Коли Друга світова війна прийшла на нашу землю, Полтавський театр ім. М. Гоголя був на гастролях у Кременчуці. Частину працівників мобілізували, інші готувалися до евакуації. Дехто внаслідок різних причин залишився у Полтаві, на окупованій території.
Ось як описує довгу дорогу гоголівців на Схід 1941 року директор музею театру Ім. Гоголя Єлизавета Орлова у своїй книзі.
«…Початкове евакуаційне призначення було видане до Семипалатинська. Але, коли після довгої виснажливої дороги, що тривала майже два місяці: на парокінних підводах від Полтави до станції Дворічна, а потім на відкритих залізничних платформах до станції Любліно, під атаками фашистських бомбардувальників, під вітром і дощем, — полтавські артисти прибули до місця призначення, на них чекала несподіванка — в Семипалатинську вже працював інший колектив, Київський театр імені Івана Франка. Стало зрозуміло, що треба було їхати далі, але, коли прибули до наступного визначеного місця евакуації, Усть-Каменогорська, з’ясувалося, що і там уже працюють під одним дахом два театральні колективи».
Директору театру Михайлу Лубенцову довелося вести перемовини із місцевою владою, щоб театр, що дорогою здійснював ще й виступи і зрештою опинився у Зиряновську (Казахстан), там і залишився.
Єлизавета Орлова пише:
«Коли артисти прибули на кінцеве місце призначення для роботи до Зиряновська і підбили підсумки цієї довгої виснажливої подорожі, виявилося, що в дорозі було втрачено більшу частину театрального майна – декорацій, костюмів, реквізиту, не говорячи про те, що це була лише купка артистів, більшість яких складали жінки. У дорозі через хворобу відстали від основної групи провідні артисти, художній керівник Родіон Дмитрович Єфименко і його дружина,примадонна Євгенія Селецька. Борючись із хворобою, залишався на посту директор Микола Михайлович Лубенцов. Попереду була повна невідомість і купа проблем, що потребували нагального вирішення – розселення, забезпечення харчування, і, найголовніше, репертуар…
Ситуація з кадрами була критичною. Духовний підйом артистів, щире прагнення приносити користь сприяли активності. Багато хто з них пригадав свої попередні професії, артисти-чоловіки поновлювали вистави і ставили нові. Писали скетчі на основі газетних публікацій, робили нові декорації і розписували їх як художники, жінки з нічого робили костюми; сформувалися і почали працювати виробничі цехи, в масових сценах вистав виходили всі вільні на час вистави працівники…»
Незважаючи на труднощі, лише восени 1941 року Полтавський обласний театр ім. Гоголя здійснив шість постановок, 1942 — чотири, 1943 — сім.
Ось який діючий репертуар 1942 року згадує у книзі директор музею театру Єлизавета Орлова:
«Маруся Богуславка» М. Старицького,
«Наталка Полтавка» І. Котляревського,
«Безталанна» та «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого,
«Дай серцю волю…» М. Кропивницького,
«Сватання на Гончарівці» та «Шельменко – денщик» Г. Квітки – Основ’яненка,
«Соломія» С. Голованівського,
«Платон Кречет», «В степах України» О. Корнійчука,
«Назар Стодоля» Т. Шевченка,
«Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського,
«Кум-мірошник» В. Дмитренка,
«Простак» В. Гоголя,
«Йшов солдат з фронту» В. Катаєва,
«Бувальщина» А. Велісовського,
«Весілля в Малинівці» Л. Юхвида,
«Лимерівна» П. Мирного,
«Мірандоліна» К. Гольдоні,
«Олеко Дундич» З. Каца,
«Тимур та його команда» А. Гайдара.
15 лютого 1944 року полтавський театр повертається на звільнену від нацистів рідну землю.
За роки евакуації, пише Єлизавета Орлова, колектив Полтавського театру імені М.В. Гоголя познайомив трудящих Східного Казахстану з 32 п’єсами, зіграв 670 вистав, під час яких йому аплодували 276200 глядачів. Дано було 82 концерти. Ще 117 культурно-шефських та військово-шефських концертів і вистав, з них 57 концертів — у госпіталях.