Коли спалахнуло полум’я війни на Донбасі й почав ширитися волонтерський рух, у Харківсько-Полтавській єпархії Української автокефальної православної церкви, зрозумівши, що тільки з поміччю народу можна зупинити російську агресію, створили волонтерський центр. Його душею, рушійною силою став протодиякон Олександр Горай. Волонтери почали збирати гуманітарну допомогу й возити спершу в 92-гу окрему механізовану бригаду, яка дислокувалася під Чугуєвим, а потім і в інші військові з’єднання.

     Плакали і бійці, і артисти...

     — Була знаменна поїздка в жовтні, — пригадує владика Афанасій — єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ, — коли разом з нами поїхав у повному складі симфонічний оркестр По-лтавського музично-драматичного театру імені М. Гоголя (майже 50 музикантів і артистів) під керівництвом народного артиста України Віталія Скакуна. Концерт відбувся просто неба у передмісті Чугуєва в після-обідній час. На ньому були присутні близько 400 бійців. Спочатку ми відслужили на плацу молебень, окропили бійців свяченою водою, благословили їх, бо вже наступного дня вони мали вирушити на бойові завдання. То було неймовірне дійство — таке буває раз у житті. Мене здивувало те, як бійці сприймали симфонічну музику у виконанні оркестру. Кожен номер закінчувався шквалом овацій. А коли Маргарита Томм виконала пісню Миколи Мозгового «Минає день, минає ніч», по обличчях бійців текли сльози.       Узагалі щось таке діялося: плакали і бійці, і артисти, обнімалися одне з одним. Я довго думав, як назвати те, що відбувалося там, на плацу під Чугуєвим, того жовтневого дня, і врешті назвав небесним богослужінням. То був не просто концерт, а духовне злиття музикантів і бійців. Класична й сучасна музика та ще й у виконанні одного з кращих симфонічних оркестрів України піднесла наші душі під самі небеса, де відбулося їхнє єднання з благодаттю Христовою. Кажу це не для красного слівця — потрібно було бачити очі бійців, у них було якесь просвітлення.       Коли зливаються воєдино молитва й музика, вони творять чудеса. Як дощ, що насичує землю і все, що на ній росте, чудодійними соками, так і те духовне дійство впало краплями любові в душі присутніх.

     — Із симфонічним оркестром ви їздили потім і у Слов’янськ.

      Протодиякон Олександр:

      — На аеродром під Краматорськом завезли два протикумулятивних екрани і, поки наші зварювальники прилаштовували їх на військову техніку, ми зустріли артистів — і у Слов’янську в одній із військових частин знову зазвучала музика у виконанні симфонічного оркестру з Полтави. Можливо, у тому був промисел Божий, що ця музика, українська пісня прозвучали саме на землі Донбасу, що почули їх і жителі кількох кварталів — ми бачили, як люди визирали з вікон. До імпровізованої сцени під’їжджала бойова техніка — бійці, усівшись на броню, і собі слухали розливи музики…

      Владика Афанасій:

      — Через два дні після того, як ми поїхали зі Слов’янська, там уже були помічені диверсійні групи. І навіть на той блокпост, через який ми проїжджали близько 9-ї години вечора, напали терористи, і там розгорівся бій.

      — Окрім продовольства, інших необхідних для військових речей, ви возите і встановлюєте на бойову техніку захисні екрани.

     Владика Афанасій:

     — Ми почали виготовляти їх одразу ж за полтавським інженером Євгеном Логвіновим, котрий перейняв досвід кременчуцького майстра Анатолія Огнєва. Згодом ми об’єднали зусилля, і зараз Євген Логвінов веде в нашому волонтерському центрі саме цей — технічний — напрямок. Наші майстри, до речі, вже виготовили понад 10 захисних екранів та встановили їх на БТРи. Окрім протикумулятивних екранів, під керівництвом Євгена Логвінова виготовляють ще й пічки для бійців. Зокрема Євген Іванович виготовив пічку (назвав її «самоваром»), яка ще й нагріває понад 40 літрів води, аби бійці мали змогу й митися, прати одяг. Бачок для води у ній наварений довкола труби. Таку пічку можна розмістити навіть у армійській палатці. Перші такі «самовари» вже підготовлено для відправки бійцям. 

     Протодиякон Олександр:

     — Виготовили й понад 20 «буржуйок». Наші майстри виготовляють їх, як багато хто, зі старих побутових газових балонів, у яких, завдяки вдосконаленій системі, дрова не горять, а тліють. За рахунок цього температура підтримується протягом 6—

     8 годин за однієї закладки дров.

     Молитва не менш важлива за боєприпаси

    — Як бійці зустрічають священиків?

     Владика Афанасій:

     — Не кожна людина одразу підійде до священнослужителя — навіть у церкві, не те що на вулиці. Так само й там, у зоні АТО. А коли починаємо служити молебень, підходять усе нові й нові бійці, а опісля починають ділитися духовними переживаннями, звертаються за порадою. Усі просять за них молитися, кажуть, що молитва для них не менш важлива, аніж боєприпаси.

     — Що вас змушує вирушати туди, в не зовсім безпечні поїздки?

     Владика Афанасій:

      — Важко пояснити. Увесь час не полишає думка, що потрібно бути там. Шкода, що немає можливості там залишитися, аби надати якомога більше духовної опіки. Бо всі бійці зізнаються, що їм її бракує. Коли людина свідомо чи несвідомо перебуває в очікуванні смерті, хто, як не духовна особа розрадить, кому боєць відкриє душу, розповість про духовні переживання? Він же не скаже своєму командиру, що боїться загинути, правда ж? Але ми не маємо права осуджувати за страх, бо за власне життя боїться кожна людина й ніхто не хоче гинути.

     — Ви говорите, що під час однієї з поїздок мало не нарвалися на сепаратистів.

      Протодиякон Олександр:

      — Це була остання поїздка. Ми їхали в Дебальцеве, перед цим не змігши зв’язатися з бійцями. Шукали місце дислокації одного з батальйонів за блокпостами. І коли проїхали 7 кілометрів за Дебальцеве, у всіх було таке відчуття, що наближаємося до якогось осередку зла. Мої волонтери навіть сказали: «Ми нібито їдемо в Мордор». Хоча не думаю, що ми могли нарватися там на блокпост сепаратистів. А от на якусь диверсійну групу — цілком.

      — От ви бачили наших бійців на початку військових дій. Скажіть, нині вони забезпечені краще?

      Владика Афанасій:

      — На самому початку видовище було справді сумним: бійці погано одягнені, технічно оснащені слабо, якісь розхристані. Зараз ситуація більш-менш вирівнюється. Тож нині вже, якщо везти гуманітарну допомогу, потрібно спочатку вияснити, хто й у чому має потребу. Бо, скажімо, тих самих «буржуйок» уже начебто достатньо. Натомість протикумулятивних екранів не так багато — ми бачимо їх там рідко. А вони дуже допомагають. Один танкіст мені розповів, що захисні решітки врятували життя його командиру.

      Пригадую цікавий випадок під час нашого перебування на гарячому Сході: один боєць, уже сивий, попросив його охрестити, бо був нехрещеним, а його підрозділ наступного дня відправляли в одну з найгарячіших точок АТО. Тож десь о 20-й годині в тому боксі, де ремонтують гармати, ми звершили чин хрещення. А потім підійшов офіцер і сказав: «Владико, бійці просять, аби ви їх благословили». Вони всі вишикувалися строєм. Уже стемніло. Отець Антоній підсвічував ліхтариком, а я читав молитви, окропив хлопців свяченою водою. Повторюся, що там, у зоні АТО, бійцям дуже потрібна духовна опіка. Бо вони до священиків ставляться, як до батьків: тягнуться за теплом, любов’ю. Вони дуже цього потребують. У відвертих бесідах я їх прошу: тільки не пускайте у свою душу ненависті, адже вам колись повертатися до своїх родин, мирного життя. Якщо ж впустите ненависть в душу, вона там усе знищить, і як тоді жити далі? Навіть крапля ненависті — усе одно, що крапля отрути. Я благаю їх воювати з любов’ю в серці — до України, рідної землі, до тих, хто їх чекає вдома, адже тільки любов жертовна, вона захищає, а ненависть руйнує, вбиває. Оце повинні нести духівники в армію, яка воює. Важко підібрати слова, щоб пояснити, що мене, не зовсім здорову людину, якій уже за шістдесят, веде туди. Сам Бог веде. Бо моє перебування там, молитви додають сили й мужності бійцям. 

      Начальник артслужби замовив «безпілотник»

      — У нас же й інституту капеланства немає.

      Владика Афанасій:

       — І, знаєте, мені не зрозуміло, чому. Наш священик із Харкова — отець Георгій Ганзій — із власної ініціативи та за мого благословення проводить капеланську роботу в 

     92-й військовій бригаді, обладнав там каплицю, але йому дуже важко, бо навіть автівку він заправляє за власні кошти, аби туди їздити. Про капеланство ж самі розмови, а його механізм досі не відпрацьований. 

     От ви запитуєте, із чого розпочався наш волонтерський рух. Отець Георгій Ганзій із синами закупили питну воду, продовольство тощо та відвезли на перші блокпости, розташовані побіля кордону, і мені розповіли про плачевний стан забезпечення наших військових, тож ми у свою чергу почали збирати допомогу. Спочатку я зателефонував усім рідним, знайомим — вони пожертвували перші кошти, потім приєдналися віряни.

      Протодиякон Олександр: 

      — Наша єпархія, яка до цього часу не має в Полтаві свого кафедрального собору і навіть земельної ділянки, де можна було б його побудувати, зібрала тільки коштів майже 100 тисяч гривень, не кажучи вже про іншу допомогу. Зараз замовляємо пошив бушлатів, теплих комбінезонів, закуповуємо зимове взуття та інші необхідні речі. Дуже допомогли у зборі харчів, різних речей для армії супрунівці. У Абазівці депутат районної ради Григорій Рябокінь назбирав стільки картоплі, круп, консервації, що ми відвозили все це нашим бійцям двічі чи тричі. Товариство «Інверт» (підприємство, яке виготовляє кондитерські вироби під торговою маркою «Диканське») передало багато ящиків печива, м’ясних консервів. І саме ця фірма виділила половину суми на «безпілотник». Це дорога річ — коштує 4 тисячі доларів. Його замовив начальник артслужби 92-ї механізованої бригади. Сказав: без нього ми наче сліпі. З усіх виробників «безпілотників» він порадив львів’янина, котрий збирає комплектуючі з усього світу. Його «безпілотник» може підніматися на висоту близько 3-х кілометрів, кружляти над ціллю, повертатися, якщо втратить радіозв’язок із базою. Максимальна дальність польоту — близько 60 кілометрів. Чим іще цінний цей пристрій? Навіть якщо втратить координати або буде пошкоджений, то має здатність повертатися назад. Так-от, виробник погодився виготовити цей «безпілотник» за половину суми й передати його нам з тією умовою, що іншу половину віддамо потім. Тож нам конче необхідно дозбирати 2 тисячі доларів. Якщо ваші читачі мають можливість пожертвувати бодай якісь кошти, будемо дуже вдячні. Перерахувати їх можна на номер картки ПриватБанку 

4405 8858 2397 0345 (Наконечний Євген Вікторович). За будь-якою інформацією можна звертатися за телефоном 097 5900021 (протодиякон Олександр).

     — Владико, виявляється, ви ще й прозаїк, член Національної спілки письменників України.

      Владика Афанасій:

      — Так, іще з 1988 року. До цього друкував в обласній та всеукраїнській періодиці свої оповідання, а в 1984 році здав у видавництво «Радянський письменник» рукопис першої книги «Жива роса», в якій була й повість «Чи я в лузі не калина» — вистраждана розповідь про Голодомор. Перша редакторка рукопису заявила: або ти, мовляв, викидаєш усе, що пов’язано з голодом, або знімаєш повість. Я вибрав останнє, не дав понівечити. Та рукопис книги все одно викидали з плану і вийшла вона тільки на початку 1987 року. А повість про Голодомор — трохи згодом, у 1990 році, уже в другій моїй книзі під назвою «Осіння горішина». Ця книга побачила світ 30-тисячним накладом і стала єдиною із виданих того року видавництвом «Радянський письменник», тираж якої розійшовся повністю за кілька місяців. Але тільки в цьому році повість оцінили — одержав обласну премію імені Котляревського. Стільки часу спливло, відколи написав ту першу «страшну» повість, а й досі не можу читати її спокійно і навіть згадувати про неї — усе постає перед очима, наче сам прожив і... пережив.

Джерело: «Вечірня Полтава», № 50, 10 грудня 2014 року. Ганна ЯРОШЕНКО.