’єктивне осмислення реципієнта, постановка трохи звужує простір особистісного осмислення запропонованих підтекстів.

 

     Гра з хронологією

 

     Режисер дотримався хронології, запропонованої в романі. Проте родзинкою вистави став уніфікований символізм трьох сюжетних ліній, що функціонують у різних хронотопах. Зокрема, мантія пурпурного кольору, яка мала б бути на плечах римського прокуратора, кидалася в очі глядачам червоною підкладкою шинелі чекіста. Хрест, на якому розіп’яли Ієшуа Ґа-Ноцрі, був представлений дерев’яним стовпом для електромереж. Біля в’язня чергували працівники Надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією та саботажем тощо.

 

      У постановці застосували ефект «розповіді в розповіді», що зробило фрагментарну історію цілісною та логічною. Іншим вагомим об’єднувальним сюжетні лінії фактором був уведений у смисловий дискурс меседж, що всі імперії падуть.

 

      Політичні підтексти та ствердна недосказаність

 

     Власне, полтавська варіація «Майстра і Маргарити» відрізнилася досить яскравим політичним підтекстом. Це було продемонстровано як на рівні декорацій та реквізиту, так і в інтерпретації окремих сюжетних поворотів. Зокрема, акцент зробили на остраху Маргарити від спостерігачів за прославляючою режим демонстрацією. Цей епізод на контрасті з іншим був малопомітним, проте задав тон розумінню драми більше в площині суспільній, ніж міжособистісній.

 

      Фінальна сцена стала особливо ефектною. Адже перед глядачами представили імітацію голів відомих тиранів у скляних ємностях. Крапку у виставі поставили за допомогою порожньої банки, яка тільки чекає на своє наповнення. Дуже цікаве рішення, адже водночас стверджує головну ідею постановки про нестабільність навіть найсильніших державних формувань і лишає прозорий натяк на надію щодо подальшого розвитку подій, проте в реальному житті.

 

        Хаотичність та мімічна статика як елементи упорядкування сприйняття

 

      Принципові моменти вирізнялися за рахунок штучно створеного хаосу: під час діалогів головних героїв проходили демонстрації за «мир-труд-май». Ключові сцени відбивалися другорядними масовими інтермедіями, що демонстрували публічні покарання, розстріли, доноси. Усе те, що передавало головні ознаки та поведінкові тенденції часу.

 

      Якщо звертати увагу на міміку акторів другого плану, то вона була статична та витримана, нагадувала обличчя неживих, роботизованих істот. Цей прийом підкреслив апеляцію на бездушність системи і відсутність у ній розуміння людини як індивіда. У той же час міміка головних персонажів на контрасті виглядала яскравіше та реалістичніше.

 

      Перебивання такими інтермедіями головної сюжетної лінії апелює до ще однієї важливої думки. За будь-яких обставин та режимів, на тлі суспільного завжди розвиватиметься щось особисте. Воно або буде нагадувати щось показове та тривіальне як банальні дискусії Берліоза та Бездомного, або щось глибоко інтимне, як взаємовідносини Маргарити і Майстра.

 

      Полтавські кроки назад від тривіальності

 

     Стильно обіграли втілення Бегемота. Актор вийшов на сцену із іграшкою кота на руці, яка імітувала ляльку-черевомовця. Це не лише виглядало красиво і не банально, але й символізувало багатоаспектність цього образу.
Цікаво втілили на сцені абстрагованість Понтія Пілата від усього, що відбувається. Персонаж знаходився на задньому плані, тож глядач сприймав його як далеку фігуру. Як героя без міміки, почуттів та яскраво виражених страждань на публіку. Попри це, таке рішення вносило особливий драматизм в осмислення ролі Пілата в загальному тілі історії.

 

      Особливо вдалим рішенням можна вважати відмову від буквальної візуалізації сцени балу у Воланда. Попри ресурси трупи (у виставі взяли участь 70 виконавців), перед публікою були лише Воланд та його почет і Маргарита. До слова, актрису підняли над сценою у залізній кулі, де вона за допомогою звабливої пластики передавала почуття захвату від перевтілення перед початком події, так і королівську велич за рахунок витонченості статичної пози власне під час балу.

 

      Полтавська вистава «Майстер і Маргарита», безперечно, естетична, повністю відповідає законам фантасмагорії, має досить чіткі акценти та вводить свої сюжетні підтексти. Однак досить складно включити нові смислові коди в історію, яка сама по собі ними переповнена й націлена на суб’єктивну інтерпретацію. Як би там не було, на чернігівській сцені полтавська трупа змогла показати видовищну і красиву репродукцію, хай і не до кінця витриману в булгаківській стилістиці.

 

Джерело: Чернігівські вісні Діна ВОНГ. 5 листопада 2017 року.