Смакуючи "Майстра і Маргариту" на полтавській сцені, важко втриматись від вражень. Відчуття, що ніби зовсім нову книгу щойно дочитала. Хоча і знаю, що це все той же Булгаков і його "Євангеліє". Мабуть це український переклад не в останню чергу таке враження справив. Книга, сповнена сенсів, деталей, загадок, містики. І без їх симфонії здавалася б гарячковим маренням, а не глибоко філософським і надихаючим романом.

      Коли я була малою, старі дерев'яні електричні стовпи - з темним круглим стовбуром і білосніжними порцеляновими чашечками, саме ті, що ніби перестояли усіх радянських правителів, здавались фантасмагоричною конструкцією. І в грозу посеред поля завжди нагадували біблійне знаряддя страти. Але електрика може вбивати, а може і повертати до життя.
    Електричні дроти у 30-х роках несли вбивчі дзвінки анонімів до ГПУ, НКВД. Або світло у домівки щасливих трударів, чи місця, де, перемолоті тоталітарною машиною, душі рахували дні до нового повороту долі - побачення з цим світом чи переходу в інший. Під час вистави Вашу увагу обов'язково приверне телефон - чи на стовпі, чи в руках Коров'єва. Йому присвячений музичний номер і референс у сучасність.
    Розіпнутий синедріоном Ієшуа і розіпнутий літературним критиком та анонімним дзвінком Майстер на хресті-стовпі - ніби реінкарнація. Сценографія і виконавець обох ролей спонукає замислитись над спільним і відмінним у образах.
Так само як і над Понтієм Пілатом, якому до шинелі бракувало знаменитої трубки, але сутність персонажа вражаюче далека від "батька народів", що в своє задоволення, незримо, клацав замком "тюрми народів". Народи виходили на в'язничну прогулянку з транспарантами і вдавали радість життя.
     Хоча свої маленькі радощі були. Навіть знайшлось місце радості великого кохання. І лише вищі сили були здатні подарувати спокій закоханим. Бо у країні перманентного дурдому це швидко оголосили б патологією (або злочином) і кинулись би виправляти.
     Цікаво, що постановка продовжила зв'язок від епохи терору до сьогодення. Борці за гендерну рівність мають аплодувати стоячи за фемінізацію чоловічих образів, особливо Афранія, а лайка Аннушки зі "скотинякою" змусить усміхнутися навіть рафінованих естетів і борців з обсценною лексикою. І кульмінація перетворення під "Відьму" Pianoбоя.
    Взагалі музична частина є такою ж невід'ємною як харизма Воланда. "И заметьте, королева - ни один не заболел и ни один не отказался" - оркестр був весь час на сцені і додавав пекельного драйву.
Пекельна вечірка вдалась - з танцями посланців пекла у формі НКВДистів, була навіть куля під стелею - кістяк земної кулі, що крутиться, щось руйнує, когось підносить...
      Радісно, чорт забирай, за такі перфоманси у полтавському театрі.
     І якщо не хочете пропустити бурхливий "театральний роман" полтавської сцени з булгаківським шедевром - подбайте про квитки заздалегідь.

 

Ольга Ружицька. Із сторінки у соцмережі (Фейсбук)