У Полтавському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені М. В. Гоголя Маргарита Томм працює 23-ій сезон. Вона яскраво заявила про себе ще на початку кар’єри, ставши у 1994 році переможницею всеукраїнського конкурсу виконавиць ролі Наталки Полтавки у виставі за однойменною п’єсою Івана Котляревського. І сьогодні вона задіяна у більшості вистав і концертів, що йдуть на гоголівській сцені. Глядачам вже важко буде уявити полтавський театр без Маргарити Томм. І, напевне, ще більш несподіваним видасться той факт, що, будучи примою на сцені, вона й досі дуже хвилюється, виходячи до глядача, ніяковіє від компліментів і страшенно не любить, коли голосно перераховують усі її регалії.
Маргарита Томм позбавлена будь-якого зіркового пафосу, зате може від душі посміятися над собою. Особливо, коли згадує свій шлях в актриси. Тепер навіть важко уявити, що красива й елегантна виконавиця ролі Едіт Піаф колись нагадувала зовсім іншу героїню. Проте час робить людей мудрими. Особливо тих, хто хоче навчатися й цінує вчителів, котрі зустрічаються на життєвому шляху.
— Коли я була маленькою, моя бабуся Тальма Томм розповідала, що у молодості мріяла стати співачкою, але, оскільки була німкенею за походженням, то родина терпіла певні утиски сталінського режиму й з мрією співати дівчині довелося попрощатися — пригадує заслужена артистка України Маргарита Томм. — Тому весь свій нереалізований потенціал вона вкладала в мене. Змалечку я була упевнена, що стану співачкою. Репертуар у  дитинстві у мене був широкий — від народних до естрадних пісень. Інша бабуся Зіна, родом з російського міста Іваново, навпаки, говорила: «Рито, ти ліпше танцюй!», бо й сама любила танцювати.
У школі, десь із другого класу, я співала в ансамблі «Щасливе дитинство», доки він не розпався. Класі у сьомому пішла до міського Будинку культури до педагога Тетяни Матушкіної. Вона мене прослухала й сказала: «Якщо хочеш співати, то до наступного заняття хоча б якось навчись вимовляти літеру «р». Я тоді справді дуже картавила, але настільки хотіла займатися в студії Тетяни Матушкіної, що прийшла додому і почала р-р-ричати. Не знаю, чи бажання мала таке велике, чи то на нервах, але літеру «р» я наступного дня вже вимовляла, причому дуже жорстко. Тетяна Юріївна мене похвалила і прийняла до свого колективу.
— Мабуть, після закінчення школи питання вибору професії вас не мучило. Одразу вступили до Полтавського музичного училища?
— Ні. Оскільки моїм батькам доводилося в ті часи сутужно, то після восьмого класу я пішла навчатися до кулінарного училища. Скажу відверто, що там дуже швидко проявилася в співочих конкурсах і КВН, але ніяк не в пиріжках. Тому невдовзі з училища пішла. Мама допомогла влаштуватися на роботу на 20-й завод, бо там був хороший хор. У хорі мене прослухали й запропонували співати у вокально-інструментальному ансамблі заводу, який тільки-но сформувався. Я була щаслива. Пам’ятаю, невдовзі у театрі імені М. В. Гоголя відбувався творчий звіт заводу. І коли я ступила на сцену театру, мені там так сподобалося, що я твердо вирішила: буду співати!
 А коли закінчила вечірню школу, то начальник відділу, в якому я працювала на заводі, Марк Петрович Васєв сказав: «Маргарито, ми з колегами вирішили, що ти маєш професійно займатися співом і піти  у музучилище».
Я до цієї пропозиції поставилася скептично, але документи в училище таки подала. На екзамен прийшла з нотами, але мене попросили заспівати а-капело. Я заспівала й вступила одразу на другий курс до Раїси Кириченко. Але з Раїсою Панасівною в нас відбулося лише кілька занять, оскільки вона постійно перебувала на гастролях. Розуміючи, що вона не може нам приділяти належної уваги, Раїса Кириченко запропонувала мені і ще одній своїй учениці поїхати на прослуховування у хор Верьовки, про яке вона вже домовилася. Я сказала: «Та ви що, в хорі я співати не буду» і відмовилася від пропозиції. На 3-ому й 4-ому курсах моїм викладачем був Володимир Путько.
— Як доля привела вас в театр імені М. В. Гоголя?
— Мене запросили туди відразу після училища. Паралельно було запрошення на прослуховування в Одеську консерваторію. Але я була настільки захоплена пропозицією театру, що в Одесу навіть не поїхала.
— А не страшно було прийти в театр без акторської освіти?
— Я справді не відчувала себе актрисою, але любов до оперети й академічного співу, які прищепив  мені Володимир Путько, перемогли. А в театрі мені дуже пощастило з режисером-наставником, який став моїм театральним батьком. Це Віталій Степанович Кашперський. Він буквально водив мене за руку. З ним я, по суті, пройшла всю театральну школу на практиці.
Ніколи не думала, що працюватиму в театрі й, тим більше, гратиму драматичні ролі. Тепер, коли вже багато чого навчилася й відчула смак до акторської професії, драматичні ролі видаються мені навіть більш цікавими. А тоді, коли я прийшла в театр, в репертуарі було багато музичних вистав, де акцент робився на вокал.
Першою драматичною роллю стала Наталка Полтавка. Коли почала читати монологи, то зрозуміла, що я нічого не вмію. Тоді Віталій Степанович розклав кожен з них буквально по фразі. Ми відпрацьовували їх довго й ретельно. Готували виставу понад півроку, тоді я зрозуміла, як це вживатися в роль настільки, щоб витягати власне нутро.

 Можу сказати, що мені пощастило не тільки з режисером, а й з партнерами, котрі були й учителями. У першій виставі «Чорноморці» партнером був Василь Голуб, у «Наталці Полтавці» — Валерій Івакін, пізніше грала в «Людині з Ламанчі» з Юрієм Поповим. Зараз ми граємо з ним у «Тев’є Тевель». Юрій Васильович вчитель строгий, але він правильно строгий. Узагалі ж, усі колеги завжди щедро ділилися своїм досвідом, терпляче навчали й підставляли плече як партнери.
— Ви стали переможницею другого всеукраїнського конкурсу виконавиць ролі Наталки По-лтавки. Першою була знаменита Віра Волкова, яка свого часу грала Наталку на сцені Большого театру в Москві з самим Іваном Козловським. Відомо, що вона підтримувала вас під час конкурсу. А в процесі підготовки вистави допомагала порадами?
— Так, Віра Олексіївна виграла перший конкурс Наталок у 1968 році. Коли я почала репетирувати роль Наталки, вона дуже багато мені допомагала професійними порадами. Навіть подарувала своє намисто і сережки, у яких вона грала цю роль. Також щедро ділилася своїм досвідом і Неллі Ножинова, котра грала Наталку після Віри Волкової. І Віра Олексіївна, і Неллі Василівна дуже щиро допомагали, без будь-яких професійних ревнощів. Я з вдячністю пам’ятаю їхню підтримку і нині.
— Страшно було виходити на конкурсну сцену?
— Не те слово… У мене конкурс співпав із прем’єрою вистави. Мабуть, поборола хвилювання й пережила все це тільки завдяки підтримці партнерів і колег.
— Яких режисерів вважаєте знаковими в своїй творчій долі, окрім Віталія Кашперського?
— Кожен режисер запа-м’ятався по-своєму. Наприклад, Володимир Бегма під час постановок просто доводив до сліз. Але він знав, що робив, — витягував максимум акторських можливостей. Режисером-педагогом вважаю Юрія Кочевенка, у процесі його постановок багато чому вчишся. Дуже вдячна Владу Шевченку за виставу «Бог є любов…»
— Вистава «Бог є любов…», де ви граєте Едіт Піаф і співаєте багато її пісень, справді вам дуже пасує. І завжди справляє неабияке враження на глядачів. Пам’ятаю, як кілька років тому полтавський театр показував її на фестивалі «Кримський ковчег» у Сімферополі. По завершенні тієї вистави публіка не лише довго не відпускала вас і ваших партнерів зі сцени, а й до нас із колегою з телекомпанії «Лтава» Наталією Святцевою підходили глядачі й самі просили взяти у них інтерв’ю. Бо хотіли поділитися враженнями і емоціями, які їх переповнювали. Це було приємно й подібне трапляється нечасто. Чи можете сказати, що «Бог є любов…» — на сьогодні найзнаковіша ваша вистава?
— Мені вона справді дуже подобається. Моя душа на ній відпочиває. Репетиції вистави відбувалися в той час, коли театр перебував на капітальному ремонті. Спасибі директорові нашого театру Олексієві Андрієнку, що він зумів домовитися з керівництвом ПД «Листопад» про те, щоб ми змогли проводити репетиції в їхніх гримерках. Вистава робилася, так би мовити, в польових умовах, але нас, акторів, режисера, балетмейстера, це дуже згуртувало. Ми робили її єдиним монолітом, а коли так робиться, то результат завжди хороший.
— Яких героїнь любите грати більше — позитивних чи не дуже?
— Я так довго свого часу грала позитивних героїнь, що просто мріяла зіскочити з цієї «блакитної стрічечки» й зіграти Бабу Ягу або якихось бабок, які «собачаться» між собою.
— А що містить у собі термін «блакитна стрічечка»?
— Так в театрі називають ролі дуже позитивних героїнь. Котрі, як кажуть, маму дуже люблять, вічно чекають то Петра, то козака й увесь час у них якісь душевні драми чи переживання. Я люблю таких героїнь, але в подібній ролі важко імпровізувати, а інколи дуже хочеться.
Тому коли мені дали роль Мачухи у «Попелюшці», то це була ситуація, як говорила Проня Прокопівна: «Сиділа-сиділа, та таки ж висиділа». Отам я вже відірвалася, що називається. Бо якщо, граючи позитивну героїню, імпровізувати не можна, то тут, навпаки, сам Бог велів.
— Багато актрис намагаються відтягнути той час, коли їм доведеться грати роль не дівчат, а вже їхніх мам...
— А я мрію зіграти маму, але мені таких ролей ще майже не дають. Ледь випросила роль жінки дяка в «Ночі перед Різдвом». Єдина мама в моєму репертуарі — це Голда з «Тев’є Тевель». Ця роль на мій вік, і я проживаю її, як своє життя. Я вважаю, що в будь-якій ситуації важливо вчасно піти. Краще бути на сцені молодою мамою, ніж старою Наталкою. Бо, як говорила незабутня Фаїна Раневська, на сцені треба жити.
— Чи не шкодуєте, що так і не стали естрадною співачкою?
— Ні. Я проявляю себе в різних жанрах у виставах і на концертах із симфонічним оркестром, і я цим задоволена.
До речі, останнім часом наш театр багато гастролює містами України з виставами і концертами. Директор театру Олексій Андрієнко завжди знаходить можливість, аби ми показали свої вистави й на фестивалях, побачили як працюють інші колективи. Ми йому за це дуже вдячні, адже спілкування з різним глядачем, обмін досвідом з колегами акторам вкрай необхідні.
— Які ролі залишили особливий слід у душі?
— Із тих, що граю зараз, дуже люблю Піаф, Голду, Циганку в «Сорочинському ярмарку». З тих, які грала раніше, надзвичайно люблю Наталку, Сільву, Есмеральду. Особливо сумую за
Сільвою.
— А про яку роль мрієте?
— Про всі цікаві із новими режисерами, бо кожен з них відкриває тебе як актрису по-своєму. Зараз стільки різнопланових вистав, що, мені здається, зациклюватися на мріях про одну роль не варто.
— Чи є у вас захоплення, окрім театру?
— Мабуть, мене з роками «наздогнало» кулінарне училище, бо я дуже полюбила готувати. Проте, коли я починаю це робити, вся сім’я на мене свариться. Бо готую я смачно, вони це їдять і починають гладшати…
— Ваш син Тарас уже теж працює в театрі. Він давно і свідомо зробив такий вибір?
— У дитинстві Тарас був затятим  футболістом. Але, оскільки виріс за кулісами, то й до акторської справи долучився. Спочатку грав маленького Діда Мороза, а пізніше Юрій Кочевенко запросив його у свою виставу «Назар Стодоля». Тому до Харківського театрального інституту вступив свідомо.
— А донька ще не виказувала бажання бути актрисою?
— Юлі дванадцять років, і вона хоче бути тележурналістом. Давно вже сама знімає себе на камеру, імпровізує.
— Маргарито, ви дуже публічна людина за професією, але дуже не любите, коли вас красиво представляють і перераховують ваші заслуги. Чому так?
— Я бачила в житті багато людей, котрі «навішають на себе медалей», а коли вийдуть на сцену, то виходить «пшик». Тому мені краще показати на сцені, на що я здатна, а звання і регалії нехай залишаться для історії…
Фото з особистого архіву Маргарити Томм

Сьогодні Маргарита Томм відзначає свій ювілей! Щиро вітаємо улюблену актрису полтавців з днем народження й бажаємо цікавих ролей, творчого довголіття, прихильності долі, позитивних проявів

Джерело: "Вечірня Полтава"