Я вдячний кожній людині, яку Бог послав зустріти на життєвому шляху

        Кожна людина у переломний час свого життя, коли треба приймати важливе рішення, завжди звертається думкою до рідних, які пішли в інший світ, але їхні заповіти служать дороговказом на майбутнє... У мене теж була бабуся, яка вчила мене бути вдячним кожній людині, яку Бог послав зустріти на життєвому шляху. Навіть у суцільній темряві, якщо не очима, то хоч навпомацки, шукай ледь помітні краплини доброти. Мені Бог подарував немало літ, за які я вдячний йому, багато подорожей і зустрічей з різними людьми. Я об’їздив майже половину земної кулі і, повірте мені, ніде і ніколи не зустрічав поганого прийому, а всі дрібнички побуту топалися у морі людської доброти і щирості. Навіть коли виникали незначні конфліктні ситуації, намагався тримати їх у собі, не переходячи на образи і приниження інших, не виносячи це на оглядини публіки. Для неї в мене була інша ціль, заради якої я виходив на сцену, і мені вистачало цього.
        На Американському континенті я побув двічі. Перший раз здійснив поїздку в Канаду у 1988 році, вдруге потрапив у Америку цього року з різниця у 29 років. Згадав себе на 29 років молодшого, повного сил і наснаги, бо стояв тоді біля Ніагарського водоспаду з канадської сторони, тепер – біля того ж водоспаду тільки з іншої сторони стояв сивочолий у літах я і дякував долі, що зробила мені такий подарунок… Між цими візитами як велика різниця у часі, так і велика різниця у діаспорі. Тоді українцям був закритий шлях до їхньої історичної Батьківщини, тому вони створювали її на місці свого безпосереднього перебування. Діаспора була сильною і багатою. Їм легше було приймати і балувати нас.
         Цього разу першою на американській землі нас зустріла пані Любов Яковенко, якій я низько вклоняюся. Вона перенесла напередодні надзвичайно тяжку операцію, та страшенний фізичний біль не завадив їй цілу неділю опікуватися нами. Вона поселила нас на золотому березі океану, у райському палаці монастиря, готувала нам смачні страви. Я бачив як вона переживала, що наш виступ співпав з Днем матері, яке в Америці відзначається на рівні з церковними святами, і що багато потенційних глядачів, які б могли заповнити зал, поїхали до своїх родичів, щоб у сімейному колі відсвяткувати цей день.
          Приїхавши до Чикаго вона поселила нас у найкращому районі міста, поруч з готелем Трампа, у номері, який коштував 500 доларів за добу. Далі пані Людмила «передала» нас у руки нашої землячки з Полтави Тетяни Чернишової, приготувавши у дорогу їжу, рушники і все необхідне. Полтавчанка зустріла нас у курортному містечку, щоб поселити у готелі нашого земляка пана …., який не взяв жодного цента за наше проживання. А зустріли там нас з українським борщем, який пані Тетяна приготувала за полтавським рецептом. Погода була прохолодною й дощовою, але нас зігрівала душа пані Тетяни, адже вона дбала про нас, водила по магазинам, купила нам подарунки… Так, дійсно, готель був не з кращих. Але господар перепрошував за незручності, розповів, що готується до ремонту, що до речі вже розпочався із зовнішньої сторони. Але що ці маленькі незручності? Невже ж вони могли переважити і засліпити все те добро сердець пані Тетяни та пана ….?
         Ще однією людиною, від якої у цій поїздці «залежало» наше життя – це наш водій Андрій. Але він не водій по професії, має освіту і роботу, коли пані Люба попросила його допомогти і побути нашим водієм, люб’язно погодився. Це приємний чоловік, мудра з філософським мисленням людина. Я дивувався і захоплювався його витримкою як фізичною, так душевною. Він найнявши мікроавтобус у Чикаго, приїхав у Нью-Йорк, по декілька годин не випускаючи керма з рук, возив нас по шалених дорогах Америки. Поряд з ним сиділа тендітна дівчина – дружина Андрія. Я довідався про історію їхнього кохання, зрозумівши чому вона постійно сидить біля чоловіка. Занадто тяжким і довгим був шлях до їхнього поєднання. І хоча вони давно знали одне одного, ще на Україні створили сім’ю, не могли бути разом, бо Андрій виїхав у Америку. За ним хотіла виїхати і Олена. Тричі подававши заяву і заплативши за візу, отримувала відмови. То ж, неймовірними шляхами про які я не маю морально права писати, вони таки зустрілися. Вона сиділа поруч, щоб йому було комфортно, готова замінити його у цій поїздці у будь-яку хвилину. Натомість у Андрія була спокійна душа і тверді руки на кермі. Коло нього сиділо любляче серце, яке билося в унісон з Андрієвим і тому спокій панував у його душі… І ми почувалися спокійно, бо були переконані — з нами нічого не трапиться поганого, бо у автобусі витає дух справжньої безкорисливої, не показної, а справжньої любові…
         Вже інша любов – любов до мистецтва, до шевченкового слова спонукала мене зробити виставу за його творами. Мабуть сама душа Шевченка, що, як відомо, не помирає з тілом, обійнялася з моєю душею, поцілувалася зі мною і показала мені ті рядки поезії, які найбільше боліли йому. Я зробив композицію «В степу безкраїм за Уралом», де не потрібні ні декорації, ні реквізит, мені потрібні лише очі глядачів і їхні вуха. Мої уста виливали шевченкове слова немов живу воду на спраглу землю — душі глядачів, змиваючи з них бруд буденності, земну суєту. Вони зміцнювали віру зневіреним, розтоплювали холодні душі, переконували, що не хлібом єдиним живе людина, що все нагарбане і нажите надміру вона не забере з собою у могилу, що голою і босою як народилася вона предстане перед творцем. В одній руці вона триматиме торбинку з гріхами, у іншій – торбинку з добрими ділами, і саме за величиною цих торбинок буде оцінена.
            Мені пані Люба прощаючись подарувала найдорожчий подарунок яким володіла – книгу про вшанування Кобзаря на Україні та за її межами. Виявляється ні один поет світу не вшанований так історією, як наш Шевченко. Не можливо перелічити усі пам’ятники, встановлені на всій Земній кулі і я вірю, що ні при якому режимі, ні у кого не підніметься рука їх зруйнувати. Його поезія у віки вічні буде пробуджувати сонне суспільство і лякатиме ситих. Шевченко був кріпаком пана Енгельгарда, перед ним прогиналися і підкорялися йому, але завжди страшенно заздрили його статкам. Де тепер його багатство питаю, де могила? Ніхто б й імені його не знав, якби не його кріпак. Він не подарував волю поетові, він продав його на волю, розбагатівши на пару червінців. Не знав він, що скарб продає, якому ніхто і ніколи ціни не складе. Він – безцінний!
         Саме цю свою композицію я представив на суд діаспорі. Я вдячний запрошеній артистці, Кавалеру ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня, заслуженій артистці України Ярославі Руденко, яка втілила образом України, органічно влившись у вже сформовану раніше версію вистави, а також Марку Шрам, який допоміг з музичним оформленням заходу (звукорежисер запису - Леонід Сорокін). Велика подяка директору театру заслуженому працівнику культури України Олексію Андрієнку за високий рівень презентації нашого колективу. Він також подбав про подарунки для приймаючої сторони, пропагував мистецтво полтавського театру для подальшої співпраці та можливості робити наступні творчі проекти за кордоном.
       Безмірно хвилюючись, не знав як зреагує діаспора на Шевчнека, чи актуальне буде його слово у Америці. Мої сумніви розвіялися після першого виступу, а страхи виявилися марними. Від першого до останнього слова глядач причаровано слідкував за сюжетом вистави. Коли у фіналі звучала пісня «Реве та стогне Дніпр широкий», всі як один піднялися з місць. Їхні обличчя омивалися слізьми, вони бриніли на стомлених очах, колилися по щоках… Далі були оплески, обійми, слова вдячності… Зі мною спілкувалися, фотографувалися і висловлювали вдячність за виступ. Це дорого вартує.
        Перед виставою у театрі «Гомін» художній керівник Василь Митничук (до речі, з яким ми навчалися в одному і тому ж навчальному закладі у різні роки) попередив, що у залі багато дітей різного віку і щоб я не ображався, якщо буде шум. І от відкрилася завіса, я почав читати молитву Тараса у глибокій тиші. Далі — всі півтори години я не чув не те що галасу дітвори, а навіть найменшого шелесту. Після закінченню вистави пан Василь сказав: «Що ви зробили з нашими дітьми? Вони багато слів не розуміючи українською, сиділи і слухали як загіпнотизовані!».
        Тому, я дякую всім, хто прийшов на мої виступи у Америці. Не хочу виділяти нікого, бо кожен з них залишив у моєму серці частинку свого серця. Я з вдячністю прийняв їх усі. Запевняю: вони всі залишаться у моїй пам’яті і кожного дня я буду згадувати всіх «не злим тихим словом»…
         Обнімаю усіх вже з України. Зичу всім здоров’я і щастя! Я люблю вас і схиляю перед вами свою сиву голову.
         Гудбай Америка!

         Ваш Василь Голуб.