Полтавський театр імені Гоголя гучно відсвяткував свій 90-річний ювілей. Раніше ми вже писали, що урочистості розпочалися з нагородження працівників і відкриття виставки. Та справжньою родзинкою вечора стала музична комедія «Сорочинський ярмарок» за повістю нашого славетного земляка Миколи Гоголя.

Ще до початку урочистостей біля головного входу до театру з’явився незвичний артоб’єкт — стилізована голова Миколи Васильовича. Це одразу викликало хвилю обговорень. Полтавські медіа швидко підхопили іронічну форму, а містяни реагували на це по-різному. Та головне — ефект привернення уваги спрацював.

Усередині театру гостей зустрічали актори, ще з порога занурюючи глядачів в атмосферу. Після офіційної частини, о 18:00, розпочалася вистава «Сорочинський ярмарок».

Версія 2026 року — це своєрідний ювілейний уклін постановці 1936-го, з якої й почалася історія Полтавського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя. Тоді «Сорочинський ярмарок» став першою виставою театру. Сьогодні ж її осучаснили, але дуже делікатно.

 

Над постановкою працював режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк.

На полтавській сцені «Сорочинський ярмарок» — це не просто місце торгівлі, а простір життя, де і зустрічалися, і закохувалися, і сварилися, і домовлялися. Саме цю багатоголосну атмосферу вдалося передати. Глядач тут радше не учасник подій, а спостерігач, але дуже залучений емоційно. Хоча, зрештою, і не зовсім спостерігач: коли актори проходять через зал, стирається межа між сценою та публікою, і ти мимоволі стаєш частиною цього ярмаркового вируючого світу.

Особливо яскравими були роми: співали, танцювали, грали на скрипці, жартували, просили «позолотити ручку». Хтось клав гроші їм у долоні й щиро посміхався, дехто — кидав у капелюх. 

Режисер Сергій Павлюк осучаснив твір Гоголя без радикальних експериментів: поглибив характери, персоналізував героїв, а самого Гоголя ввів у виставу як персонажа — сина Василя Гоголя-Яновського, який приїздить на ярмарок у пошуках вражень.

Атмосферу ярмарку відтворили максимально насичено: ятки з крамом, вози з мішками, макітрами, тканинами, шинок і навіть можна побачити символічні ворота як початок базару. Та головне в цій картині — історії про кохання Панька і Хотини, про пристрасть до оковитої Цибулі, про сварливу Хіврю, про її залицяльника поповича Афанасія Івановича, і, звісно, про містичну червону свитку.

Загалом вистава виглядає цілісно і видовищно — місцями навіть відчувається формат мюзиклу. Помітно, що режисер більше працює з візуалом і динамікою, ніж із текстом. І це свідомий вибір.

Сюжет, можливо, не для всіх буде одразу зрозумілим, але атмосфера, музика і ритм настільки захоплюють, що це відходить на другий план.

Акторський склад — сильний і переконливий. Не люблю виокремлювати когось одного, але тут не можу не згадати Володимира Архангельського в ролі дяка Афанасія Івановича. Уже з перших хвилин він привертає увагу: глядачі усміхаються не стільки з того, що він говорить, скільки з того, як саме це робить. Зрештою, вийшов яскравий, живий, дуже органічний персонаж, який щиро викликає сміх і симпатію.

Загалом постановка вдалася. І варто відзначити окремо, що вона не лише про Гоголя, а й про нас, про український побут, про ідентичність, про традиції, які не втрачають актуальності.

У коментарі журналістові «НП медіа» режисер Сергій Павлюк зазначив, що свідомо не робив радикальних осучаснень:

«Це якраз той випадок, коли я вирішив не експериментувати. Окрім музики, вона трохи сучасніша. Але декорації, костюми, навіть вокал — усе витримано в класичному ключі. Можливо, мені самому це не завжди близько, але 90 років театру — це не той момент, коли хочеться шокувати. Хотілося зберегти повагу і до публіки, і до самого Гоголя», — говорить режисер.

Він також додав, що в результаті вдалося створити «потужну, живу, смішну комедію про ярмарок і про кохання».

І, здається, саме це відчуття — живого, щирого театру — і стало головним результатом ювілейного вечора. Без зайвого пафосу, але з повагою до історії, з любов’ю до глядача і з точним розумінням, для чого існує сцена.