Уже стало доброю традицією, що колектив Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя своє професійне свято – Міжнародний день театру – зустрічає новою виставою. Приємно, що цього разу 27 березня теж відбулася прем’єра: спектакль «Ревізор» за твором М.В.Гоголя.
     Відомо, що цей твір має нелегку театральну долю. Тож зробимо невеликий екскурс в його історію. 
Як стверджують літературознавці, М.В.Гоголь написав п’єсу на початку грудня 1835 року. Традиційно вважається, що ідея «Ревізора» належить О.С.Пушкіну, який розповів молодому письменникові історію, що трапилася з ним у Нижньому Новгороді, коли поета сприйняли за чиновника з Петербурга. Про це говорить і сам М.В.Гоголь в «Авторській сповіді» (1847): «Пушкін «подарував» мені ідею «Мертвих душ»… Думка про «Ревізора» належить теж йому». У процесі роботи над п’єсою М.В.Гоголь значно розширив задум, узагальнив свої спостереження й роздуми про життя тогочасного суспільства і так писав про свою роботу: «У «Ревізорі» я зважився зібрати в одну купу все дурне в Росії, що я тоді знав, всі несправедливості, які робляться в тих місцях й у тих випадках, де найбільше потрібно від людини справедливості, і за одним разом вирішив посміятися над усім».
     Прем’єра «Ревізора» відбулася 19 квітня 1836 року на сцені Александринського театру в Петербурзі. За спогадами сучасників М.Гоголя, «театр був переповнений, були увага глядачів, оплески, задушевний і одностайний сміх, виклик автора….». Але сам Гоголь залишився невдоволеним ні грою акторів, ні костюмами, ні реакцією публіки, яка не побачила або не захотіла побачити за класичним типовим сюжетом «комедії помилок» громадський фарс, в якому за повітовим містечком позначена вся країна. Більше того, він сприйняв прем’єру як провал п’єси, оскільки вважав, що актори не змогли передати головної ідеї твору, і, взагалі, не дослухалися до його зауважень під час репетицій тому й зіграли його як звичайний водевіль. «Ревізора зіграно – і у мене на душі так неспокійно, так дивно… Я чекав, я знав наперед, як піде справа, і при всьому тому почуття сумне і прикро-гнітуче огорнуло мене. Мій же твір мені видався огидним, диким і немовби зовсім не моїм»,− писав він в одному з листів. Гоголь вирішив переробити п’єсу і ця робота продовжувалася фактично до кінця життя. Так у фіналі з’являється монолог городничого «От, дивіться, дивіться, весь світ, все християнство….», кульмінацією якого стали слова: «Чому смієтеся? Над собою смієтеся!», у 1842 році додано епіграф – народне прислів’я: «Не кивай на дзеркало, коли пика крива», написано численні додаткові авторські коментарі до п’єси.
     25 травня 1836 року «Ревізор» пройшов у Малому театрі в Москві. М.Гоголя на прем’єрі не було, але завдяки блискучому акторському ансамблю п’єса мала величезний успіх. До речі, роль городничого у виставі виконував прославлений М.Щепкін, акторська кар’єра якого, як відомо, починалася на сцені Полтавського театру.
     П’єса М.Гоголя «Ревізор» з успіхом і сьогодні йде на сценах провідних театрів світу, зокрема в Парижі, Берліні, Дрездені, Празі, Варшаві, Белграді, Відні, Лондоні.
     Давню традицію має постановка цього спектаклю і в Україні. Так, у вересні 1891 року, в Києві, у приміщенні театру Бергоньє на Фундуклеївській вулиці (нині на цьому місці знаходиться театр імені Лесі Українки на вулиці Богдана Хмельницького) цією виставою дебютував перший стаціонарний театральний колектив «Київське драматичне товариство», організований М.М.Федоровим (псевдонім Соловцов). У 1898 році переїзд театру в нове приміщення на Миколаївській вулиці (зараз тут розміщується театр імені Івана Франка) був ознаменований великою театральною програмою, в яку було включено другий акт «Ревізора».
     Ставилася ця вистава і в Полтаві. За архівними даними, у 1900 році (за деякими джерелами у 1901 році), в нашому місті відбулося урочисте відкриття нового театрального приміщення під назвою «Полтавський просвітницький будинок», споруджений за проектом петербурзького архітектора О.Трамбицького (нині – кінотеатр «Колос»). До відкриття будинку було поставлено виставу «Ревізор» за М.Гоголем.
     У 1995 році на сцені Полтавського обласного драматичного театру «Ревізора» ставив заслужений артист України В.Кашперський.
     І ось ще одна зустріч з невмирущим твором нашого великого земляка. Постановником нової вистави став талановитий і шанований полтавцями режисер – заслужений діяч мистецтв України Юрій Кочевенко, який представив власне бачення гоголівського тексту, дещо осучаснене, тому глядача очікує багато несподіванок.
Вистава починається незвично, навіть шокуюче: на пустій сцені з пітьми з’являються два величезних пацюки. Вони неначе виринають зі сну городничого і щораз виростають мовби з-під землі у скрутних ситуаціях, які переживають герої твору. З народних повір’їв відомо, що пацюки сняться до усіляких негараздів, означають небезпеку. Та окрім того, вони ще є символом душевної нечистоти, дрібних думок, сорому, ганьби. Як відомо із тексту, герої твору дійсно опинилися в небезпеці, що спричинена їхнім способом життя.
     І ще одна несподіванка: городничий і усі чиновники міста збираються на нараду, одягнені у довгі нічні сорочки. З одного боку, це теж продовження сну (адже бачити нічну сорочку – до неприємних новин), а з іншого – ще одне підтвердження неочікуваності ситуації. Та мимоволі згадується відомий вислів: «Своя сорочка ближче до тіла», тобто завжди важливіше те, що стосується особисто вас, а проблеми оточуючих чіпають набагато менше. І дійсно, кожен з чиновників все-таки думав більше про себе, ніж про благо мешканців містечка.
     Незвичним глядач побачив і городничого Антона Антоновича Сквознік-Дмухановського, роль якого чудово виконує залужений артист України В. Морус. У «Зауваженнях для пп. акторів» М.В.Гоголь писав: «Городничий, уже постаріла на службі й дуже не дурна, по-своєму, людина». Актор уміло передає цю авторську вимогу, зображаючи городничого людиною втомленою від свого становища:він заклопотаний (і приїздом ревізора, і страхом за себе), часто витирає спітнілого лоба, у нього втомлений голос і вигляд тощо. Характер героя досить неоднозначний: з одного боку, хабарник, як і всі в місті, з іншого – почуває, що грішний, навіть задумує колись покаятися. І режисер, і актор втілюють на сцені задум М.Гоголя, який писав у додатковій настанові для акторів під назвою «Попереднє повідомлення для тих, хто захотів би зіграти як слід «Ревізора»: «Він перебуває з початку до кінця п’єси в станах, вищих за ті, в яких йому траплялося бувати в інші дні життя. Нерви в нього напружені. Переходячи від страху до надії й радості, погляд його дещо розпалений через те, він і став більше піддаватися обману….». Уся напруга героя виривається назовні у фінальній сцені: в останньому монолозі городничого лунає не лише розчарування, а й біль від того, що сталося. Тому й з’являється у нього справжній гоголівський «сміх крізь сльози», що переходить у крик душі, зганьбленої вітрогоном з Петербурга.
     Неочікуваним постає у виставі й Хлестаков (В.Крапіва). Режисер дещо відступає від настанов автора. Читаємо у М.В.Гоголя: «Хлестаков, молодий чоловік років 23-х, тоненький, худенький…». У виставі ж полтавців Хлестаков – високий, здоровий, є живим персоніфікованим втіленням «хлестаковщини» як прикрого явища життя. Адже ще Гоголь писав: «Кожний хоч на хвилину, якщо не на кілька хвилин став або стає Хлестаковим…. І меткий гвардійський офіцер виявиться іноді Хлестаковим, і державний муж виявиться іноді Хлестаковим, і наш брат, літератор, виявиться часом Хлестаковим». Герой не просто брехлива людина, він нікчемний, хвалькуватий, легковажний, нахабний, невихований, але дуже спритний, уміє орієнтуватися в ситуації і використовувати її для себе. Він так поводить себе лише тому, що загальний страх чиновників є тим підґрунтям, на якому йому вдалося звернути на себе увагу. Такі люди пусті, але небезпечні, оскільки для них немає нічого святого, вони цинічні і ні перед чим не зупиняються. Але в деяких сценах актор забуває настанову М.В.Гоголя: «Найбільше треба побоюватися, щоб не впасти в карикатуру». І все-таки вносить елементи карикатуризму в канву образу.
    Зазначимо, що хлестакови негативно впливають на оточення. Прикладом може бути слуга Хлестакова Йосип. Актор С. Прокопович грає цю роль досить рівно, створюючи образ резонера, який полюбляє повчати навіть свого пана, у нього є природний здоровий глузд, хоча він теж бреше і вважає себе поважною людиною (можливо, саме тому в одній із сцен він з’являється в одязі патриція).
     Цікавою є сцена 2 дії, коли усі чиновники зібралися разом, щоб вирішити, як слід поводити себе з ревізором. Вони різні за місцем служби й одночасно однакові за своєю сутністю, тому й одягнені у схожі костюми: хитрий і улесливий у вчинках попечитель богоугодних закладів Земляніка (народний артист України Ю.Попов), простодушний, з тремтячими руками поштмейстер Шпекін, який живе новинами з відкритих самочинно листів (заслужений артист України О.Шеремет), повітовий лікар Ґібнер, який не дуже розуміє, що відбувається і тому невлад викрикує німецькі слова (заслужений артист України М.Дудник), до смерті наполоханий смотритель училищ Хлопов (Т.Зінченко), заклопотаний собою і своєю пристрастю до собак суддя Ляпкін-Тяпкін (С.Козир), схожі на них і міські поміщики-пліткарі Добчинський (Б.Чернявський) і Бобчинський (С.Озерянко). Можливо, кожен з них по-своєму непоганий і знаходиться на своєму місці, але за кожним криються дрібні грішки, тому й тремтять усі перед ревізором. Вони схиляються перед Хлестаковим, бо вбачають у ньому поважну особу, ладні втопити один одного й самого городничого, готові хабарем вирішити свої дрібні проблеми, оскільки «ось як у благопорядному суспільстві так робиться», і врятувати перш за все себе. Усі вони нагадують гротескні маски, за якими криються вірні служаки режиму, для яких головним є лише загальноприйнята офіційна благопристойна форма: «Щоб усе було якомога більш задовільно».
     Яскравими є й епізодичні персонажі: купець Абдулін з його викривальною промовою про городничого (заслужений артист України В.Гостіщев), циганка (народна артистка України Н.Ножинова), часний пристав Вуховертов( народний артист України В.Голуб), слюсарна Пошльопкіна (Л.Тимофєєва), унтер-офіцерша (М.Іванова), служниця (О.Чернявська), Явдоха (С.Коломієць).
     У виставі багато прозорих натяків на сучасні події: трактир «Аристократ», згадка про війну, плач матері або вдови, які супроводжують труну, модні зараз викрики «Ганьба!» (які, до речі, є не досить доречними у спектаклі) тощо. І це сприймається глядачами, оскільки у зображуваному на сцені вони вбачають проблеми сьогодення, бо, на жаль, мало що змінилося за ці майже двісті років.
     Особливо слід звернути увагу на мову п’єси. Відомо, що перший переклад «Ревізора» було зроблено у 1875 році і належить він відомому українському письменнику, драматургу, театральному акторові М.Кропивницькому. Перекладав п’єсу для свого театру й М. Садовський. До речі, він сам блискуче виконав роль городничого у цій виставі. Існують чудові переклади В.Сімовича, О.Коваленка, А.Хуторяна, Остапа Вишні. Прикро, але у мові акторів упродовж спектаклю (можливо, від хвилювання) траплялися інколи мовленнєві помилки: саме більше (замість найбільше), молоді юнаки (замість молоді люди), унтер-офіцерська жінка (замість унтер-офіцерська вдова), ти ведеш себе (замість поводиш), Іван Олександрович (замість Іване Олександровичу) тощо. Оскільки театр – це, за словами М. Гоголя, «кафедра, з якої можна сказати світу багато добра», то у ньому закладено потужний виховний потенціал і саме тому мова акторів має бути бездоганною.
      Схвально слід відзначити також злагоджену роботу балетмейстера-постановника (С.Мельник), звукорежисера (І.Сабліна), художника по світлу (С.Юхименка).
     Особливо хочеться відмітити вдале художнє оформлення вистави (художник-постановник І.Клімченко). Цікавими видаються верстові стовпи, які розміщені на пустій сцені ще на початку вистави. Вони стають символом тієї довгої дороги до храму, що ледь мріє на задньому плані, якою має пройти людство до істини.
     Запам’ятовується, на нашу думку, ще один символ, що є своєрідним лейтмотивом вистави. Це пітьма, морок. Вистава починається з пітьми, перша дія закінчується нею, актори часто повторюють фразу: «Темно». Темно не тільки в кімнаті Хлестакова, темно у державі, і найстрашніше, що темно у душах людей. У гоголівському світі, де, на перший погляд, усе щасливо й успішно, люди звикають до брехні, хабарництва, ницості, перетворюючись у маски з добропристойними обличчями. 
     А ми з вами чи не живемо теж у такому ж світі? Що ж робити, щоб наше життя не перетворилося на суцільну трагедію? Де шукати вихід? Де той ревізор, який змусить нас поглянути на все правдивими очима і побачити справжню сутність людини? І відповідь знаходимо у великого мудреця – М.В.Гоголя, який писав: «Ревізор цей – наша пробуджена совість, яка змусить нас раптом і одразу поглянути пильно на самих себе. Перед цим ревізором ніщо не сховається, бо, іменним вищим повелінням його послано…Краще ж зробити ревізію всьому, що тільки є в нас, на початку життя, а не наприкінці його − замість марних розглагольствувань і вихвалянь, та побувати тепер-таки у неподобному душевному нашому місті, яке в кілька разів гірше всякого іншого міста, − в якому безчинствують наші пристрасті, як потворні чиновники, крадучи скарби власної душі нашої!... Не з Хлестаковим, але зі справжнім ревізором оглянемо себе! Присягаюсь, душевне місто наше варте того, щоб подумати про нього, як думає добрий господар про свою державу. …Є засіб, є бич, яким можна вигнати їх. Сміхом, мої благородні співвітчизники! Сміхом, якого так бояться усі низькі наші пристрасті!». Можливо, слід прислухатися до порад великого письменника і справді спробувати зазирнути в глибини власної душі і не побоятися зробити моральну ревізію? Може, саме це допоможе нам пережити ті смутні часи, що випали на нашу долю, і врешті-решт здолати усі суспільні проблеми й негаразди? Ці думки є ще одним підтвердженням величі таланту М.В.Гоголя, який вивищується над часом і національністю, а п’єса митця залишається актуальною і нині. Письменника можна назвати людиною світу, оскільки він піднімає проблеми, що є важливими для всього людства у будь-який період його розвитку.
     У цілому, вистава «Ревізор» справляє позитивне враження. Тож хочеться привітати колектив театру з ще однією вдалою роботою і побажати нових творчих злетів.

     Джерело: Полтавський вісник, № 25 (1353), 19 червня 2015 року. с. 23.
     Автор: Людмила Чередник – кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства, культури та документознавства Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка.