Завершився 88-й театральний сезон гоголівців. Бурхливо, емоційно, де в чому епатажно — прем’єрою «Лимерівна»за п’єсою Панаса Мирного, яку поставив режисер, заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк ( він же є головним режисером Херсонського театру ім. М. Куліша). І це його дванадцятий спільний проект із Полтавським обласним музично-драматичним театром ім. М. Гоголя. Всього ж Сергій Павлюк поставив уже 133 вистави.
Перед прем’єрним показом «Лимерівни» Сергій Павлюк поспілкувався із журналістами на теми створення вистави, черпання натхнення, ставлення до артистів тощо.

Робота над «Лимерівною»
Я з театром імені Миколи Гоголя працюю більше 10 років. Директор театру Олексій Андрієнко завжди пропонує мені якісь цікаві проекти. Кожного року випускаю виставу, і жодного разу я ще не ставив те, що мені не подобається. Ось і цього разу в лютому мене запросили поставити «Лимерівну» — я погодився.

На фото: Сергій Павлюк (справа) з директором Полтавського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Гоголя Олексієм Андрієнком.

Як довго йшла робота над виставою? Ми з художниками Черкаського обласного музично-драматичного театру Ридванецькими (Сергієм та Наталією — прим. авт.), з якими я теж багато співпрацюю, наприклад, у Полтаві був спільний проект — вистава «Страшна помста», придумали декорацію. Ми створили цікавий образ для вистави: толока, хата, мотузка. Потім приїхав я до Полтави на один день — зробили читку п’єси. Через місяць приїхав іще на два дні — ще читку зробили. І саму виставу ми звели протягом десяти днів. Тиждень без мене працював режисер із пластики Юрій Бусс, ми з ним теж давно й багато співпрацюємо, він теж із Херсона. Це унікальний досвід у мене: інколи витрачаєш місяць-півтора-два на розпрацьовку, мучишся з матеріалом, а тут, коли нитка продумалася, сама вистава — вжиххх! Дуже швидко все відбулося.

Мотузка як символ всього
З мотузки я таємниці не роблю. Це нитка, що допомогла насадити всі епізоди вистави, емоційні стосунки. Це — мотузка з мого дитинства. Хто зі старшого покоління, знає: коли діти були такі неслухняні, як я, і тікали з хати, то їх прив’язували. Я на репетиції згадав цей момент, коли мамця мене прив’язувала мотузкою у дворі, я дуже був непосидючий. Я не кажу, що це було погано, на той час у неї вибору не було. Це моя дитяча травма. І ось ця мотузка створила такий цікавий образ, на який усе нанизується, все відбувається на цій мотузці.

На фото: сцена із вистави "Лимерівна" (зліва направо: Наталя — арт. М. Тіхонова, Шкандибиха — засл. арт. України К. Філатова, Карпо — арт. В. Архангельський). 

Мотузка — це символ всього. Я бачив виставу «Лимерівна» в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Там основним образом є солома, тобто відпрацьований матеріал, а Лимерівна вкінці з’являється у вигляді солом’яної ляльки.
У Панаса Мирного , звісно, немає такого образу. У нього прекрасний текст, п’єса велика, емоційна й актуальна, тому що про стосунки батьків і дітей, любовні трикутники — нічого не змінюється із часом. Ми всі проходимо через млин любові, що нас перемішує, перетирає. Любові не тільки як радості, а й як горя. Це було до нас і буде після нас.

Тригери і граблі
Так краще його, досвіду, не було б! Я відштовхуюся й від життя акторів. Усе, що відбувається з будь-якими персонажами будь-якої п’єси тією чи іншою мірою відбувалося зі мною чи з кимось із моїх близьких. Я як мінімум дотичний до таких проблем. Батьки-діти, кохання, смерть-життя, народження дитини — все це ми проходимо. Професія допомагає мені, і про це я постійно говорю акторам: ви маєте круту можливість не звертатися до психотерапевтів, а все це пропрацьовувати через ролі. Те ж я роблю і з виставами: я пропрацьовую свої психологічні травми, тригери через матеріал, з яким працюю.

Основний меседж, що я роблю в своїх виставах — просити пробачення. Ми впродовж свого життя дуже багато робимо дурниць, про які шкодуємо. Але найважче — попросити за них пробачення. Тому навіть якщо в автора у матеріалі цього немає, я змушую персонажа вибачатися за ті дії, які він зробив. Наприклад, у виставі «Остання любов гетьмана» Мазепа просить пробачення за свої вчинки (в автора цього немає), за те, що не зробив достатньо хорошого, і усвідомлює негідні вчинки.
Сповідь. Для мене це важливо. Я сповідуюся в кожній виставі. Поки працюю, мені стає легше. А потім… Життя триває, продовжуєш знову робити дурниці. Граблі такі — всюди валяються.

… І один день
23 лютого 2022 року в Херсонському обласному музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша відбулася прем’єра вистави «Вічність і один день» сербського письменника Милорада Павича. А 24 лютого…
Мене часто запитують, чи не напророчив я. Не знаю. Це ж не я роблю, а драматурги. Фундамент будь-якої вистави – друматург.
Напевне, така доля цієї вистави, цієї п’єси. Я довго її шукав. Спочатку пандемія заважала її запустити, ми її два роки готували. Потім все-таки наважилися, за місяць зробили цю виставу. І тут… Репетирували вічність, а зіграли один день. Наступного дня — війна. На жаль, я навіть не отримав відгуків від критиків, глядачів.
Ми постійно хочемо поновити виставу. Під час цієї вистави був задіяний увесь театр, всі сцени, всі локації, глядач постійно їх змінював. Але більшість акторів, які грали у «Вічності», стали, на жаль, колаборантами і нині на лівому березі Дніпра працюють на росіян. А багато акторів розкидані по всьому світу. У самому приміщенні театру не можемо грати, тому що Херсон постійно бомблять. Ми робимо спільні проекти в Миколаївському театрі. Інколи граємо у себе в театрі в бомбосховищі.

Актори і люди
Є актор і неактор. Якщо актор відмовляється щось робити, він автоматично робиться неактором. Актор — це універсальна професія. Якщо тебе занурюють у воду, обмазують глиною, багном і це потрібно для образу, для розкриття персонажа, для того, щоб глядач був вражений, — це є твоя професія.
Інколи доводиться стикатися з акторами, які відмовляються щось робити, і я кажу: «До побачення». Драматург створив світ, а режисер його показує через свої призми, тобто це мій світ автоматично. А актори — це фарби, якими я малюю. Якщо фарба засохла і її неможливо відмочити, ти її викидаєш. Тому що вона заважає, не робить досконалою виставу.

На фото: процес підготовки вистави "Лимерівна" — власний приклад багато вартує.

Залежить усе від спілкування з людьми. Я завжди кажу, що я віддзеркалюю вас. Якщо зі мною поводитеся недобре, автоматично отримаєте так само, але в рази більше. Загалом, я починаю завжди з позитива, радості, кайфу, що ось нові люди, можемо працювати. І часто є паршива вівця, яка псує процес. Раніше я дуже реагував, був таким Карабасом Барабасом. Зараз намагаюся бути більш стриманим, тому що це впливає на здоров’я.

За що не люблю театр
Можу сказати, за що я не люблю театр.
Є вистави, які людям подобаються, а є такі, що не подобаються. І найцікавіше те, що коли людина тебе не любить, то що б ти класнючого не зробив, все одно для неї ти будеш поганим. І навпаки: якщо тебе людина любить, то що б ти поганого не зробив, вона скаже, що це все одно класно. І тому мене це дратує в театрі. Мені розповідають про круті вистави, аншлаги, а ти їх дивишся і нічого не розумієш, бо це повна фігня. Але люди йдуть валом, аплодують і кричать «браво», і ти думаєш: а може, ти не тією професією займаєшся, бо твоє ставлення до професії зовсім інше?
А буває, ти робиш виставу чи дивишся прекрасну для тебе виставу іншого режисера, а глядач не ходить. Що тут вдієш!
Я не приховую, що мені доводиться підлаштовуватися під глядачів. Жарти певні. Ось, наприклад, в Кропивницькому обласному музично-драматичному театрі, коли я ставив «Бондарівну» за І. Карпенко-Карим, то у вуста москаля вклав репліку «здесь все так по-домашнему». Я намагаюся робити універсальні вистави, де і гумор є, і поплакати можна, і подумати. Хочу, щоб кожен у виставі знайшов щось для себе.

На фото: у фоє театру перед початком вистави "Лимерівна".

Сучасна драматургія
Є трохи голоду на сучасні хороші п’єси. Але це все індивідуальне сприйняття. Можна поставити погану п’єсу добре. Хоча важко сказати.
Звісно, мені легше працювати з класиками, у них немає претензій до роботи. Сучасні молоді автори пишуть так, щоб було як у житті: нецензурна лексика, насилля, нетрадиційне кохання. Для молоді це популярні теми. Я й не проти такого, але я їх не люблю ставити, хоча ставлю, коли замовляють. А потім доводиться вибачатися перед глядачем, скажімо, за мат на сцені. Ось кілька днів тому відбулася в Миколаєві прем’єра «Перевізник» за п’єсою Ніни Захоженко про окупацію Херсона. Були питання до драматурга, до матеріалу, але взялися за п’єсу як за фундамент, а на ньому побудували свій будинок. Нібито людям подобається.

Від чого залежить успіх вистави
Тільки від мене. Я найпрекрасніший. Це мені сказав психотерапевт так говорити. А насправді всі ці складові: влада, адміністрація театру, актори, гроші — впливають на кінцевий результат. Без грошей ти хорошої вистави не зробиш. Ні, при геніальних акторах можна зробити.

На фото: артисти і режисер — це успіх!

Але є шоу, глядачі звикають до шоу. Коли багато коштів, можна виготовити розкішну декорацію, мати сучасне світло, залучити цікавих, талановитих акторів, прекрасних художників, «живого» композитора. Коли ще є хороша п’єса, а ще талановитий режисер (як я), то тоді все виходить.