Театр — то мова, якою людина звертається до своєї душі, проникає до найпотаємніших її глибин, вмирає й народжується, страждає і сміється, починає по-новому розуміти себе та навколишні сенси.
Таку можливість вкотре мали й полтавці, адже наприкінці першого весняного місяця в Полтавському обласному музично-драматичному театрі імені Миколи Гоголя сталося кілька знакових подій.
26 березня на славетній сцені театру вшановували корифея, народного артиста України Василя Голуба. Виставою «Остання любов гетьмана» артист відзначив свій 80-річний ювілей та 55 років творчого служіння.
А вже 27 березня в Полтавському храмі Мельпомени витав особливий піднесено-хвилюючий дух — прем’єрний! Він відчувався і за лаштунками, і у глядацькій залі. І не дивно, адже саме в Міжнародний День театру гоголівці подарували полтавській публіці свій новий творчий доробок — виставу «Тіні забутих предків» за одноіменною повістю класика української літератури Михайла Коцюбинського.
Привітали театралів із професійним святом і прем’єрою та вручили почесні нагороди заступник начальника ПОВА Євген Кончаковський, директорка Департаменту культури і туризму ПОВА Ірина Удовиченко, заступниця міського голови Леся Марталішвілі, депутат обласної ради Олег Діденко.
Постановочна та літературна частини вистави створювалися у творчому тандемі: Ольга Юшкевич є автором сценічної версії твору, а режисером-постановником виступив заслужений діяч мистецтв України Владислав Шевченко. В основу сюжетної лінії вистави «Тіні забутих предків» покладено палке кохання головних героїв — Івана та Марічки, роди яких смертельно ворогують із діда-прадіда, чиї тіні, немов привиди, завжди стоять між молодими. Співзвучна історія, оспівана ще Вільямом Шекспіром у «Ромео і Джульєтті», набуває нового забарвлення на тлі карпатських гір, але, на жаль, завершується трагічно, як і твір англійського драматурга.

Привідкрив завісу над святая святих — процесом створення вистави — та розповів про свої пошуки, цікаві знахідки і служіння його величності Мистецтву головний режисер театру, заслужений діяч мистецтв України Владислав Шевченко.

— Люди більш старшого віку пам’ятають фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, відтоді склався певний образ і певне ставлення до цього твору. Що вас спонукало й надихнуло повернутися саме до «Тіней…» і, можливо, прочитати по-новому, по-своєму?
— Дуже влучне запитання. Відкрию секрет: із цим пов’язана цікава історія. Я представник середнього покоління, мені 44 роки. Так сталося, що за все життя мені не довелося побачити фільм Параджанова. Коцюбинського я, звісно, читав. Більше того, коли розпочалася робота над виставою, я собі поставив за ціль навмисне не дивитися роботу Параджанова, аби не виникло спокуси взяти собі якусь цікаву сцену, адже дуже важко відмовитися від хорошого. Почали працювати, Ольга Юшкевич написала інсценізацію, а я бачу, що якось не складається, не вимальовується калейдоскоп, вир подій. У цей момент головний художник театру Назар Майструк мені сказав: «Владиславе Олександровичу, подивіться спокійно Параджанова, театрального ви там точно нічого не візьмете, але це кіно вас надихне своєю атмосферою, стилістикою, своїм колоритом. І це правда! Ми сіли з ним і пройшлися детально по кожному епізоду, по кожній сцені. У нашій виставі зовсім інші рішення і трактовки, але в нас є ті сцени, яких немає в Параджанова. Він більше зосередився на містиці й колориті, а ми дослідили наслідковість проблеми: чому прокляття батьків перенеслося на їхніх дітей.
— На чому у виставі зробили акценти саме ви?
— За основу взято, звичайно, літературне першоджерело — твір Михайла Коцюбинського, а на його основі працювала Ольга Юшкевич. Але вже під час постановки я вносив свої правки до тексту пані Ольги, тоді вона його редагувала, доповнювала. Так в нашому тандемі народжувався остаточний варіант тексту.
— За яким принципом ви підбирали акторів?
— Мені це нескладно зробити, адже уже 20 років служу в театрі. Я всю цю молодь приймав на роботу, знаю, хто що може, у кого ще не відкрита перспектива. Внутрішній ритм і темперамент у кожного особистий і, звичайно, хтось більш ліричний, хтось харАктерний. З акторами легко працювати тоді, коли їм подобається те, що вони роблять, тоді вони включаються у творчий процес, виникає синергія, вони йдуть назустріч — і народжується щось нове й цікаве. Це і є творчість. Я ні в якому разі не хочу сказати, що вистава — це заслуга режисера, ні, це — колективна праця. У неї вагомі зусилля вкладені постановниками: художником, хормейстером, балетмейстером, драматургом, артистами та усіма цехами театру, адже до процесу творчо підходили усі: художники по світлу, звукачі, реквізитори, закрійники, швеї, бутафори. Об’єм робіт над виставою виконаний шалений.

— Безпосередньо перед прем’єрою вам хотілося б щось змінити у виставі чи ви цілком задоволені результатом своїх зусиль?
— Ні, мене трошки по-іншому навчали. Вистава — це народження дитини. Тож що ти зміг зачати й яке народити — це твоя дитина, ти її все одно будеш любити. Лукавлять ті режисери, які залишаються незадоволеними результатом своєї праці. Так не роби тоді, якщо ти незадоволений. Якщо я вже відпустив своє дітище у вільне плавання, то воно мені стовідсотково подобається. І чим більшого життєвого досвіду набуває вистава, тим більш самостійною вона стає, а режисер, як багатодітний батько, опікується народженням нових своїх «дітей».
— Цікаво, як ви співвідносите себе з навколишнім світом, яким є ваше життєве кредо?
— Я люблю життя! Намагаюся його жити наповнено кожного дня: радію сонцю, ранку, прем’єрному показу вистави, доброму слову, щирій посмішці. У театрі не працюють — тут служать! Професія, кар’єра — це переважно більша частина мого життя. Я безмежно вдячний театру, що зміг побачити майже всю Україну, ближнє зарубіжжя, адже театр гастролює. Це мій дім, це моє повітря, 24/7 я в театрі, а думками вже в новій постановці. Театр — це моє життя!

Тим часом пролунав третій дзвоник, у залі — повний аншлаг, ще мить — і ми поринемо в хитросплетіння психологічно-лірично-філософської історії. І хоча написана вона 115 років тому, ми будемо шукати в ній свої відповіді та сенси.
Режисер дещо змінив акценти щодо персонажів вистави, додав більшої виразності образам Мольфара, Щезника, Чугайстера, підкресливши тим самим прадавній зв’язок гуцулів із природою, віруваннями, фольклором.
Самобутнє полотно вистави — оригінальний мікс режисерської ідеї, нового прочитання відомого твору, сценографії, акторської гри, вокальних партій, костюмів, музичного та хореографічного оформлення.

Своїх персонажів експресивно та переконливо втілили актори Марія Озерянко (Марічка), Антон Рокита (Іван), Марія Тіхонова (Палагна), Сергій Козубенко (Мольфар), заслужена артистка України Тетяна Любченко (мати Івана), заслужений артист України Тимофій Зінченко (батько Івана), Максим Дашевський (батько Марічки), Наталія Кожухаренко (мати Марічки), Сергій Жмурко (Щезник), Євген Захарчук (Чугайстер), Лідія Кретова (Ворожка). Примари предків — артистки Аліна Зінченко, Аліна Жмурко, Юліана Романова, Наталія Бухарова. Інших персонажів зіграли актори Артем Батрак, Мар’яна Мощар, Володимир Архангельський, Семен Білокінь, Анна Денисенко, Олександр Князь, Роман Шаповал, Артем Лебедєв.

Чіткість ліній та бездоганну пластику демонстрували лісові духи — артисти балету під керівництвом головного балетмейстера Світлани Мельник. Відмінною рисою постановок Владислава Шевченка є органічно вплетені в канву вистави музично-хорові сцени (головний хормейстер Наталія Зайко) та хореографічні епізоди.
Продумані до деталей мінімалістичні декорації, яскраві, насичені світлові акценти вдало підкреслюють увесь драматизм сценічного дійства — так своє бачення сценографії втілив художник-постановник Назар Майструк.
В оригінальних, з етнічними вкрапленнями, костюмах героїв втілені задуми режисера й художника. Цікаво виглядають гуні, кептарі, сорочки, запаски. Проте чіткого дотримання гуцульських особливостей одягу немає, це лиш певна стилізація образів під карпатські традиції. Як на мене, то найбільше привертають увагу гуні — верхній одяг із довгого ворсу (овечої вовни), схожий на кавказські бурки, та сорочки, штани й сукні з висловами з повісті М. Коцюбинського. За ідеєю Владислава Шевченка, це символ пережитого, а відтак і душевного стану людини: за спиною предків безцінний життєвий досвід, тож їхнє вбрання все покрите висловлюваннями, у молодих — лише кілька слів.
Однією з домінантних за світловим рішенням та емоційним наповненням є фінальна сцена вистави з ігрищами, піснями та хороводом. Це старовинний гуцульський похоронний обряд, описаний у повісті Михайла Коцюбинського й талановито та тонко відтворений акторами на сцені.

Основний період роботи над постановкою припав на майже тотальні блекаути, та попри спартанські умови актори й усі театральні цехи впоралися зі своїми завданнями вчасно й на «відмінно», як вважає головний режисер.
Тож вітаємо Полтавський театр імені М. Гололя в особі директора, заслуженого працівника культури України Олексія Андрієнка та креативну, молоду, запальну, творчу команду із прем’єрою та початком ювілейного 90-го театрального сезону.
Тетяна ЧУМАКОВА,
«Вечірня Полтава»
Фото Інни ГОНЧАР