Театр – це фабрика емоцій. З цієї фразою важко сперечатися. Адже кожен, хто хоча б раз був на виставі, байдужим до цього виду мистецтва не залишиться. Когось дійство на сцені вражає до глибини душі, а гра акторів змушує плакати чи сміятися, дивуватися, аплодувати, вимовляти такі любі вуху кожного актора слова: «браво», «на біс»; інших – тихенько залишати свої місця посеред дійства. Але одне гарантовано – байдужим не залишиться ніхто.
    З нагоди Міжнародного дня театру, який святкують 27 березня, «Коло» зазирнуло за сценічні лаштунки Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя, аби побачити, скільки людей працює над тим, щоб реалізувалась вистава, а глядачеві було приємно та комфортно у затишній залі. 
    Глядачі зі своїх місць бачать лише оформлену сцену та гру акторів. Після вистави їх можуть познайомити з режисером чи керівником оркестру. Робота інших людей, які причетні до створення вистави (оформлення сцени, освітлення, пошиття костюмів тощо), залишається зазвичай непомітною. Крім того у кожному театрі технічних працівників завжди більше, ніж акторів, бо театр – це своєрідна «творча фабрика» з виробництва вистави. 
Усі працівники, з якими довелося спілкуватися, починали свою розповідь зі слів:
– У театрі випадкових людей немає. Тут лише фанати своєї справи.
    З цим важко не погодитися. Коли бачиш, з якою відданістю справі працюють над черговою виставою працівники різноманітних цехів театру імені Гоголя. А таких тут чимало: художній, костюмерний, бутафорський, пошивний, реквізиторський, художньо-декораційний, столярний, електроцех, гримерно-пастижерний та інші.

Більшість «гоголівців» віддали театру половину свого життя

    Випадкових людей у театрі немає. Одна з таких – Валентина Василівна Кусакіна, яка прийшла до театру на роботу ще 1972 року й досі працює завідувачем трупи Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя, вправно та майстерно організовує такий складний механізм, як розпорядок роботи творчого складу. 
    – Я прийшла у театр 72-го. Якби потрапила сюди випадково, мабуть, вже давно б знайшла іншу роботу. Але така моя доля, як кажуть, кому що на роду написано. Театр з молоду був моєю слабкістю. Бігала на вистави ще з часів школи як в оце нове приміщення, так ще й в те, котре на Гоголя було, в третій школі. Пам’ятаю відомих на той час акторів – Тамару Іванівну Кислякову, Петра Лисенка – вони героями були, такі гарні. Ми, прості школярі, дивилися на них, як на диво, коли ті виходили в антракті чи після вистави, – розповідає Валентина Кусакіна. – Взагалі, на мою думку, у театрі основа всього – це актор. А ми, як кажуть, «закулісні працівники», хвилюємося за долю кожної вистави, кожного актора не менше, переймаємось усіма успіхами і невеличкими нюансами. Душею за все вболіваємо, допомагаємо. Більшість «гоголівців» вже стільки років тут працюють, що стали надзвичайно «театральними». Навіть монтувальники в нас виходять на сцену і, коли приїздить новий режисер, питають, чи задіюватиме він їх у своїй постановці. Наша робота така, що кожен запалюється спільною ідеєю, живе цим, не відчуваючи часу, не шкодуючи сил та емоцій. А вже глядачеві судити кінцевий результат. 

 Глядачі люблять живописні декорації та видовище на сцені полтавського театру

    «Гоголівці» вже давно помітили, що глядачеві імпонують живописні декорації. Адже коли відкривається завіса, а на сцені, як, наприклад, у «Наталці Полтавці» – колодязь, верби зелені похилилися, на горизонті видніється монастир – це викликає захоплення і оплески з перших хвилин показу спектаклю. Не даремно саме перлина українського репертуару – вистава «Наталка Полтавка» – дивувала Москву, яку здавалося тоді нічим було зацікавити. Любов глядача відчувається і на гастролях. Взагалі гастролі – невід’ємна частина життя творчих людей. Для актора новий глядач, нові міста стають стимулом, змушують людину зосередитись. Хоча і перед своїм глядачем надзвичайно відповідально виступати, адже до кожного на вистави приходять знайомі, друзі, у всіх є свої шанувальники, яких не хочеться розчаровувати. 
    – А коли наших артистів сприймають в інших містах – це надзвичайно приємно, результатом стають нові запрошення, творчі контакти. Навіть у Сімферополі, куди щороку їздили з 2007-го на гастролі, полюбили наш театр, глядачі аплодували, висловлювали свої враження, у такі моменти розумієш – мова мистецтва – універсальна, – зазначила Валентина Василівна. 
    Раніше театр виїздив на так звані «дружні обміни». Колектив театру на місяць, а то й два, відправлявся в іншу область, показував там свої вистави. Полтавські театрали, до яких у свою чергу приїздили актори з інших областей, мали змогу переглянути спектаклі дружніх колективів. Така традиція поступово стала відходити в минуле,тому нині гастролі тривають три-чотири дні, але й таке стає новим свіжим ковтком для акторів, адже це і спілкування, й екскурсії, і враження, і сприйняття іншим глядачем. 
    – У нашому театрі завжди йшли вистави за українською, російською та світовою класикою. У нас багато гарних спектаклів, які залишилися у моїй пам’яті. Серед улюблених – і «Наталка Полтавка», і «Ой, не ходи Грицю…», і «Циганка Аза». Нині в репертуарі хороші дійства, які із задоволенням дивлюся: «Вечір російського романсу», «Сватання на Гончарівці», «Безталанна», «Едіт Піаф», які користуються попитом у полтавського глядача, – каже Валентина Кусакіна. 

    Художник втілює задум режисера, а вже костюмер підлаштовує вбрання під кожного актора

    На столі головного художника театру лежить кілька не підйомних, на перший погляд, книг – то все історія костюма різних епох та народів. Книги розташовані посеред ескізів, а в кабінеті красується макет сцени, яку художник декорує, щоб у масштабі (зменшеному вигляді) показати режисеру своє бачення вистави. Володарка всього цього багатства – привітна Ірина Кліменченко, головний художник театру, яка працює тут вже 23 роки. Починала з роботи художника-декоратора у художньому цеху, а вже з 2006-го – головний художник. На її творчому рахунку – понад 20 вистав. І всі улюблені. 
    – Коли починаєш працювати з п’єсою, головне – просто полюбити її. Тому в кожну виставу я вкладаю частину своєї душі, вона стає для мене особливою, – каже Ірина Георгіївна. 
Творче завдання – здивувати публіку постановкою вцілому, де важливий кожен елемент: гра акторів, сценографія, задум режисера тощо. У цьому творчому механізмі на художника покладена місія донести зоровий образ сцени всіма засобами, підкреслити вигляд кожного героя костюмом, що відповідає епосі.
    – Найкращий етап в моїй роботі – це створення ескізів. Найскладніший – робота з цехами. Адже надзвичайно важливо кожному працівнику донести головний задум вистави, потім ще й підібрати тканини для костюмів та матеріали для декорацій. Велике значення має фактура кожного предмета, з якої організований весь сценічний простір, що відповідає епосі, заявленій у п’єсі, – поділилася секретами Ірина Кліменченко. 

    Найскладніше – шити костюми для оперет

    До розповіді Ірини Кліменченко приєднується Ліна Нестеренко, начальник костюмерного цеху, яка в театрі імені Гоголя працює вже 40 років. Жінка розповідає про нюанси роботи майстра з пошиття одягу. Говорить, що нині темп роботи такий швидкий та напружений, що на пошив костюмів для вистави відводять щонайбільше місяць. Тому, віддаючись своїй справі, робітникам цеху доводиться працювати дуже наполегливо.
    – За місяць, а то й менше, нам необхідно не просто пошити костюми, а й попрацювати над ескізами, порахувати кількість необхідних матеріалів, знайти відповідні тканини, зробити заміри кожного актора, врахувати особливості його фігури. Це дуже складний процес, що забирає багато часу, – переконує Ліна Олексіївна. – Найскладніше – шити костюми для оперет, адже у таких виставах задіяний майже весь творчий склад, ще й з декількома перевдяганнями. Загалом робота творча, часто доводиться «підганяти» костюми під артиста, з кожним потрібно знайти спільну мову, домовитись. 
    Та все-таки найскладнішим моментом у костюмерному цеху залишається знайти тканину, яка передасть історичну епоху. Часто доводиться під час створення історичних костюмів працювати із сучасною тканиною. Адже, виявляється, знайти відповідне сукно сьогодні практично нереально. 

    На полтавській сцені розпочав свій творчий шлях Михайло Щепкін – зірка світового реалістичного театру 

    Полтава завжди була театральним містом. У нас постійно функціонувало чимало театральних гуртків і самодіяльних театрів. Вперше в нашій країні українське слово пролунало саме зі сцени полтавського театру. 
    – Перший в Полтаві театральний будинок був збудований 1809 року. Він був одним із перших в Україні, зведений не в панському маєтку. Грали актори російською мовою, – розповідає Єлизавета Орлова, завідувач музею Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя. – Приміщення знаходилося на території теперішньої аграрної академії. Підтвердження тому – фундамент, який знайшли, коли будували нову споруду цього навчального закладу. Свого часу навіть планували там поставити пам’ятний знак, але нині на закладі немає навіть згадки про те, що тут колись був перший полтавський Вільний театр. Але сліди його розташування залишилися у топоніміці нашого міста. 
    Будинок театру був мурований, 2-поверховий, з помешканнями для артистів, підсобними приміщеннями, сценою, устаткованою належним чином за останнім словом тодішньої техніки. Там працювали заїжджі антрепризи та мандрівні трупи. Постійного колективу не було до 1818 року, доки Микола Репнін, генерал-губернатор, не запросив із Харкова до Полтави трупу Івана Штейна з майбутньою зіркою світового реалістичного театру Михайлом Щепкіним. На той час це була найвідоміша провінційна антреприза, де велику увагу приділяли професійному вишколу акторів. Щепкін, коли приїхав до Полтави, був кріпаком. Але період життя в нашому місті став знаковим для нього не лише в кар’єрному, а й в особистому плані. Саме тут розпочався процес його викупу з кріпацтва, а в творчому плані він першим зіграв у п’єсах Івана Котляревського Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна у «Москалі Чарівнику», які залишилися в його репертуарі. Крім цього, ці ролі Котляревський, як художній керівник, написав саме для Щепкіна. До речі, той був приятелем Тараса Шевченка і на його честь ставив «Москаля Чарівника» в Нижньому Новгороді 1857 року. Відповідним жестом поваги Шевченка став подарунок йому свого автопортрета і присвята поеми «Неофіти». 
    – Але Полтава на той час із найближчими хуторами нараховувала лише 60 тисяч населення. Тому забезпечити глядацьку аудиторію не могла. Зрештою театр, котрий не приносив доходу, ліквідували. Вже 1821 року він припинив свою діяльність. А Михайло Щепкін створив власну трупу та вирушив на гастролі до Києва, згодом – до Москви, де став провідним актором Малого театру, – зазначає Єлизавета Орлова. – Оскільки в театрі не було постійної трупи, на утримання будівлі не виділялося достатньо коштів, вона почала руйнуватися. Споруди виникали і зникали, оскільки були тимчасовими, і лише 1898-го був збудований будинок для просвітницьких заходів, тобто «Просвіти», колишній кінотеатр «Колос». На цій сцені виступало багато приїжджих відомих артистів, серед яких – трупа нині знаного театру корифеїв, російські та європейські актори, зірки драматичної та оперної сцени. Полтава на початку минулого століття славилася культурною та освіченою публікою та й театральне життя тут вирувало – було безліч драматичних гуртків, хорів, оркестрів. Мабуть, тому саме з Полтави проросло коріння більшості сучасних українських музичних і драматичних театрів.

    Микола Садовський відкрив перший стаціонарний український театр у Полтаві 1903 року. Та вже через рік він переїхав до Києва, – каже Єлизавета Петрівна. 
    Власне, до 1936 року Полтава не мала постійного театру з трупою. Такий розпочав свою діяльність 1 травня 1936 року, і це сучасний театр імені М. В. Гоголя.

    Заради нашої «Наталки Полтавки» у Москві зі сцени «зняли» «Пікову даму»

    – Історія нашого колективу рясніє цікавими епізодами. Але, як на мене, найяскравіший – гастролі нашого колективу в Москві. 1971 року виставу «Наталка Полтавка» «гоголівці» показали у театрі Мосради та на сцені Великого театру Союзу РСР. Заради неї «зняли» зі сцени заплановану на відповідний день «Пікову Даму». Тоді з «гоголівцями» у ролі Петра виступав всесвітньовідомий тенор Іван Козловський, котрий починав свій творчий шлях у Полтаві. Московські глядачі, серед яких було чимало інтелігенції та представників влади, сприйняли виставу «на ура». 40 хвилин не вщухали овації. Тодішній директор театру, ініціатор цих знаменитих гастролей Євген Тимофійович Колганов так перехвилювався, що коли почув перші оплески, просто втратив свідомість. 

    У всі роки існування театру найбільшою популярністю користувалася вистава «Наталка Полтавка». У скрутні часи, щоб заробити грошей та зібрати повний зал людей, режисери завжди ставили її. Це вічна класика – прозора, зрозуміла, позитивна.

    Сучасність та визнання «гоголівців» на фестивальному Олімпі 

    Сьогодні репертуар Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя налічує понад 40 вистав, серед яких і музичні, і драматичні, і для дітей. Щороку колектив створює по 2-3 прем’єри та відвідує по 3-4 фестивалі. Справжнім його надбанням стало те, що він увійшов у ранг театрів, які постійно запрошують як на всеукраїнські, так і на міжнародні фестивалі. У цьому велика заслуга – безпосереднього керівника Олексія Андрієнка, директора театру, заслуженого працівника культури України. 
    – Полтавський театр – один із найкращих в Україні, показником цього стали численні нагороди на різних фестивалях, які ми відвідуємо щороку. Завдяки вмінню нашого директора Олексія Миколайовича підтримувати дружні стосунки з різними театральними колективами, стають можливими наші поїздки на фестивалі. Також не менш важливою є підтримка управління культури з фінансування таких мистецьких подорожей. Я надзвичайно гордий, що працюю в цьому театрі, з цим колективом, з цією художньою стилістикою, яка особлива, неповторна, автентична і така мені близька, – розповів виконувач обов’язків головного режисера Владислав Шевченко, який працює в полтавському театрі вже 12 років. 
    Лише за останній 2013-й мистецька скарбничка «гоголівців» поповнилася декількома значними для колективу відзнаками. Вистава «Едіт Піаф» (режисер Владислав Шевченко) отримала одразу три нагороди на Всеукраїнському фестивалі «Тернопільські театральні зустрічі. Дебют» (м. Тернопіль) – «За режисуру 2-го ступеня», «За пластичне вирішення вистави», «За кращу головну жіночу роль». Легендарна вистава «гоголівців» «Наталка Полтавка», нову постановку якої 2012-го здійснила режисер із Києва Ірина Нестеренко, отримала дипломом «За вірність традиціям класичного українського музичного театру» на VI Міжнародному фестивалі театрального мистецтва «Театр. Чехов. Ялта» (м. Ялта). А одна з найулюбленіших вистав полтавського глядача «Тев’є-Тевель» (режисер – заслужений діяч мистецтв України Юрій Кочевенко) стала дипломантом Міжнародного фестивалю «Слов’янські театральні зустрічі» (м. Чернігів). 
    – За 2014 рік театр «випустив» 5 прем’єрних вистав: дві – для дітей: «Малюк та Карлсон» та «Летючий корабель», три – музичні: «За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок» та «Ханума», що нині проходять з повним аншлагом, – резюмував Владислав Шевченко. – Полтавський театр залишається тим культурним осередком, де кожен житель нашого міста та області може знайти собі виставу «за смаком». Адже наш колектив надзвичайно любить свого глядача, намагається кожного разу, виходячи на сцену, говорити зрозумілою для кожного мовою – мовою емоцій, переживань, вічних життєвих істин. 

Джерело: Газета "Коло", № 12 (613), 20-26 березня 2014, Ольга Правденко, Ольга Коваленко.