Відомий театральний режисер Роман Віктюк в одному з інтерв’ю сказав: «Театр – це завжди порятунок, молитва і радість». Магія театрального мистецтва й зібрала полтавців на нову виставу Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.М.В.Гоголя «Опера жебраків» за Джоном Геєм.

 

     Цікава історія створення цього твору. У 1716 році англійський письменник Джонатан Свіфт, найбільш відомий нашому читачеві як автор книги «Мандри Гуллівера», у листі до англійського поета А.Поупа подарував ідею твору, дія якого відбувається в середовищі найнижчих верств населення: грабіжників, повій, безхатченків. А.Поуп був прихильником класичних сюжетів, тому від такої теми відмовився. А Джон Гей, поет, драматург, автор комедій, байок і пісень, скориставшись цією пропозицією, у 1728 році створив досить своєрідний твір під назвою «Опера жебраків». Німецький композитор І.К.Пепуш, співавтор Дж.Гея, написав музику, у якій спародіював придворну оперу Г.Ф.Генделя і багатьох інших відомих оперних композиторів. У баладній опері, героями якої справді стали грабіжники й повії, було багато пісень, заснованих на англійських, ірландських, шотландських, французьких мелодіях.

 

     Твір Дж.Гея став сатирою на політичну систему Англії XVIII століття, у якій, за словами письменника, «знатні джентльмени мало чим відрізняються від джентльменів з великої дороги». Цей твір був і своєрідним викликом італійській опері, яка багато років панувала в Європі. Неочікувано вистава мала величезний успіх.
Через 200 років сюжет Дж.Гея використав німецький поет і драматург Бертольд Брехт у роботі над найбільш відомою своєю «Трьохкопійчаною оперою» (1928). Композитор Курт Вайль, як у свій час І.К.Пепуш, спародіював стару оперу, але додав до її мелодій модні у XX столітті джазові мотиви.

 

     Режисер Херсонського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.М.Куліша Сергій Павлюк, який полонив полтавців виставою за твором Анатолія Крима «Остання любов Гетьмана», створив своє сценічне трактування відомого твору Дж.Гея. В інтерв’ю полтавській газеті вибір назви спектаклю режисер мотивував тим, що існують обмеження в постановках творів Брехта з урахуванням певних проблем щодо спадщини митця. Тому в назві вистави гоголівців Сергій Павлюк і звернувся до першоджерела.

 

     Полтавці побачили трагіфарс, у якому досить прозоро проглядають проблеми сьогодення: багатство і бідність, корупція і політика, кохання і зрада, стосунки батьків і дітей. На сцені вирували шалені людські пристрасті, життя героїв рухалося по колу, з якого неможливо вирватися. Усі вони: жебраки, повії, злодії – в’язні цього жахливого і страшного буття, у якому багато зла, підступності, ницості.

 

     Прикметно, що твір Гея має епіграф: «Ми-то знаємо, що це – ніщо». А персонажі – і є ці ніхто і ніщо у цьому світі. Найстрашніше те, що й ті, хто живе на вершині, і ті, хто з різних причин перебувають на самісінькому дні суспільства, живуть, керуючись законом: «Світом правлять гроші». Вдалою режисерською знахідкою у виставі гоголівців стали грошові дощі, які упродовж вистави нескінченною рікою ллються на сцені. Усе купується і все продається – такий найголовніший закон цього життя. І з гіркою іронією лунають вислови з Біблії, написані на щитах жебраків: «Давати краще, ніж брати», «Хто дає, тому воздасться» тощо.

 

     Лейтмотивом постановки стала мелодія знаменитого зонгу К.Вайля з вистави Б.Брехта «Трьохкопійчана опера» − «Балада про Меккі-ножа». Пісенька про кровожерливу акулу якнайкраще відображає сутність моралі героїв твору. Адже живуть вони у світі страшних «акул», що ладні знищити кожного. Хоча зовні ці «акули» звичайні люди.

 

     Один з них – власник фірми «Друг жебрака», успішний бізнесмен Джонатан Джеремі Пічем, справа життя якого – «пробуджувати людське милосердя». За цими словами криється ганебне використання жебраків, які просять милостиню і віддають йому значний відсоток прибутку. Неперевершено зіграв цю роль Віталій Крапіва. Це чи не найкраща роль актора впродовж останнього часу. Його герой – не простий шахрай, а розумний, надзвичайно кмітливий у своїй сфері ділок. Найбільший його злочин – це цинізм у поглядах на життя, абсолютна відсутність будь-яких моральних норм.

 

     Схожа на нього і дружина – Селія Пічем (заслужена артистка України Маргарита Томм), яка буває іноді навіть більш практичною, ніж її чоловік. Як завжди, талановита актриса знайшла вдалі деталі, що допомагають їй найбільш виразно відтворити сутність цієї комерційної жінки. Глядачі поцінували її іронічне просторічне «пардоньте», що яскраво підкреслює далеко не аристократичний вишкіл цієї героїні. Аморальна, нахабна, пані Пічем не розуміє такого дивного почуття, як кохання, що переживає її донька Поллі. Батьки суголосні у своєму бажанні відправити Макхіта на шибеницю, щоб його гроші успадкувала їхня донька.

 

     Грубий і жорстокий світ здатен загубити будь-яку душу. І чиста наївна Поллі (Лідія Кретова) поступово стає схожою на свою матір, навіть страшнішою за неї: вона очолює банду Макхіта, відрікається від нього, привласнює його гроші. Молода акторка Лідія Кретова тонко і вдало показує цю складну еволюцію героїні.
Полонив серця глядачів Володимир Філатов у ролі Макхіта. Це ще один хижак, на совісті якого пограбування, зґвалтування і вбивства. Актор з філігранною віртуозністю творить на сцені образ цього розбійника. Його Макхіт – сміливий і зухвалий, грішний і привабливо сексуальний. Він безсоромно прямий і не приховує свого «професійного хисту», скоріше хизується ним, а не прикривається святенницькою мораллю. Злочинець і розпусник, Макхіт бажає насититися всіма земними радощами і жадібно любить життя.

 

     У літературному творі Дж.Гея Макхіта помилували і випустили з в’язниці. Він покаявся й одружився з Поллі. За законами доби Просвітництва, зло покаране і виправлене. У п’єсі Б.Брехта Макхіта помилували у зв’язку з коронацією королеви. У постановці Павлюка інший фінал: Макхіта всі зрадили, відреклися, і його повісили. Життєвий фарс цього героя набуває трагічного забарвлення. Здається, Макхіт отримав по заслузі, але ж усі інші залишилися без покарання. З’явилися нові «акули», адже на місце розбійника Макхіта прийшла Поллі. Життя продовжує йти по тому ж самому колу.

 

     Ще один бік суспільства розкривається на прикладі представників влади: шефа лондонської поліції Брауна (Богдан Чернявський) і поліцейського Сміта (заслужений артист України Володимир Морус).

 

     Браун живе подвійним життям: з одного боку – він головний поліцейський, а з іншого – давній товариш Макхіта. Йому доводиться маневрувати між обов’язком і дружбою, але за певну суму грошей від грабіжників Браун цю проблему розв’язує досить вправно. Цинічно-спокійний упродовж усього спектаклю, він урешті-решт зраджує Макхіта. Чому? З одного боку, це прагнення до самозбереження. А з іншого, світ наскільки брехливий і підступний, що про нормальні людські стосунки просто не може бути і мови.

 

      Заслужений артист України Володимир Морус розкрив нові грані свого таланту і вкотре потішив глядачів новою роботою. Сміт у його виконанні – це ще один пройдисвіт, для якого найперше в житті лише гроші. Хитрий, простакуватий, кмітливий, він ніколи не пропустить того, що пливе до його рук. Не гребує він і вимагати платню, адже грошей багато не буває.

     З несподіваного боку розкрився Сергій Озерянко в ролі Бандерші. Для надзвичайно емоційної власниці борделя, як для справжньої бізнес-вумен, усе міряється теж лише грошима. Режисер вистави вдало використовує давній театральний прийом переодягання, який у постмодерному театрі допомагає створити «ефект очуження». Цей режисерський хід спрямований ще раз підкреслити, що в житті, на жаль, занадто багато фальші.

 

     Застосовується прийом «очуження» неодноразово: у масових сценах актори упродовж спектаклю весь час переодягаються в жебраків, повій, грабіжників. Так утілюється думка про те, що в суспільстві, у якому правлять гроші, нівелюється будь-яка особистість.

 

     У виставі яскраво була представлена талановита молодь театру: Юліана Терещук (Люсі), Наталія Сизова (Дженні-Малина), Павло Васильєв (Фліч, Роберт Пилка), Тарас Краюха (Джекоб-Гачок), Олександр Бородавка (Плакуча Верба), Геннадій Продайко (Матіас-Монетка), Сергій Жмурко (Карманник, Жебрак), Тимофій Зінченко (Ашот).

 

     Особливого доброго слова заслуговують робота балетмейстера Юрія Бусса і хормейстера – заслуженої артистки України Ружени Рубльової, завдяки яким новими барвами засяяли артисти балету й хору. Привертають увагу глядачів і блискучі костюми, сценографія, що стало свідченням серйозної роботи головного художника театру Ірини Кліменченко.

 

    Нікого не хочеться образити, але слід більше звертати уваги на мову, яка лунає зі сцени. Переклади мають бути бездоганними, адже це теж один із аспектів виховання культури мовлення і любові до державної мови. Костянтин Станіславський писав: «Якби сенс театру був тільки в розважальному видовищі, можливо, і не варто було вкладати у нього стільки праці. Але театр є мистецтво відображати життя». А ще театр спонукає до роздумів про життя, людей, суспільство. І кожна нова вистава покликана давати певні відповіді.

 

     Чому повчає нова вистава гоголівців? Які думки винесе глядач? У кожного, звичайно, вони будуть свої. Але багато хто замислиться, що життя мінливе, як той яскраво-барвистий калейдоскоп. У ньому є добро і зло, фальш і правда. Гроші завжди були у світі, але чи зроблять вони людину щасливою? І чим же все-таки живі люді? І хто такі жебраки: ті, що втратили матеріальні статки, чи ті, хто втратив душу? І як її віднайти? А ще краще – не загубити…

 

Джерело: Полтавський вісник, № 17 (1397), 21 квітня 2016 року. Людмила Чередник, ст. 19.